Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86, стр. 57

Не знаю, скільки часу пролежав я отак у заціпенінні, марячи святковим днем у Мобілі. Пам’ятаю лише, що коли зненацька скочив на ноги, вже вечоріло. Я побачив метрів за п’ять від плота велетенську черепаху із смугастою головою і уважними невиразними очима, схожими на дві величезні скляні кулі, які перелякано втупилися в мене. Спершу вирішив, що це нова галюцинація, і, пойнятий жахом, сів на плоту. Химерна тварина, довжина якої від голови до хвоста сягала чотирьох метрів, помітила, що я повернувся в її бік, і пірнула, спінивши воду. Я не знав, що це було — ява чи видіння. Я й досі не наважуюсь сказати, що це було — ява чи видіння, хоча за кілька хвилин побачив, як та сама жовта черепаха пливла перед плотом, звівши над зодою страхітливу смугасту голову, — мов примара з жахливого сну. Знаю одне: що б то не було — ява чи видіння, коли б це чудовисько тільки зачепило пліт, він би перевернувся безліч разів.

Побачивши таке страхіття, я знову відчув жа;г. І саме тоді жах підбадьорив мене. Я схопив уламок весла, вмостився на плоту й приготувався до боротьби із цим чудиськом чи будь-яким іншим, яке спробує перевернути пліт. Настала п’ята година. Пунктуальні, як завжди, акули з’явилися на поверхні моря.

Я подивився туди, де робив позначки і нарахував вісім днів. Але згадав, що вранці не встиг провести рису. Ключами продряпав її, певний, ніби це остання, і з відчаєм та люттю подумав, що померти мені було ще важче, ніж вижити. Того ранку я робив вибір між життям та смертю. І вибрав смерть, проте продовжував жити і з уламком весла в руці готувався боротися за життя. Боротися за те єдине, що для мене вже нічого не важило.

Загадковий корінь

Пекло металеве сонце, змагав відчай, спрага вперше зробилася справді нестерпною — і раптом сталося неймовірне. Посеред плота, обплутаний сіткою, пробивався червоний корінь — з тих, що їх роздрібнюють у Бояка [14] і роблять рум’яна, от тільки назви не пригадую. Не знаю, скільки часу він був на плоту. За дев’ять днів плавання я не бачив на поверхні моря й натяку на якусь рослину. А проте цей корінь хтозна-як опинився тут, обплутаний сіткою, мов іще один незаперечний доказ того, що земля, яку я ніде не бачив, десь поблизу.

Корінь мав сантиметрів тридцять завдовжки. Голодний, а проте нездатний вже навіть думати про свій голод, я легковажно надкусив його. І відчув присмак крові. Густа солодка рідина освіжила горло. Я подумав, що такою може бути на смак отрута. Але продовжував їсти, жерти покручений корінь до останньої трісочки.

З’ївши його, не відчув ніякої полегкості. Я вирішив, що то була оливкова гілка, бо згадав Біблію: коли Ной випустив голуба, той повернувся до ковчега з оливковою гілкою, а це означало, що море відринуло від землі. Я подумав, що оливкова гілка, яку приніс голуб, схожа на рослину, якою я щойно намагався вгамувати дев’ятиденний голод.

Можна прочекати в морі цілий рік, та настає день, коли вже несила витримати бодай годину. Напередодні я гадав, що стріну нову днину на суходолі. Минуло двадцять чотири години, а переді мною так само простягалися море й небо. Я вже ні на що не сподівався. Настала дев’ята ніч у відкритому морі. “Дев’ять ночей бути мертвим”, — жахнувся я, певний, що о цій порі в моєму домі у кварталі Олайя повно друзів. Це була остання ніч, яку проводять біля небіжчика. Завтра вони розберуть вівтар і поступово звикнуть до того, що я помер.

До цієї ночі я не втрачав давньої надії, що хтось згадає про мене й спробує врятувати. Та згадавши, що для моїх рідних це дев’ята ніч відтоді, як я загинув, остання ніч прощання з небіжчиком, відчув себе остаточно забутим в морі. І подумав, що найкраще мені було б умерти. Я ліг на дні плота. Хотів вимовити: “Я не встану більше”. Але голос застряв у горлі. Я згадав гімназію. Підніс до губів медальйон із образком святої Кармен і подумки став молитися, бо здогадувався, що те ж саме роблять зараз у моєму домі рідні. І стало легше, бо я знав, що помираю.

Розділ 11

Десятий день, нова галюцинація: земля

Дев’ята ніч здалася мені довшою за попередні. Я лежав на плоту, хвилі тихо хлюпотіли в борт. Та я не міг опанувати себе. В кожній хвилі, що розбивалася біля моєї голови, вбачав загрозу нової катастрофи. Кажуть, що перед смертю в уяві людини постають картини її життя. Щось подібне відбувалося й зі мною тієї ночі. Я знову опинився на есмінці, лежав на кормі поміж холодильниками й електроплитами разом із Районом Еррерою і дивився на Луїса Ренхіфо, котрий ніс вахту; переді мною, мов у калейдоскопі, проносилися події, які розігралися опівдні 28 лютого. Щоразу, коли хвиля розбивалася об борт, я уявляв, ніби вантаж летить шкереберть, я йду на дно і намагаюся виплисти на поверхню.

Хвилина за хвилиною виразно, наче на кіноекрані, перед очима пройшли всі дев’ять днів самотності, туги, голоду й спраги, що їх я зазнав під час плавання. Спочатку падіння. Потім мої товариші, які кричали, борсаючись у воді неподалік від плота; далі голод, спрага, акули, згадки про Мобіль — картини ці чергувалися з певною послідовністю. Я вживав заходів, щоб не впасти в море. Знову бачив себе на кормі есмінця, коли намагався прив’язатися так міцно, що боліли руки, щиколотки, а надто коліно на правій нозі. Та хоч як закріпляв кінці, хвиля щоразу тягла мене на дно. Оговтавшись, намагався виплисти на поверхню. І захлинався.

За кілька днів перед тим я вирішив прив’язати себе до плота. В ту ніч мусив це зробити, але не мав сили, щоб звестися на ноги й знайти кінці, якими кріпився ґратчастий настил. Голова йшла обертом. Вперше за дев’ять днів я не усвідомлював, що діється зі мною. Був у такому стані, що хвилі просто чудом не потягли мене в морську глибінь. Я нічого не бачив. Дійсність у моїй уяві змішалася з галюцинаціями. Якби хвиля перевернула пліт, я міг би подумати, ніби це нова галюцинація, ніби мені знову ввижається, буцімто я падаю з есмінця — це безліч разів привиджувалося мені тої ночі, — і за мить я вже лежав би на дні моря, ставши споживою акул, які протягом дев’яти днів терпляче очікували, плаваючи навколо плота.

Та прихильна доля вже вкотре усміхнулася мені. Мене лихоманило. Гаряче тіло, тремтіло, дрож проймав до кісток. Розболілося коліно на правій нозі. Рана висохла завдяки морській солі, проте не затяглася й боліла, наче в перший день. Я весь час намагався не турбувати ушкоджене місце. Але тої ночі, лежачи долілиць, притиснув коліно до дна плота, і рана врятувала мені життя. Мов у тумані, я раптом відчув біль. Знову відчув своє тіло. Крижаний вітер шмагав моє розпашіле обличчя. Тепер я пригадую, що протягом кількох годин марив, розмовляючи зі своїми товаришами, ласуючи морозивом під гучну музику в товаристві Мері Едресс.

Минули нескінченні години, перш ніж я раптом відчув, що в мене чманіє голова. Стукотіло в скронях, крутило кістки. Відкрита рана нила, коліно затерпло. Воно наче зробилося великим-превеликим, більшим за все тіло.

Удосвіта я збагнув, що лежу на плоту. Але не міг второпати, скільки часу пролежав тут. Насилу пригадав, що це я видряпав на плоту дев’ять рис. Проте забув, коли зробив останню. Здавалося, минуло багато часу відтоді, як я з’їв корінь, що пробивався з-під сітки. Чи, може, це мені наснилося? Я Ще й досі відчував у роті солодкий присмак, але згадка про корінь не промайнула в моїй уяві. Я не наївся ним. З’їв увесь, проте шлунок залишився порожнім. Я знесилів.

Скільки днів збігло відтоді? Бачив, що світає, але не знав, скільки ночей пролежав, виснажений, на дні плота, чекаючи смерті, що виявилася ще недоступнішою, ніж земля. Небо почервоніло, немов надвечір. І це знову збило мене з пантелику; я не міг збагнути, ранок зараз чи вечір.