Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88, стр. 52
— Сіднею, я програв… Я хотів зупинити реакцію. Там вже була половина порції… Якраз для мене… Я не міг чекати… Я надто довго чекав…
Його зіниці були зовсім близько, й тобі здалося, ти бачиш, як вони розширюються від болю. Він дивився на тебе мовчки, але ти знав, чого він хотів, як знав і те, що відповіси йому. І він усе зрозумів.
— Я був певен, Сіде, що ви не погодитесь. Я був певен. Але мені раптом, ось тепер… стало байдуже… Я втомився… Я хочу відпочити… Але й вам я не віддам свою частку… Чуєте? Не віддам… — Він захрипів і знепритомнів.
Потріскуючи, палав стіл, іскри сипалися безперервно. Ти потяг Ерні до бібліотеки. Розпихаючи руками ящики, стелажі, що попадали, ти раптом із жахом зрозумів, що ось зараз гинуть усі твої плани, надії, мрії. Й лише живий Ерні міг усе те повернути. Ти витяг його в коридор, де диму не було майже зовсім, і кинувся до своєї кімнати.
Фляжка лежала на місці. Ти вхопив її й побіг назад.
Ерні лежав спокійний, здавалося, нарешті примирений із усім світом. Ти впав перед ним навколішки й підніс до його відкритих очей пласку пляшечку.
— Ось!!! — закричав ти. — Я віддаю!!!
Ерні поглянув на флягу, на тебе й похитав головою.
— Не хочу… Мені зараз добре…
Ти просив, ти благав, умовляв, а він дивився на тебе широко розплющеними очима й шепотів, немов марив:
— Я не хочу… Рано ще… Рано…
Нарешті ти залишив його в спокої й сів на підлогу, прихилившись до стіни. Все гинуло. Це був кінець. Раптом Ерні поворушив рукою й ледь чутно покликав тебе:
— Сіде, я віддам вам свою порцію… Але присягніться, що виконаєте прохання… Якщо ви не зробите цього, вам не буде прощення до кінця життя…
— Обіцяю!!!
— Сіде! — Тобі здалося, йому покращало. — Сіде… Ви повинні віддати все Крістіні. Я колись обіцяв їй… Вона достойніша нас обох… Тільки кохання щось може… Кохання, а не ненависть… Сіде…
…А потім ти біг полем, що відділяло тебе від міста, від людей, від Крістіни, й тобі здавалося, що вже ніколи не здолати тієї відстані, яка лягла між вами. Було важко. Сніг лежав глибокий. Час від часу ти зупинявся, захеканий, і озирався: над парком, у вранішніх сутінках виростав стовп сірого диму, навколо якого з голосним карканням шугали чорні ворони.
Посеред поля ти зупинився й віддихався: “Потрібно вирішувати!” — хоча давно все вже було вирішено. Втримували тебе від останнього кроку не сумніви, не вагання — ти шукав виправдання тому, що збирався зробити. Востаннє озирнувся на потемнілий стовп диму, що виріс іще більше, відвернувся від нього, немов мертвий Ерні із палаючого будинку міг побачити твоє клятвовідступництво, дістав задубілими руками фляжки, злив їх вміст в одну, пожбурив, не дивлячись, порожню, видихнув повітря й припав губами до повної.
Коли вже відчув нудоту, тебе кинуло в піт від думки, що тіло, всупереч твоєму бажанню, виштовхне із себе цю важку маслянисту рідину, і все може скінчитися так раптово й безглуздо. Ти почав поспішати, намагаючись по-швидше допити залишок, вганяючи його в себе судомними ковтками. І коли нарешті у флязі не лишилося й краплі, ти затис рота рукою й підняв лице до морозяного неба й стояв так доти, доки в голові не закрутилося, а земля і небо не помінялися місцями.
Тебе підібрали пожежники, які вертались у містечко. Непритомний ти лежав два тижні, й ніхто вже не сподівався, що ти видужаєш. Коли одного разу вранці ти опритомнів і розплющив очі, було тихо й кімната була порожньою. Ти поглянув навкруги і відсахнувся, побачивши поряд на столику невелику скляну пляшечку із зеленого скла. То була фляга Ерні. І знову все почало плутатися в голові, і ти з жахом, не відриваючи очей від столика, закричав. Вбігла Крісті…
Увечері, коли тобі покращало, ти запитав у Крістіни, кивнувши на пляшечку:
— Звідки це?
— Як?! А я збиралася запитати в тебе. — Твоя дружина була украй здивована. — Коли тебе знайшли в снігу, ти тримав її обома руками так міцно, що пальці вдалося розціпити лише на другий день. Я залишила її, думаючи, що вона тобі потрібна.
— Ні… Викинь…
Лікарі констатували смерть Ернесто від нещасливого випадку — його вже ніщо не могло б врятувати. Тобі вдалося відкупити у нотаріуса за п’ятнадцять тисяч нерозпечатаного конверта, залишеного Ерні, й, так і не відкривши його, тієї ж ночі спалити в каміні.
Через кілька місяців після пожежі померла мати Ерні.
Минуло кілька років, за які Крістіна народила тобі двох синів. Якось, гуляючи увечері в лісі за річкою, ти розповів Крістіні, що незадовго до смерті Ернесто говорив тобі, наче в нього є флакон із чудесною рідиною, яка дарує безсмертя, і нібито він збирається подарувати його Крістіні. Сини ваші бігли попереду, й Крісті, мила, добра Крісті, дивлячись на них щасливими очима й пригорнувшись до тебе, відказала:
— Ні, любий, я б відмовилась, якби не було такого ж флакона для тебе й для них…
Збігло ще кілька років, й вона все помітила і зрозуміла. Прокинувшись одного разу вранці, ти побачив, що лишився сам-один у всьому домі. Крістіна пішла з синами, не лишивши навіть записки. Тільки зелену скляну флягу на столі у вітальні.
Ти не став їх розшукувати. За безцінь купив у страхової компанії порожній будинок у парку за містом і перебрався туди.
Електростанцію і котельню розтягли, і ти жив при свічках, один, як у величезному склепі, серед безлічі мертвих кімнат.
Минав час. Уже давно ти цурався людей, знаючи однак, що про тебе в місті ходять різні чутки…
А потім вирішив виїхати звідти зовсім…
Ти востаннє прийшов глянути на свій старий дерев’яний дім, забитий дошками, потемнілий від часу. Ти згадуєш, як його зводили колись, як ви з дружиною часто приходили, щоб подивитися на теслярів, котрі весело стукали молотками, і вам здавалося в ті щасливі, вічні хвилини — ще ні в кого й ніколи не було такої прекрасної оселі…
Володимир Заєць
ВТЕЧА
Оповідання
Йти додому сьогодні, як і взагалі останнім часом, не хотілося. Спершу Мишко щиро вірив, що справжня причина його затримок криється в постійних робочих клопотах. Одразу ж після чергової доби він заїжджав у колону і, не дожидаючись напарника, мив машину, перевіряв рівень мастила й без кінця-краю регулював зазор у трамблері. Одне слово, діла вистачало.
Але сьогодні… Напарник прийшов раніше, ніж завжди, “Волгу” Мишко вимив ще біля поліклініки, мотор працював, як бджілка. З чистою совістю можна йти додому. Однак сама думка про це вже гнітила його. Але ж чому, чому? Мишко замислено сів на промаслену лаву, де звичайно перекурювали слюсарі. “Чому ж додому не хочеться? — думав він. — Може, ще не все зробив на роботі? А й справді! Ліве дзеркало треба замінити. Але ні. Вчора завгар сказав, щоб до закінчення кварталу про це й не мріяли”.
І тут Мишкові Ковальчуку, тридцятирічному водієві “невідкладної допомоги”, стало ясно, що останнім часом його геть перестали вабити до себе і будинок, у якому вони з дружиною й донькою жили, і їхня квартира — саме їхнє домашнє вогнище. Це була єдина причина його постійних затримок на роботі.
Він стурбовано повертів головою, мовби комірець надто стискав йому повну червону шию, і, надувши щоки, з силуваною бадьорістю видихнув:
— Трам-тарам-тарам!
Повз нього проходили водії, віталися, і їм трохи навдивовижу було бачити таким пригніченим цього завжди життєрадісного товстуна.
— То їдьмо вже, чи як? — вигукнув напарник Женька, крутячи ручку підйому скла у дверцятах.
— Авжеж, — якомога бадьоріше відповів Мишко і сам відчув у власному голосі сум.
Він сів у машину й до самого дому не зронив ні слова. Незвичне Михайлове мовчання неприємно вразило й навіть розізлило Женьку. “Подумаєш, цяця! — з досадою подумав той. — Теж мені ветеран-ветеринар. Як з молодим, то вже й говорити не хоче!”
— Дякую, Женю, — неуважно проказав Михайло, коли машина спинилась коло його під’їзду, і, забравши купу журналів “Химия и жизнь”, зачинив за собою дверцята.