Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90, стр. 42

Минуло вже вісім років відтоді. Майже всі ми, екіпаж Богумила, тепер на Шістнадцятій. Це рай із зеленими луками, тінистими дібровами й тихоплинними прохолодними річками. Ми майже всі тут, крім Адама і Маші. Адам пішов із Служби Кільця, й ми вже давно не знаємо, де він. Маша вже третій термін на Шостій — немислимо, але їй дозволили це. Чим вона змогла переконати всіх? Один час Станцію хотіли назвати його ім’ям, та ми були проти, певні того, що це не сподобалося б йому: як не як, а ми знали його краще за інших, бо ж прожили разом кілька місяців.

Згодом ми довідалися, що він був командиром “Антея”, який стартував із Сонячної системи тоді, коли я, Богумил, Адам і Маша пішли лише в школу. Це був перший наддалекий кидок у великий космос. Незважаючи на те, що він був молодий — усього двадцять сім років, “Антей” довірили йому. На той час у його послужному списку значилася Вісімнадцята зоряна, два розвідувальних польоти у Дев’яносто дев’ятий сектор середнього космосу і врятування експедиції Круминьша…

На півдорозі “Антей” потрапив у поле тяжіння чорної діри і ледве вирвався, витративши на маневри майже все пальне. Поблизу “пастки” загинула половина екіпажу. Ті, хто залишився живими, повернули назад, майже не сподіваючись долетіти додому. Комп’ютер підрахував тоді, що на рештках пального, економлячи на всьому, навіть на освітленні кают, їм летіти до Землі вісімнадцять років. Звичайно, якщо за ці роки нічого не станеться на трасі.

Шість років “Антей” із погашеними бортовими вогнями висів у порожній німотності, освітлюваний лише тихим сяєвом зірок. Шість років, підходячи до ілюмінаторів, п’ятеро вцілілих зорельотчиків бачили одні й ті самі сузір’я, одні й ті самі плями сріблястого зоряного пилу, І двоє не витримали… І ще шість років він з двома членами екіпажу вели корабель, який поволі вмирав. Потрібно було повернутися що б то не було, повернутися, аби розповісти про “пастку”, про те, як можна вирватися з неї, адже вони були першими, кому вдалося врятуватись.

На тринадцятому році почалася необоротна реакція в окислювальних баках, і вони втрьох намагалися, на щось неймовірне сподіваючись, згасити її… Він опритомнів на десяту добу після вибуху. Опритомнів від голоду й болю. Двадцять п’ять метрів — рівно стільки між машинним відділенням і рубкою на суднах типу “Антей” — він повз дві доби, втрачаючи свідомість через кожні десять хвилин. Він нікому не розповідав про це. Усе це автоматично фіксувалося датчиками і вносилося до вахтенного журналу електронним секретарем. У рубці, в боксі життєзабезпечення екіпажу, була запакована в герметичні пластикові мішки їжа. Та коли він доповз, виявилося, що взяти її своїми попеченими, скаліченими руками не міг…

Дев’ять днів по тому, сидячи навкарячки перед дзеркалом, він сам собі накладав шви на обличчі й. грудях…

А потім було ще дев’ять років мороку, тиші й самотності, коли він навчився не спати по кілька діб, рятуючись від галюцинацій і божевілля. Щоб не розучитися говорити, він двічі на день сідав перед дзеркалом і примушував себе розмовляти з самим собою.

Він повинен був повернутися ще й тому, щоб розповісти про необоротну реакцію в окислювачах, про те як усе починається і що треба робити далі.

…На двадцять другому році польоту “Антей” виявила Тридцять третя станція Служби Кільця, яка чотири роки вела його, забезпечуючи енергією. Потім назустріч кораблю вислали пором.

На Базі він відмовився негайно вирушити на Землю. І йому дозволили лишитись. Можливо, він хотів трохи оговтатись, звикнути до людей. Там він прожив п’ять місяців, поки до нас, на Шосту, не послали Красаускаса. Другий пілот напередодні звихнув ногу, і він умовив головного диспетчера вписати до польотної картки його.

Так він опинився в нас…

Бувають хвилини, коли тут, на Шістнадцятій, я виходжу вночі з Блоку, йду до лісу, сідаю на траву й, обіпершись спиною об стовбур дерева, дивлюся вгору. І тієї самої миті, коли зникає час, мені починає здаватись, ніби я чую тихий, загадковий, кличний шелест Безмежжя, і я сиджу так, розмірковуючи над життям, аж поки зірки в мене над головою починають згасати й величезне темно-фіолетове шатро світлішає…

Леонід Петровський

ЛЮДИНА ЧЕРГИ [12]

Оповідання

Нарешті Пантелеймон вийшов зі свого офісу. Позаду робочий день, скляні двері під бетонним крилом дашка над східцями, а попереду — ліворуч і праворуч — весна. Паморочливою духмяністю просоталося все: дерева, повітря, небо.

Порада Пантелеймон Григорович — це його прізвище, ім’я та по батькові, а Пантелеєм чи Пантієм, залежно від настрою, називає його дружина Нюра — мрійливо примружив очі: “Весна! Знову весна. Це ж яка вже в моєму житті? Гай-гай, сорокова…”

Він кілька разів глибоко вдихнув запашного повітря і розпочав свою улюблему роботу — роздуми. Сьогодні тема його міркувань була напрочуд далекою від високих матерій, як то мовиться, цілком приземленою: “На якого дідька пхатися з друзями після служби відзначати таку банальну подію, як день народження колеги, потім, через три-чотири години, безпорадно відбріхуватися перед жінкою, а наступного дня ходити на роботі з кролячими очима? Втім, червоні очі — не біда, можна й перекліпати, а от хто пояснить, який зиск од таких походеньок? Ну, вип’ють, ну, потеревенять, похизуються своїм геніальним розумом та не менш примітивною дотепністю й брехливими подвигами на інтимному фронті — все одно їхнє прісне, жебрацьке життя не зміниться, зарплатня не зросте, здоров’я не поліпшиться… Так, так, шановні, колись треба й про своє здоров’ячко подбати. Он минулого року як у боці стрельнуло!” Щоправда, шпигонуло тільки раз, та перепудився Пантя страшенно. Нюра на його панічний переляк зреагувала традиційно-буркотливо: “Перележав на канапі”, однак Пантелеймон з нею категорично не погодився. “Ні, шановні, тут не в канапі справа, тут глибше копати треба! Сорок років — це вже вік, козенятком не поскачеш. Краще зупинись, чоловіче, роззирнись уважненько й спокійно поглянь на себе збоку. Куди ти квапишся, висолопивши язика? До невідворотного фінішу?

От і зараз. Навіщо поспішати додому? Куди не кинь оком — весна! То чому б і не пройтися? І для здоров’я користь, і крамниці можна проінспектувати, з’ясувати: що, де, коли і кому продають… А заразом і поміркувати не завадить про своє життя-буття…”

Найкраще Пантію міркувалося в чергах. А що він став неперевершеним фахівцем по чергах — то чистісінька правда, і не було, скажімо, в їхньому дев’ятиповерховому будинку з численними пенсіонерами та ветеранами, які у “чергових” справах небезпідставно вважалися асами, йому рівних.

…Вживання в чергу почалося одразу після того, як Нюра народила доньку. Не міг же він пропустити повз вуха її погрозу: якщо годуватиме дитину груддю, стане, як і магуся, справжнісінькою бочкою. Тож і довелося щодня бігати до дитячої кухні — і саме там пізнав Пантелеймон ази черги, її невблаганні закони, котрі в юридичних талмудах не зафіксовані, але те, що вони діють, — факт незаперечний.

Попервах Пантій усе не встигав: то товару не вистачить, то свою чергу проґавить і доводилося вистоювати вдруге. А з часом почав придивлятися, примірятись і… робити висновки. Так, він швидко збагнув, що один чоловік серед жінок у черзі — то дуже істотна перевага, бо по тобі орієнтуються інші, й уже тобі молоденькі мами улесливо зазирають в очі, а не ти їм. Іще важливий момент: варто завжди непомітно прислухатися до людей у черзі і тоді матимеш таку вичерпну інформацію, що кращі розвідники світу тобі позаздрять. І ти вже не помчиш після кухні на вулицю Донецьку в продмаг, бо там сьогодні яєць у продажу немає й не буде, а от на вулицю Мішина треба бігти, й якомога швидше, бо там щойно підвезли й розвантажують курей.

Пантя й зараз ностальгічно згадує ті роки, роки пізнання законів черги, і свої перші невеличкі перемоги. Ідеш, бувало, додому після біганини та кількох годин вистоювання, а душа співає: в кошику і курка, і свіжа капуста, і зелений горошок, і майонез, і твердий сир. Можна з певністю сказати, що саме в черзі він знайшов себе, так би мовити, реалізував свої здібності.

вернуться

12

© Леонід Петровський, 1990