Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88, стр. 61

XI

…Що сталося з моїми очима? Барви то розпливаються і тьмяніють, то сліплять яскравістю. Я не розрізняю відтінків, і, коли змішую фарби, виходить зовсім не задуманий колір, а якась мішанина. Лікар-окуліст не знайшов ніяких відхилень, сказав, що зір у нормі. І це — норма? Так, я бачу будинок і дерево навпроти мого вікна, бачу пензель на столі. Проте будинок — це просто будинок, кубічна порожнеча; дерево — просто дерево. А раніше воно, залежно від освітлення, то уподоблялося грозовій хмарі, то вітрильнику з салатово-сріблястими вітрилами. Стовбур дерева і його віти теж мали безліч індивідуальних відмінностей. Я міг роздивлятися їх, вивчати, відтворювати на полотні.

А тепер, за що не візьмусь, — нічого не виходить: у кращому випадку предмети з’являються на полотні, мов сфотографовані, — просто предмети, безликі об’єкти.

Припустимо, що лікарі помилились, і я все-таки захворів. Але чому не відчув ніяких ознак хвороби? Мене не нудить, як бувало перед приступами. Навпаки, дихається легко і вільно, можу пробігти тюпцем кілометрів п’ять і не відчути втоми.

Як мені потрібен зараз добрий чародій Іван Степанович! Чому ж він не провідає пацієнта, як обіцяв? Я вже довідувався про нього в різних клініках, але розшукати не зміг. Шкода, що не записав його адресу, номер телефону. Навіть прізвища не знаю. Він не назвав його, а спитати я посоромився.

Іван Степанович обіцяв тоді, що видіння зникнуть, що припадки не повторяться — він був правий. Не сказав тільки, що разом з кольоровими химерами зникне і моє, властиве лише мені бачення світу. Світ стане для мене таким же, як для багатьох інших — з різкими переходами кольорів, з уривками і незавершеністю ліній. Але такий світ мені чужий. Якби я не знав його іншим, то міг би змиритися. А як бути тепер?

Пробую писати знову і знову. Може, в процесі роботи щось відновиться само собою? Часом мені здається, що я знову починаю бачити в кожному предметі незвичне, оригінальне — одну з його прихованих сутностей, висвітлених моєю уявою. Я квапився перенести побачене на полотно. Але, готуючись до виставки, ловив здивовані і жалісливі погляди моїх колег, членів відбірних і закупочних комісій. Вони ніби питали: невже це ти? Що за бездарна мазанина? Де подівся твій хист? Я переконував себе, що це мені тільки здається, що я хибно тлумачу ставлення до мене інших людей, — просто нерви розладналися.

Зрештою два моїх невеликих полотна все-таки пробилися на виставку. І я випадково підслухав розмову відвідувачів: “Невже це автор “Каскадерів”? Що з ним сталося?” — “Буває. У багатьох самобутності вистачає лиш на одну-дві картини. На цьому талант вичерпується”. — “Проте контраст надто вже разючий. “Каскадери” — першокласне полотно, а ці “Прялі” сприймаються як відверта імітація. Треба ж докотитися до такої халтури! За довгим карбованцем, мабуть, погнався?” А коли Сергій запропонував мені посаду секретаря в художньому фонді, я зрозумів, що й наближчі друзі поставили на мені як на художникові хрест.

Що ж робити? Змиритися і виглядати Івана Степановича, сподіватися, що він якимось чином поверне колишнє. Нехай навіть з нападами хвороби, з видіннями-мерами, але поверне мені мене. Поверне час, коли моїм очам відкривався світ, сповнений яскравих соковитих барв, асоціацій, коли фарби сяяли, мов обмиті благодатним дощем; а найменший відтінок прочитувався мною, як одкровення, як чітко написаний рядок? Тоді на мене дивилися аж ніяк не жалісливо, а захоплено або заздрісно.

Вчора, коли я повернувся з виставки, мені зробилося так кепсько, що здалося: ось-ось відновляться припадки. Чи повірите, я зрадів! Промайнула надія, що разом з ними повернуться колишні видіння і моє вміння. Проте невдовзі я збагнув, що мене гнітить просто нестача кисню. Варто було відчини вікно — і дихати стало легше, млосний стан минув. А відчай придавив новою силою.

Не можу втямити, як сталося, що я забув, ні, мабуть, просто тимчасово лишив поза увагою просту істину — зовнішній світ поєднується з внутрішнім світом людини через призми, і у кожного вони свої, своєрідні. Можливо, саме в цьому й полягає призначення людини: пропускаючи природу через свої призми, не тільки осмислювати її, але й робити самобутнішою, збагачувати її… Колись я вносив у природу по-своєму зламані лінії, свою суміш відтінків, змінені, ніби у кімнаті сміху, нові сюжети, образи людей.

Я пригадав, як писав портрет одного вченого. У нього було дуже звичайне обличчя з рідкими бровами, невисоким чолом і тонкими недобрими губами. Це було відповідальне замовлення. Але я старався не тільки ради замовлення. Мені розповіли про наукові праці цієї людини в галузі хвильової оптики. Він розробив теорію, згідно з якою організми обмінюються біохвилями. Ця людина була не тільки визнаним авторитетом у своїй галузі науки, але й видатним філософом. Він втручався своєю уявою в святая святих природи. Я хотів написати його якомога зриміше і символічніше, однак портрет не виходив. Я подивився уже й фільм про цю людину, познайомився з його громадською діяльністю, довідався про те, що в молодості він служив у прикордонних військах, був зразковим солдатом. Я саджав його і так, і сяк: то, щоб світло падало на лоба, то — на очі. Іноді мені здавалося, що й позу знайдено, і вираз схоплено. Але на полотні з’являлася байдужа фотографія. Були ті самі очі і брови, ті ж губи, кожна зморшка була виписана, всі пропорції витримані, всі відтінки передані. А в цілому я начебто клацнув об’єктивом фотоапарата, зафіксувавши на плівці лиш те, що принесли в даний момент промені світла. Вийшло схоже на правду, але не сама правда, — обличчя не оживало, як не оживає в колбі сам собою повний набір амінокислот, з яких складається жива клітина.

Він і я втомилися до знемоги. І якось, коли він нечутно пішов, я заснув у своїй майстерні і побачив його уві сні. Він кричав: “Доки можна знущатися наді мною?!” — гнів спотворив обличчя вченого до невпізнання, і все-таки це був він.

Прокинувшись, я гарячково взявся накидати ескіз. Змістив тінь на нижню частину обличчя, і темні губи почали нетерпляче і владно рухатись. Змінив пропорції — і величезний лоб виплив з напівімли, мов білий корабель, і зморшки на ньому стали письменами, які розповідали про задуми; а глибоко посаджені очі — зовсім не так, як у справжнього — “дивилися в себе”, і з’явився його живий погляд.

XII

Слідчий Трофиновський знову приїхав на квартиру, де жив художник Степура. Минулого разу сусіда художника дома не було, сказали, що він у відрядженні. Тепер у відповідь на дзвінок у двері зразу почулися поквапливі кроки і немолодий скрипливий голос:

— Іду, іду, поспішаю…

Клацнув замок — і Трофиновський побачив перед собою чоловіка років п’ятдесяти з заспаним, пом’ятим обличчям. Його спортивна сорочка задралася, штани з лампасами сповзли з великого черева. У чоловіка було набрякле обличчя з густими, схожими на щітки бровами. Він здивовано втупився в слідчого, — напевне, чекав на когось іншого, — брови-щітки підстрибнули на невисокого рівного лоба.

Трофиновський назвав себе, і Цвіркун С. І., як значилося на дверній табличці, здивувався ще більше.

“Мабуть, ще нічого не знає про смерть сусіда”, — подумав слідчий і сказав:

— У мене до вас кілька питань. Про вашого сусіда.

Очі Цвіркуна жваво блиснули:

— Так я й знав, що до цього справа дійде!

— До чого — до “цього”?

— Відповідні органи ним зацікавляться. Встиг уже щось накоїти?

Мовби не почувши питання, слідчий поцікавився:

— Ви певні, що сусід мусив був щось накоїти?

— Певен, певен, — захитав головою Цвіркун.

— Чому?

— З дивацтвами людина, щоб не сказати більше. — Цвіркун покрутив пальцем біля скроні і підморгнув Трофиновському. — Жив самотньо, з двома дружинами давно розлучився. Та й хто житиме з таким, якщо він — чи повірите? — ціни не знає простим речам? Одного разу Петро Вадимович якомусь хлопчакові за малюнок віддав свій годинник. Їй-богу! Уявляєте? Сміхота!