Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87, стр. 10

— А моя тітонька працює у вас прибиральницею…

— Серйозно? Невже наша невтомна Уляна Опанасівна?

— Вгадали!

Те, що Уляна Опанасівна, яку доводиться бачити мало не кожен день, Тамарина тітка, надало спілкуванню з гостею із далекого Свердловська якогось безпосереднього, майже родинного відтінку. Павло, проводжаючи Тамару, розповідав про себе, товаришів, як вони обстежували монітор.

Попрощалися на Садовій, біля низенького, вкритого червоною бляхою будиночка.

— А завтра приходьте в технікум. Я зберу хлопців. Покажемо вам наш музей. З’їздимо до моря, на місце… — затнувся, добираючи потрібне слово, — де ми знайшли монітор…

Додому він ішов пішки. Не йшов — летів, відчуваючи на долоні бентежне тепло Тамариної руки.

Торпедами проносилися забрьохані таксі. Глухо клацали штангами об дроти тролейбуси. Десь дзвінко сміялися. Звідкись чулося: “Че-е-ервону ру-у-ту не шукай ве-е-ечорами…” А Павлові дзвеніло: “Прийду рівно о десятій”.

Хотілося йти без кінця-краю, несучи в серці передчуття якоїсь незнаної досі радості, щастя.

…Бухта, де лежав “Партизан”, стріла їх легким хвилюванням води. Тамара скинула кросівки і зайшла по кісточки в море. Воно було холодне і по-осінньому прозоре.

Хлопці зіпхнули на воду моторного човна. Гостя обернулася до них, спитала:

— Біля тієї страшної скелі? Павло витер піт з чола і кивнув:

— Так.

Між берегом та скелею могутньо вигойдувалося море. Воно розпросторювалось, переходило вдалині у таке ж синювато-сіре небо.

— Гайда у човен, — торкнув Тамару за плече Петро-перший. — Щось посвіжішало. Хоча б шторм не розходився.

Запустили мотор — і берег з глинистою кручею та чубчиком ліщини відсунувся назад.

— Ось звідти, — показав Павло на південь, — йшов “Партизан”. А звідти налетіли фашисти. Зграя “юнкерсів” проти легкого судна. Кажуть, комендори стріляли, навіть вже стоячи по пояс у воді…

Тамара, дивлячись на бурун, що скипав за катером, мовчки слухала хлопців. Посеред цієї безіменної бухточки багато що в її житті раптом здалося неістотним і дріб’язковим.

Задерши дюралевий ніс, катер описав білопінну дугу. Хлопці обережно спустили на воду вінок. Він, умившись чистою хвилею, ще дужче заполум’янів оксамитом червоних аргоній і поплив не в море, а до берега, туди, куди пливли колись, шукаючи порятунку, вцілілі матроси…

Потім вони зійшли на перевал, звідти вже було видно місто. Пославшись на справи і пообіцявши провести її завтра на поїзд, обидва Петра заспішили до автобусної зупинки.

Сонце вже зайшло. Холодне світло від ясного небокраю дотлівало на брилах вапняку, телеграфних стовпах, кущах вереску.

— Знаєш, — сумно усміхнулась Тамара, — дідусь мій теж рано посивів. Казали, це в нього спадкове. А в тебе?

Павло почервонів.

— У мене… також.

Легенький вітерець зачепив рядок осокорів при дорозі. Зашуміло, залопотіло листя, показуючи свій сірий, фетровий виворіт. Море вкрилося величезними сірими плямами. Пасмо Тамариного волосся м’яко доторкнулося Павлової щоки. Запахло магноліями.

…Поїзд відходив опівночі. Тільки-но вщух дощ. Від рейок і перону йшло парке тепло. Тамара виглянула у вікно:

— То ви мені писатимете?

Дівчина зверталася до всіх трьох. Та Павло був певен — це стосується тільки його. Він помахав рукою.

— Неодмінно!

Потяг рушив так плавно, що здавалося, ніби поплив перон. І лише тоді, коли розтанув у вологій темряві останній вагон, довколишній світ набув своєї непорушності.

ПОДОРОЖІ

Михайло Слабошпицький

ГІЛКА ЯЛІВЦЮ ІЗ СААРЕМАА

Нарис

Така вже склалася традиція, що розповіді про великі й малі подорожі заведено починати з дороги. Мабуть, це тому, що значна частина нашого динамічного життя минає в путі.

Рейсовий літак Таллін — Кднгісепп, здається, безрушно завис між низькими рідкими хмарами і збриженим безбережжям Балтики. Але літак реве моторами, здригається від натуги — значить, ми летимо. Я зводжу очі вгору на вицвілі хмари, і пам’ять мені підказує вичитане в книгах, коли готувався до поїздки на Сааремаа: в це небо з острова (тоді він називався Езель) у серпні й вересні сорок першого важко здіймалися літаки і брали курс на Берлін. Майже тисячу вісімсот кілометрів з бомбами на борту — до мети. З них тисячу чотириста — над Балтійським морем. Вісім годин у повітрі, в тилу у ворога. Це було якраз у ті дні, коли геббельсівська пропаганда трубила на весь світ, що радянську авіацію вже остаточно знищено, що вже зовсім близький переможний фінал війни.

Що думали, що відчували наші льотчики тоді, вдивляючись у холодне темне, поцятковане тривожними зірками небо? Висота — майже сім тисяч метрів. Негерметичні літаки. Температура за бортом — мінус сорок п’ять градусів. Я читав спогади учасників тих польотів. Читав, як часто вони потрапляли в смуги непроглядного туману й орієнтувалися тільки по карті. Читав, як не хотіли їх слухатися задубілі руки й ноги, як від величезної нервової напруги на них інколи нападали зорові галюцинації. Бувало, що вони сприймали яскраву зірку за ворожий винищувач із увімкненою фарою.

Після першого нальоту берлінське радіо повідомило: “В ніч з 7-го на 8 серпня великі сили англійської авіації, кількістю до 150 літаків, намагалися бомбити нашу столицю. Діями винищувальної авіації та зенітної артилерії основні сили англійців були розсіяні. З 15 літаків, які прорвалися до міста, 9 збито”. У відповідь на цю інформацію англійці передали таку довідку: “В ніч з 7-го на 8 серпня жоден літак з нашої метрополії не підіймався в повітря через украй несприятливі метеорологічні умови”.

До речі, в тому нальоті на Берлін було всього 15 радянських літаків. І лиш один збили ворожі зенітки.

Дев’ять нальотів на Берлін. На його воєнні об’єкти радянські льотчики скинули 311 бомб загальною вагою 36 050 кілограмів. Доречно сказати, що англо-американська авіація за весь 1941 рік скинула на Берлін 35 500 кілограмів бомб.

В одній з книг я прочитав лист з Берліна на фронт: “Дорогий мій Ернсте! Війна з Росією вже принесла нам багато сотень тисяч убитих. Похмурі думки не полишають мене. Останнім часом уночі до нас прилітають бомбардувальники. Всім кажуть, що бомбили англійці, але ми точно знаємо, що тої ночі нас бомбили росіяни. Вони помщаються за Москву. Берлін од вибухів бомб здригається… Рідні Віллі Фюрстенберга служили на артилерійському заводі. Завода більше не існує!.. Коли російські бомби падали на заводи Сімменса, мені здавалося, все провалюється крізь землю. Навіщо ви, Ернесте, зв’язалися з цими росіянами? Невже не можна було знайти щось спокійніше?..”

…Десь там попереду, внизу, — місце тодішнього аеродрому з назвою Кагул, назавжди вписаною в історію війни.

У мирному небі над Сааремаа — пасажирський літак. Думки людей у ньому дуже далекі від війни, смертей і трагедій.

З усіх у літаку, мабуть, лише мій друг Юло Туулік цієї миті вертає думкою туди, через сорок з лишком років назад, бо в нього нараз здригнулись і загострилися риси обличчя, мовби він знову побачив те, від чого несила відірвати очей. Він там, у своєму дитинстві, під ногами у війни. В його документальному романі “Ялівець вистоїть і в посуху” є слова про таку мить душі: “Потрібна була найменша інформація, щоб увімкнулися механізми пам’яті, народжуючи давнє відчування, клацнули сигнальні лампочки, зімкнулися канали з минулого в сучасне… Пам’ять крові і пам’ять часу поєдналися…”

Очевидно, саме Сааремаа і Сирве — ті місця і той стан, де для нього поєднуються пам’ять крові і пам’ять часу.

А наш літак уже несподівано згойднувся і пішов на посадку; всіяний осінніми перелісками й кам’яними брилами, посмугований білими биндами доріг, острів швидко розрісся в очах, рвонувся нам назустріч.