"Веста" не знає пощади, стр. 37

— Шкода, що ви ту резинку купували саме тоді, — Щиро вирвалось у Завірюхи. Жінка підозріливо глянула на капітана — чи він часом не кепкує, — але обличчя Завірюхи було серйозне.

— Ви довго були в магазині?

— Не більше як п’ять хвилин.

— А що робив ваш чоловік, коли ви вийшли?

— Стояв у брамі біля магазину.

— Пригадайте краще. Може, він вклонився комусь, може, свистів чи зав’язував шнурки на черевиках?

З виразу обличчя вдови капітан бачив, що вона щиро намагається пригадати, і коли Завірюха сказав про шнурки, очі в неї заблищали.

— Справді, було таке. Поставив ногу на камінь, вмурований біля воріт, і…

— Зав’язував шнурки?

— Ні, закривав портфель, тримаючи його на коліні.

— О, господи! — вирвалось у Завірюхи, і він аж хлопнув долонею по столу. — І що було потім?

— Ми пішли у напрямі Єрусалимських алей. Навпроти магазину шкіргалантереї біля нас раптом зупинилася машина, і звідти хтось покликав мого чоловіка.

— Як покликав? — перебив капітан, не зводячи з неї очей.

— “Пане Олек”. Його звали Олександром.

— І чоловік був задоволений з цієї зустрічі?

— Трохи зажурився, навіть, здається, налякався. Але до машини підійшов. Про щось поговорили, а коли я наблизилася, сказав: “Мушу поїхати з цим паном, повернуся ввечері”… І поїхав.

— А ви впізнали б того пана?

— Ні. Я не придивлялася до нього, та й сидів він у машині.

— А машину впізнали б?

Жінка завагалась:

— Може й упізнала б.

Завірюха вийняв з папки фотознімок автомобіля Згожельського і Гомолякса. Вдова одразу ж вказала на машину ювеліра.

— Оця.

— Ви певні?

— Певна. Я помітила срібного оленя на носі машини.

— І більше ви вже не бачили чоловіка?

— Побачила на столі в моргу, — відповіла і тільки тепер, з того, як закусила губи, як змінився голос, Завірюха побачив, що вона не така байдужа, якою хотіла здаватися.

— Це все, що ви можете мені сказати?

— Мабуть, усе.

Капітан відчув в голосі жінки якесь вагання. Він ще раз запитав, чи справді їй нічого більше додати. На цей раз жінка впевнено відповіла, що нічого більше не знає. Завірюха, попросивши пробачення, на хвилину вийшов до приймальної, щоб дати розпорядження стежити за дружиною Чорної Ручки, а також обшукати її квартиру. Повернувшись, підписав пропуск і відпустив жінку.

“А Недєльського все ще немає”, — подумав сердито, запалюючи цигарку і складаючи план роботи, яку треба було виконати у зв’язку з свідченням вдови Чорної Ручки.

5

Увечері другого дня капітан Завірюха поїхав до професора Верхара. Мабуть, і сьогодні не знайшов би часу, бо роботи було дуже багато, але професор по телефону сам запросив його.

— Не пошкодуєш, — сказав, відчуваючи німий опір капітана. — Хочу поговорити у зв’язку з твоєю справою, але це розмова не телефонна.

“Що Верхар хоче сказати?” — думав Завірюха, сидячи біля шофера і пропускаючи повз вуха балаканину Юрека. Що міг придумати Верхар таке, чого б іще не надумав він сам, поринувши у цю справу? Проте досвід навчив його ніколи не нехтувати ідеями Верхара, які частенько допомагали капітанові, висвітлюючи питання з зовсім несподіваного боку.

Раптом мотор “Варшави” закашлявся, почав чхати і, нарешті, зовсім замовк.

— От, чортяка! Мені завжди везе, як утопленику! — вилаявся Юрек В’юн і вистрибнув з машини, щоб трохи її підштовхнути, бо “Варшава” стала якраз на повороті. Потім підняв капот і почав колупатись у моторі, а через п’ять хвилин випростався і розвів руками:

— Амба, пане начальник! Підвела котушка, треба повертати в майстерню. Через усю столицю, як дурень на вірьовці, треба тягнутись… Такого сорому у мене ще не було.

До квартири Верхара було недалеко, тому Завірюха, наказавши Юрекові доставити машину в гараж, рушив вулицею.

— Напевно, тебе цікавить, що я можу сказати в справі “Веста”, — прямо почав професор, як тільки вони сіли за традиційну каву.

— Правду кажучи, якби не це, то я взагалі не приїхав би сьогодні, — щиро признався капітан. — Знаєш, у мене до біса мороки з цією справою, — додав він, щоб пом’якшити безцеремонність попереднього признання.

— Здається, мені пощастило дійти деяких висновків, які можуть мати для тебе певну вартість. Тільки тому я й наважився тебе відірвати.

Він простяг руку до письмового стола, як завжди вкритого купами паперів, і безпомилково витягнув конверт із штампом столичного управління міліції.

— Це листи Теофіла, які два тижні тому ти прислав, щоб я переглянув.

Справді, на прохання професора, капітан надіслав йому фотокопії листів, знайдених у Рема. Проте Завірюха не надавав цьому великого значення, бо оригінали їх були вже ретельно перевірені експертами, які дослідили почерк, чорнило, якість паперу і т.ін. І він прямо сказав про це професорові. Верхар заперечливо похитав головою і погладив борідку:

— Це все стосується форми і матеріальної частини листів, а я хочу говорити про їх зміст.

— Щодо змісту, то я знаю його напам’ять. Крім запевнень у коханні, і туги, і докорів сумління автора цих листів, у них нема нічого особливого.

— Побачимо, побачимо, чи це справді так, — промовив професор і відкрив конверт. — Можливо, мені вдалося побачити в них більше, ніж тобі, але не виключено, що я помилився.

Капітан бачив, як блищать очі професора, сховані за товстими скельцями окулярів, і легенько тремтять ніздрі. Він добре знав ці ознаки: психолог глибоко переконаний, що має рацію, а “сумніви” і “скромна невпевненість” — то тільки гра старого оригінала.

— Але спочатку, — мовив Верхар, помахуючи листом, — скажи, що ти думаєш про особу Теофіла на теперішньому етапі слідства.

— Власне кажучи, я нічого про нього не знаю, — знехотя відповів Завірюха. — Правда, я не займався ним спеціально, бо весь час із самої справи “Веста” випливало щось нове.

Верхар зацікавлено глянув на капітана.

— Ти говориш так, ніби Теофіл не має відношення до справи “Веста”?

Справді, професор влучно зачепив те, що в глибині душі мучило Завірюху.

— Чи має Теофіл відношення до справи “Веста”? — задумавшись, повторив капітан. — Мабуть, і так і ні. Для пояснення вбивства Ремів і організації контрабанди годинників він поки що мені не потрібен, і тому я мимоволі виключаю його із справи. Там усе пояснюється без нього. З другого баку… — Капітан зам’явся, не знаючи, як краще висловити свою думку. І тут йому допоміг Верхар:

— З другого боку, у тебе складається враження, що без Теофіла ти не можеш з’ясувати собі того, чого ще не розумієш?

— Саме так… — Завірюха вдячно глянув на професора. — Взяти, наприклад, справу Рема. Що зв’язувало його з бандою? Чому така порядна людина попала в сіті? Яку форму це мало? Скільки я про це думаю — щоразу згадую Теофіла. Припускаю, що Теофіл — це історія в житті Вільгельміни Рем дуже давня і забута; напевно, ні він сам, ані його листи не були причиною вбивства цієї жінки.

— Цікаво. Чому ти вважаєш, що роман Вільгельміни з Теофілем — давня історія? — допитував Верхар так, наче йому було приємно, що капітан далі й далі брів хибним шляхом.

— Експертиза листів, — лаконічно відповів Завірюха. — Хімічний аналіз чорнила, пожовтілий папір свідчить про те, що листи написано два, а може й три роки тому. Правда, вони не датовані, проте докладний аналіз виявив, що від цих листів одрізано смужки з датами. Тому всі аркушики, хоч вони й із одного зошита, різні завдовжки…

— Гм… — буркнув Верхар. — Експертиза, видно, була ретельна. Признаюсь, я цих паперово-вимірювальних тонкощів і не помітив…

Капітанові здалося, що в голосі професора бриніла нотка іронії, але той спокійно вів далі:

— Якщо це така давня й забута історія, то чому ж ти весь час повертаєшся до думки, що Теофіл відіграє якусь роль у всій цій справі? Можливо, то просто романтичний епізод в житті пані Рем, який був багато років тому? А випадково знайдені листи злочинці використали для того, щоб умотивувати версію про вбивство через ревнощі.