Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90, стр. 36
— Я тут проїздом, точніше прольотом, із Бангкока. — Ніо назвав перше-ліпше місто, яке спало на думку. — А в міськдовідці адреси Еви чомусь немає.
— Авжеж, — мовив Михайло Петрович. — Вона взяла своє дівоче прізвище.
Михайло Петрович нарешті набрав номер.
— День добрий. Це ви, Ево? Тут така справа…
— Про мене ні слова, — прошепотів Ніо. — Нехай це буде для неї приємною несподіванкою.
— …Мені треба побачити вас, Ево. Ні-ні, нічого не трапилось. Просто треба поговорити. Якщо можна, зараз. Так, дружина здорова…
“І передає вам вітання”, — подумав Ніо.
— І передає вам вітання, — мовив Михайло Петрович. — Де? В кафе “Марс” на вулиці Горького? Коли?
— Чим швидше, тим ліпше, — підказав Ніо, та Михайло Петрович уже поклав трубку.
Ніо впізнав її ще здалеку, хоча в житті, звісно, ніколи не зустрічав, — бачив лише у відеозапису. Молода струнка шатенка в світлому костюмі швидкою ходою підійшла до них.
— Щось сталося? — стривожено спитала вона.
— Та ось… — Михайло Петрович кивнув у бік Ніо, дивуючись, що Ева не впізнає його.
— Привіт від Рокара, з батьківщини. Ми збилися з ніг, розшукуючи тебе, — швидко промовив Ніо, поки вона поверталась до нього обличчям.
Сказав це на їхній мові, поставивши слово “батьківщина” після імені головного спеціаліста. Це був пароль.
Ева мовчки дивилась на нього. Обличчя її зблідло. Вона поволі поставила сумочку на стійку і ніби ненароком торкнулася тильним боком долоні свого обличчя,
Ніо тут-таки повторив цей жест, який у них означає глибоку приязнь.
Ева заплакала.
— Заспокойся. — Ніо лагідно гладив її плече. — Це з несподіванки.
Ева витерла хустинкою очі, щиро подякувала своєму другові за допомогу і попрощавшись з ним, разом із Ніо поволі рушила в бік Манежної площі.
— Знайшов би тебе значно швидше, Ево. Та, мабуть, твій біомаяк зіпсувався.
— Ні, — зітхнула Ева. — Він справний. Просто я боялася вмикати його.
Розділ сьомий
Рокар зустрівся з начальником експедиції Уро, сивим суворим військовим із вищим командним званням. Він недолюблював Уро і завжди намагався зводити свої контакти з ним до мінімуму.
Та цього разу було інакше. В невеликому кабінеті головного спеціаліста, забувши про обід, вони обговорювали стан справ експедиції. Закінчувався контрольний час виходу корабля із Сонячної системи, а ситуація склалася так, що вони мусили тут залишатись і надалі. ІДе ламало весь графік наступного руху. А найгірше було те, що результати, заради яких йшли на такі серйозні порушення, виявилися мізерними. Точніше, їх взагалі не було: Ніо ніяк не міг відшукати Еву.
Кожної миті Рокар чекав повідомлення з Землі й водночас побоювався, що не почує нічого втішного. Він давно вже картав себе за те, що послав цього зеленого хлопчиська, космонавта, який, власне, не тільки космосу, життя ще не бачив, з таким ризикованим завданням. Знайти глибоко законспірованого агента, який по тривозі пішов у підпілля, навіть йому, Рокару, було б нелегко. Для цього потрібно було мати щонайменше групу. Та де її взяти? Терз зник. Єдина людина, яка могла б працювати за тих умов. Пошуки нічого не дали. Це непокоїло й насторожувало Рокара.
Тіш часом на Місяці, природному супутнику Землі, терміново розширяли й дообладнували довгострокову космічну базу. Вирішили залишити тут для постійної роботи загін космонавтів із дев’яти чоловік. І хоча база розташована була на тому боці, який ніколи не повертався до планети, всі приміщення заховали в грунт або замаскували під скелі, щоб максимально затруднмти виявлення комплексу.
Комісія, яка працювала над загадкою загибелі трьох космонавтів, не дійшла однозначного висновку. Встановлено лише, що базою було прийнято сигнал посадки космоплана, який зазнав аварії. Певно, космонавти вирушили на допомогу.
Словом, часу згаяли чимало, а результатів — жодних. Що далі?
— Припустімо найгірше: ми — під спостереженням! — Уро чекав реакції Рокара.
— Давно?
— З того часу, як висадили наших людей на Місяць і Землю.
— Я вже міркував над цим, — Рокар торкнувся клавіші відеоінформатора, розвернув дисплей так, щоб екран було видно Уро. — Ось, прошу. Смерть чоловіка Еви, головної діючої особи нашої наукової програми. Це пересторога. Нам і Еві. Та ми про все, що скоїлось, довідались із великим запізненням, а Ева ще деякий час змушена Сула працювати над програмою. Тоді знищується база на Місяці. Космонавти загинули, комплекс телезв’язку зруйновано могутнім опроміненням. До речі, спеціалісти не виключають, що саме для цього потрібно було так багато енергії, і фідер не витримав.
— Все дуже схоже на правду, тому виникає сумнів.
— Тепер з’являємось ми, — Рокар поплескав долонею по столику. — Що ми можемо зробити за такої ситуації? Звісно, послати на Землю заміну. Для цього в нас було двоє. Але Терз зникає…
— І тому на Землю ви посилаєте Ніо, — гмукнув Уро. — Він вчився з Терзом. Жив з ним поряд. А що коли Терза заслано до нас? Космонавти загинули, Еті загинув, Ева не подає ознак життя. Залишилось прибрати Ніо — і жодних проблем. Вас не насторожила така ситуація?
— Ніо в небезпеці, — вів далі Уро. — До того ж ми не знаємо, що має на меті наш противник. Гадаю, справа не тільки в тому, щоб перешкодити нашій роботі. Тут щось інше…
— Аби ми знали, хто він, наш противник? А що як нас просто досліджують і жертви — це наслідок нещасливих випадків?
Вони помовчали. По паузі Рокар сказав:
— Мені іноді здається, що, як і наші представники є на Землі, так само й на планеті Кіфі живуть або таємно стежать за нею представники більш високої цивілізації. Чого варті самі міфи про “літаючі тарілки”? Їх спостерігають і на Землі, й на Ерасі, і на Кіфі.
— Так, — погодився Уро. — В цьому є щось спільне. Вони всюди… Але що за тим криється? Яка в них мета?
— Мені здається, що, зайнявшись з’ясуванням причин мегадемій в масштабі Всесвіту, ми втрутились у зону чужих інтересів. Однак, думаю, ні сьогодні, ні завтра ми ще не дістанемо на це відповіді. Та певен, що у нас іще буде час розібратися в цьому. Але Терз… — Рокар стиснув кулаки. — Хто б не був наш противник, вони ж розуміють, що зникнення члена екіпажу в польоті — надзвичайна подія.
Нараз голосно загув зумер відеоінформатора, і Рокар натиснув потрібну клавішу.
— Вас викликає Земля. На зв’язку по спеціальному каналу через Місяць абонент, який не назвав себе.
Розділ восьмий
— Я знайшов її. Вона тут. Матеріали з нами. Вже закодовані. Спочатку прийміть роботу. Вона наполягає.
Двоє, чоловік і жінка, сиділи на краю обмілини, підставивши обличчя яскравим променям літнього сонця. Поряд із ними стояв, встромившись носом у берег, човен. У тіні від борту на рушнику була розкладена нехитра їжа і стояв чорний апарат.
Ніо встромив у паз апарата схожий на олівець стержень і пересунув важіль.
— Не хвилюйся, Ево. Вони приймуть усе протягом хвилини. Розшифрують інформацію — це займе небагато часу. Почекаємо.
Ніо посолив хліб, відкусив зеленої цибулі й почав жувати.
— Хочеш картоплі? — він відкрив кришку каструлі, понюхав. — О боже, який запах!
— Можна позаздрити твоєму спокою. — Ева безвідривно дивилась на воду. — Такий апетит…
— А чом би й ні? Гарна погода, чудовий краєвид і вродлива жінка поряд. Чого ще треба для доброго настрою?
Ніо говорив веселим голосом, проте обличчя його залишалось серйозним. Апарат пискнув.
— Вони викликають нас. — Ніо витягнув із коробочки дві невеликі чорні пластинки.
Одну приклав до скроні Еви, другу — собі.
— Ево, — почули вони далекий голос Рокара. — Ево, — повторив він голосніше, щоб автоматична система настроювання відрегулювала звучання.
— Так, я вас чую.
— Вітаю тебе, дівчинко. Ми прийняли вашу таку важливу інформацію. Вже почали її опрацьовування. Проте, хоч і не маємо ще остаточних висновків комп’ютера, можу сказати, що попередні результати підтверджують наші припущення. Ти розумієш, що я маю на увазі?