Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91, стр. 59

— Меле! — лише раз гукнув навздогін убитий горем Лаг.

Але дівчина не озиралася. Він бачив, як вона ввійшла до корабля і як зачинився люк.

За кілька хвилин навколо срібної сфери виникло червоно-синє полум’я. Вона знялася в повітря, набираючи швидкість, потім перетворилася на цятку й зникла.

Сльози котилися по Лагових щоках, коли він за цим спостерігав.

Кількома годинами пізніше Хедвел сказав:

— Люба, ми летимо на Землю, мою рідну планету. Вона тобі сподобається.

— Я знаю, — прошепотіла Меле, роздивляючись в ілюмінатор сяючі цятки зірок.

Десь серед них був її дім, який вона втратила назавжди. Дівчина вже почала сумувати за домівкою. Але вибору не було. Принаймні для неї. Жінка має йти за коханим чоловіком. А коли вона вірно любить, то не повинна втрачати віри в свого обранця.

Меле вірила в Хедвела.

Вона намацала захований невеличкий кинджал. На кінці його була надзвичайно болісна й сильнодіюча отрута. Цією родинною реліквією користувалися, коли поруч не було священика, кинджал призначався лише для тих, кого дуже любили.

— Я більше не марнуватиму часу, — сказав Хедвел. — Коли ти поруч, я здатен на великі звершення. Ти ще риш.ітимешся мною, серденько.

Меле знала, що то не лише слова. Одного дня, думала вона, Хедвел спокутує свій гріх перед її батьком. Він ще зробить якесь добре діло, не сьогодні, то завтра, а може, й через рік. І тоді вона подарує йому найдорожче, що спроможна дати чоловікові жінка.

Болісну смерть.

Зенна Гендерсон

ПІДКОМІСІЯ [16]

Оповідання

Спершу з неба розраховано безладно посипалися лискучі чорні кораблі, що немов насіння падали на відведене для них поле, сіючи страх. Далі, наче барвисті метелики, з’явилися яскраво розфарбовані кораблі — вони знижувалися, ніби вагаючись, а тоді застигали, розкидані поміж грізними чорними ракетами.

— Чудово! — зітхнула Сіріна, відвертаючись од вікна зали засідань. — До цього б іще музику.

— Похоронний марш, — відгукнувся Торн. — Чи реквієм. Або сумні флейти. Щиро кажучи, я боюся, Ріно. Якщо переговори зазнають невдачі, знову почнеться суцільне пекло. Уяви собі, що ми переживемо ще один такий рік, як минулий.

— Провалу не буде! — запротестувала Сіріна. — Якщо вони погодилися на проведення конференції, то, певно, хочуть домовитися з нами про встановлення миру.

— Нашого миру чи їхнього? — Торн похмуро глянув крізь вікно. — Боюся, що ми дуже примітивно підходимо до цієї справи. Навіть зараз не певні — може, то якийсь трюк, щоб зібрати разом наше головне командування і знищити його з одного маху.

— О, ні! — Сіріна пригорнулася до чоловіка, і він обійняв її за плечі. — Вони не можуть порушити…

— Хіба? — Торн притиснувся щокою до її волосся. — Ми цього не знаємо, Ріно. Просто не знаємо. У нає так мало відомостей про них. Практично, ми не маємо жодної уяви про їхні звичаї, тим паче про чесноти чи про те, з чого вони виходили, коли погодилися на перемир’я.

— Звісно, вони мають бути щирими. Адже прибули сюди разом із родинами. Ти сам сказав, що ті яскраві кораблі — не бойові, а сімейні, правда?

— Так, чужинці запропонували, щоб ми прийшли на переговори з нашими родинами, а вони — зі своїми, але це мало заспокоює. Вони завжди беруть із собою сім’ї — навіть у бій.

— У бій?

— Так. Під час битви вони розташовують родинні кораблі поза полем бою, та щоразу, коли ми влучимо у бойовий корабель, один чи кілька жилих кораблів утрачають рівновагу і виходять з-під контролю або ж спалахують і зникають без сліду. Схоже, що то просто своєрідні розмальовані причепи, а бойові кораблі постачають їм енергію та все інше. — Глибокі зморшки відчаю прорізали Торнове обличчя. — Саме це змусило нас запропонувати переговори. Хіба ми спроможні й надалі знищувати їхній бойовий флот, коли разом із кожною чорною ракетою падають і ці летючі розцяцьковані будиночки, дідько б їх ухопив, немов пелюстки облітають. А кожен пелюсток — то життя жінок і дітей.

Сіріна затремтіла і міцніше притислася до Торна.

— Переговори повинні досягти мети. Ми просто не можемо воювати далі. Їм треба якось пояснити. Звичайно ж, коли бажаємо миру і вони теж…

— Ми не знаємо, чого вони хочуть, — похмуро урвав її Торн. — Вони агресори, загарбники, прибульці з ворожих світів — такі чужі нам — як можна сподіватися знайти спільну мову?

Обидва мовчки вийшли із зали засідань і, натиснувши кнопку на дверній ручці, зачинили за собою двері.

— Агов, мамо, подивись! Тут мур! — Рученята п’ятирічного Крихітки з розчепіреними пальцями, немов замурзані морські зірки, випростали свої промені на зеленкуватій шорсткій поверхні склобетону, притислись до триметрового муру, що тягся через ліс, повторюючи пологий схил пагорба. — Де його початок? Для чого він? Як ми потрапимо на ставок із золотими рибками?

Сіріна торкнулася муру долонею.

— Людям, які прилетіли в тих гарних кораблях, теж потрібен простір для ігор і прогулянок. Тож інженерний корпус огородив його.

— Чому мені не дозволяють піти пограти біля ставка? — насупив брови Крихітка.

— Вони не знають, що тобі хочеться.

— Тоді я скажу їм, — мовив Крихітка, високо підвівши голову, вигукнув: — Агов! Ви там!

Сіріна засміялася:

— Тихіше, Крихітко. Навіть якщо тебе почують, однаково не зрозуміють. Вони прибули здалеку, дуже здалеку. І говорять зовсім інакше.

— То, може, ми пограли б, — мовив Крихітка.

— Так, — зітхнула Сіріна, — може, й пограли б, якби не цей мур. Та послухай, Крихітко, ми не знаємо, що вони за… люди. Чи захочуть гратися. Чи будуть… доброзичливими.

— Гаразд, а як ми довідаємося про це через оту огорожу?

— Ми не можемо, Крихітко. Принаймні поки тут стоїть мур.

Вони рушили далі схилом пагорба. Крихітка вів рукою по муру.

— Може, вони злі, — врешті мовив він. — Може, вони такі лихі, що інженерний корпус змушений був побудувати для них клітку — велику-превелику? — Він випростав рученята вгору по огорожі, наскільки міг сягнути. — Як ти гадаєш, у них є хвости?

— Хвости? — засміялася Сіріна. — Звідки ти це взяв?

— Не знаю. Вони ж прилетіли дуже здалеку. Мені хотілося б мати хвоста — довгого, гнучкого, пухнастого. — Крихітка енергійно покрутив тим місцем, де мав бути хвіст.

— Навіщо тобі?

— Було б дуже зручно, — серйозно мовив Крихітка. — Лазити по деревах і… зігрівати шию!

Вони зійшли з пагорба.

— Чому тут немає інших дітей? — спитав він. — Я хочу гратися хоч з ким-небудь.

— Ну, це важко пояснити, — почала Сіріна, стаючи на вузький карниз понад сухим руслом струмка.

— А ти не пояснюй. Просто скажи.

— Гаразд. Лінженійські генерали прилетіли на великих чорних кораблях поговорити з генералом Воршемом і ще декількома нашими генералами. Вони прихопили з собою свої родини, які перебувають в отих череватих гарних кораблях. Тож наші генерали і собі привезли своїх рідних, але в усіх них дорослі діти, і твій батько — єдиний генерал, який має маленького синка. Ось чому тобі немає з ким гратися.

— Еге-ге, — задумливо промовив Крихітка. — Виходить, по той бік муру повинні бути діти, так?

— Так, мабуть, там є маленькі лінженійці. Гадаю, що їх можна назвати дітьми.

Крихітка ковзнув на дно висохлого струмка і розтягся на животі. Він притис щоку до піску і зазирнув крізь шпарину там, де огорожа перетинала русло потоку.

— Нікого не видно, — розчаровано мовив Крихітка, Вони рушили додому, до вершини пагорба.

— Мамо? — проказав Крихітка, підходячи до їхнього будиночка.

— Що, дитино?

— Ця огорожа для того, щоб утримати їх там, еге ж?

— Правильно.

— Мені так не здається. Схоже, не їх відгородили, а мене.

Кілька наступних днів Сіріна дуже непокоїлась за Торна. Лежала поруч нього з розплющеними очима в темряві їхньої спальні й молилася. Спав він неспокійно, певне, навіть уві сні боровся — шукав виходу.