Перстень Борджія, стр. 1

Перстень Борджія

Перстень Борджія - i_001.jpg

Пролог

ДРУГИЙ ПОХІД ПЕТРА НА ЗАВОЮВАННЯ СВІТУ

ВЕЛІННЯ АНГЕЛА СМЕРТІ

Мізерна карлиця Bianca matta зазнала всіх злигоднів під час мандрів через наймогутніші гори Європи під безупинним дощем і холодним вітром, сидячи перед Петром на краєчку сідла, і померла в корчмі «Біля трьох рік» у Пассау, де вони зупинилися на ніч. Перш ніж зітхнути востаннє, вона на мить отямилася від гарячки, що затьмарювала її свідомість, і, вірна своїй вічній ролі професійної ідіотки, сказала Петрові, котрий сидів біля її постелі, кілька слів, таких безглуздих і позбавлених будь–якого сенсу, що на них не варто було б і зважати, якби не те, що, власне, цим словам саме через їхню перекрученість судилося лиховісно і фатально вплинути на долю Європи, а разом з тим і на долю всього людства.

Вона сказала:

— Коханий, я знаю, де тобі шукати той твій Камінь.

Вже перше слово цього речення ріже вухо недоречністю, адже й справді зовсім не досить просто кохати когось, щоб називати його коханим. Кохання — почуття настільки химерне, оманливе й непевне, що без згоди коханого ми не можемо називати його коханим, а Б’янка, звичайно, не отримала та й не могла отримати такого дозволу від Петра, хоча й провела найкращий час свого життя у його обіймах. (Під цим найкращим часом її життя ми розуміємо ті кілька неймовірно щасливих днів, коли їй, огидній і потворній, було дозволено — хай у негоду й дощ — сидіти на колінах прекрасного лицаря, і ця подія була така невимовно солодка, несподівана й так суперечила всьому стилю її життя, що вона її навіть не змогла пережити). Ну гаразд, нехай Б’янка цим недоречним звертанням зловжила своїм привілеєм божевільної жінки або ж спробувала використати ту обставину, що останнім часом двічі врятувала життя Петрові, отож тепер хай би як дивно зверталася вона до Петра Куканя, ця справа була особистою, вона не мала вирішального впливу на майбутню історію людства. Але з рештою її передсмертних слів справа інакша. Тут уже йдеться зовсім не про особисте. Тут ідеться про таке, що стосується всього людства. Вживаючи присвійного займенника «твій», або «той твій Камінь», по–італійськи questa tua Lapide, Б’янка явно й недвозначно дала зрозуміти, що вона думає про Камінь, виготовлений паном Янеком Куканем із Кукані, батьком Петра, який тепер за спадковим правом належав Петрові, а ми знаємо, яку жахливу й нищівну силу має цей Камінь; кажучи ж, що вона знає, де цю пекельну речовину шукати, Б’янка виголосила це так урочо, що від неї аж війнуло пеклом і руїною; щастя ще, що ця заява була абсурдною, адже ми чудово знаємо, що на той час Камінь пана Янека вже не існував, він зник раз і назавжди.

Але Петр, не так добре знаючи про все, як читачі його пригод, мимоволі слухав Б’янчині слова і хоча й не вірив і навіть не припускав можливості віри в реальне просвітлення темних розумом осіб, не вберігся від бодай тіні підозри, що в цьому–таки щось’ може бути і що Б’янка, можливо, на мить повернулася з обійм смерті, з потойбіччя й темряви, щоб з останнім подихом сказати Петрові, що вона почула там, у безодні. Це неможливо, адже про таке хіба що почуєш в казках; та чи не тому розповідають про це казки, що це подекуди трапляється і в дійсності? Так чи інакше, справа була заплутаною і цікавою, і Петр запитав Б’янку, маскуючи свою цікавість поблажливо–недовірливою усмішкою:

— Справді, Б’янко? Ну–ну, і де ж?

Ця поблажлива недовіра розлютила Б’янку.

— Ти гадаєш, що я просто тобі теревеню? Ну, гаразд, нехай це лишиться при мені, бовдуре, нехай Камінь зостанеться там, де є, аж до кінця світу, коли ти, stupido[1], такий самовпевнений. Добре, добре, йолопе, я мовчатиму, якщо тобі миліше байдикувати і ганяти по світу, ніж вислухати пораду вбогої Б’янки, яка розмовляла з самим ангелом смерті!

І з круглих, блискучих від гарячки очей Б’янки двома бурхливими потоками покотилися, мов срібняки, сльози.

Петр відчув, що блідне, і його охопила така туга за Філософським каменем, який би йому, найсправедливішо–му з усіх людей, дав можливість стати володарем світу, що він зрозумів — небіжчик цісар таки міг збожеволіти з такої туги.

— Не гнівайся, Б’янко, — мовив він. — Нехай уже ти знаєш, де шукати Камінь, і нехай ти знаєш, звідки про це довідалася, — скажи мені, дуже прошу. Що сказав тобі ангел смерті?

При цих словах Петр мимоволі склав долоні і Б’янка радісно всміхнулася.

— Що цей Камінь у вас у Богемії, — відповіла Б’янка. — Його сховано у замку, що зветься Serpente[2].

Петр розчаровано мовчав.

— Ну? — сказала Bianca matta. — Ти знаєш цей замок?

— Не знаю й не можу знати, бо такого замку у нас бути не може. Serpente слово італійське, а наші замки не мають італійських назв. Навіть якщо я перекладу це італійське слово на свою рідну мову, тобто на мову, якою розмовляють жителі Богемії, нічого це не дасть. В Чехії немає замку, який би звався Змією. Все марно, Б’янко, в цьому немає жодного сенсу.

— Неможливо, — заперечила Bianca matta. — Ангел смерті сказав це з усією рішучістю, а ангел смерті не бреше. У цьому замку, мовляв, є вежа з дивною назвою, яка по–італійськи означає забуття, Dimenticanza.

Петр затремтів.

— «Забуття»?

— Еге ж, якось так звучала ця чужоземна назва вежі, — підтвердила Б’янка.

— А чи не називався замок, який ти назвала Serpente, насправді Српно?

— Як?

— Српно.

Б’янка трохи поміркувала.

— Може, й так. Вірніше, я хотіла сказати: звичайно, так. Не Serpente, а Серпено.

— Српно, — виправив її Петр.

— Я ж і кажу Серпено, — мовила Bianca matta. — А під порогом тієї вежі Dimenticanza схований той твій Камінь. Отже, ти все знаєш, а я ще трохи подрімаю.

— Як виглядав той ангел смерті?

— Ніяк, бо там, де є смерть, немає нічого, — відповіла Б’янка. — То я посплю. Що мені має приснитися?

— Що ти гуляєш із герцогинею Діаною замковим парком, — сказав Петр.

— Нехай її дідько ухопить, — розсердилася Б’янка. — Я знаю щось набагато приємніше, що мені мало б приснитися, коханий.

З цим удруге недоречно мовленим словом вона заснула й незабаром померла; на її недоумкуватому личку навіть сама смерть видалася недоумкуватою.

РУШНИЦЯ БРОККАРДО

Б’янчина передсмертна балаканина розбуркала в Петрові таку хворобливу цікавість і такі шалені надії, що парки, які досі лише час від часу слідкували за тим, як проходить визначений ними наперед його життєвий шлях, були вражені: куди подівся, мабуть, запитували вони, його скептицизм, завдяки якому він вірив лише своїм відчуттям і висновкам свого розуму, куди заподілась, о Зевсе–громо–вержцю, ота внутрішня зрівноваженість, якою ми його наділили? Отак, уявіть собі, дивувалися парки, і недаремно: адже юнак мав багато клопоту решту дороги, яку долав чвалом із Пассау до Кремса, а з Кремса до Відня, а з Відня до Брна, а з Брна до Табора, а з Табора до Бенешова, а з Бенешова до замку Српно, доки вгамував свою несамовиту запальність і знову став тим Петром, яким був і яким має бути, тобто володарем своїх вчинків, людиною, розум якої завжди у згоді із совістю.

«Мабуть, колись у Страмбі, щоб розважити знуджених придворних, я розповів історію свого ув’язнення у Српно, і Bianca matta запам’ятала цю історію, як запам’ятала й те, що я сказав, втікаючи зі Страмби, про Філософський камінь, і згодом у гарячці все переплутала; про якесь надприродне пізнання, яке буцімто до неї спустилось, звичайно, не може бути й мови, бо такого просто не буває».

Отак усе пояснював собі Петр, утверджуючи себе в цій думці, коли мчав назад тією самою дорогою, якою минулого року вирушив підкоряти світ; його міркування були бездоганними, в них не було жодного вразливого місця. Ту обставину, що першою метою його квапливої подорожі був саме замок Српно, він собі пояснював таким чином: це було єдине місце в усьому білому світі, яке він міг назвати хай не своїм справжнім домом, оскільки в нього не було ніякої справжньої домівки, але принаймні своїм другим домом, гаванню спокою і відпочинку, якого Петрові, хоча він і був молодим і міцним, мов залізо, все одно дуже бракувало. Оце й усе, і нічого більше, нічого більше.

вернуться

1

Дурень (іт.)

вернуться

2

Змія (іт.)