Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86, стр. 48

Самотність

Коли Луїс Ренхіфо востаннє запитав у мене на есмінці, котра година, — було пів на дванадцяту. Я знову подивився на годинника за десять до дванадцятої — і тоді біда ще не скоїлася. Коли ж я поглянув на годинника на плоту, була рівно дванадцята. Мені здавалося, що все це тривало дуже довго, а насправді минуло лише десять хвилин відтоді, як я, стоячи на кормі, востаннє подивився на годинника, — за цей час я доплив до плота, намагався врятувати товаришів і завмер на плоту, вдивляючись у порожнє море, слухаючи різке виття вітру і розмірковуючи про те, що врятують мене не раніше ніж через дві-три години.

“Дві-три години”, — підраховував я. Мені здавалося, що це надто довго — залишатися в морі самому дві-три години. Та я спробував упокоритися. В мене не було їжі, ані питва, я знав, що до третьої години дня спрага стане нестерпною. Сонце пряжило голову: після цього сів на краю плота чекати допомоги.

Лише тепер відчув біль у правому коліні. Штани з грубезного синього сукна вимокли, і я насилу спромігся підкотити холошу вище коліна. Коли мені це вдалося, я злякався, побачивши під коліном глибоку рану, схожу формою на півмісяць. Не знаю, чи то я вдарився об борт корабля, чи, може, поранився об щось, впавши у воду. Знаю одне: я відчув рану, лише сидячи на плоту, і хоча вона трохи пекла, проте перестала кровоточити, зробилася цілком сухою, мабуть, завдяки солі. Не знаючи, що робити, почав перебирати свої речі. Хотів знати, чим володію один посеред моря. Передусім я мав годинник, який продовжував точно йти: я не міг втриматися й поглядав на нього через кожні дві-три хвилини. Крім того, золотий перстень, куплений минулого року в Картахені, ланцюжок, а на ньому медальйон з образком святої Кармен, також куплений у Картахені за тридцять п’ять песо в одного моряка. У кишенях тільки ключі від моєї шафки на кораблі і три поштові листівки, їх мені дали січневого дня у якійсь крамничці в Мобілі, коли я ходив з Мері Едресс за покупками. Знічев’я став читати листівки, щоб трохи розважитися, поки мене врятують. Листівки чомусь нагадали мені зашифровані послання, які моряки, що зазнали корабельної аварії, в пляшці кидають у море. Якби в цю мить у мене була пляшка, я, мабуть, засунув би всередину якусь із своїх листівок, удаючи потерпілого, щоб увечері розважити своїх приятелів у Картахені.

Розділ 4

Перша ніч на самоті в Карібському морі

О четвертій годині дня вітер ущух. Я не бачив нічого, крім води та неба, не мав ніяких орієнтирів, тому минуло більше двох годин, перш ніж збагнув, що пліт рухається. Він рухався просто вперед з тієї хвилини, коли я виліз на нього, — вітер гнав його швидше, ніж це міг би зробити я, якби кермував веслами. А проте мені було невідомо, де перебуваю і в якому напрямку пливу. Я не знав, куди рухається пліт, — до берега чи вглиб Карібського моря. Останнє припущення здавалося більш ймовірним, я не вірив, що море може викинути на берег якусь річ, віддалену на двісті миль, а надто таку важку, як пліт з людиною на борту.

Протягом перших двох годин я подумки — хвилина за хвилиною — стежив за есмінцем. Гадав, що з нього, мабуть, телеграфували до Картахени, вказали точне місце катастрофи, і звідти вже послали літаки й вертольоти, щоб нас порятувати. Я підрахував: літаки мали з’явитися менш ніж за годину.

О першій годині пополудні я вмостився на плоту, вдивляючись в обрій. Відв’язав три весла й поклав перед собою, готовий гребти туди, звідки з’являться літаки. Хвилини тяглися довго й напружено. Сонце обпалило мені лице й спину, роз’їдені сіллю губи горіли. Та я не відчував ні спраги, ні голоду. Жадав одного — щоб з’явилися літаки. В мене був план: помітивши літаки, спробую гребти в їхній бік, потім, коли вони будуть наді мною, схоплюсь на ноги і, стоячи на плоту, махатиму сорочкою. Щоб бути напоготові і не гаяти ні хвилини, розстебнув сорочку і, сидячи на борту, продовжував вдивлятися в обрій, причому крутив головою на всі боки, бо не мав уявлення, звідки можуть завидніти літаки.

Була вже друга година. Вітер завивав, і крізь це виття мені вчувався голос Луїса Ренхіфо: “Черевань, веслуй сюди”. Я чув його дуже виразно, наче він був тут, за два метри від мене, силкуючись дотягнутися до весла. Але ж я не знав, що коли в морі виє вітер, коли хвилі б’ються об рифи, людині вчуваються голоси, які вона пам’ятає. Вони не змовкають, доводячи людину до нестями: “Черевань, веслуй сюди”.

О третій я став втрачати надію. Розумів, що о цій порі есмінець уже пришвартувався в порту Картахени. Мої товариші, радіючи поверненню, через кілька хвилин розбредуться містом. Мені здавалося, що всі вони думають про мене, і це підбадьорило мене й надало сили чекати до четвертої години. Хоч вони й не зателеграфували, хоч не усвідомили, що ми впали у воду, але ж помітять це; коли кинуть якір, бо в таку хвилину вся команда повинна бути на палубі. Це мало статися не пізніше третьої години, і тоді вони негайно повідомлять. Хоч як запізнилися б літаки з вильотом, через півгодини вони неодмінно вилетять на місце події. Отже, о четвертій, найпізніше о пів на п’яту кружлятимуть наді мною. Я продовжував вдивлятися в обрій, поки не вщух вітер, і до мене долинув глухий нескінченний рокіт” Лише тоді перестав чути голос Луїса Ренхіфо.

Довга ніч

Спершу мені здавалося неможливим три години перебувати в морі самому. Але о п’ятій, коли проминуло п’ять годин, я вже думав, що міг би прочекати ще годину. Сонце сідало. Воно зробилося червоним і великим на заході, і тоді я зміг орієнтуватися. Тепер я знав, звідки з’являться літаки: став так, щоб сонце було ліворуч од мене, і, боючись поворухнутися, бодай на мить відвести погляд або зморгнути, почав дивитися прямо перед собою, в тому напрямку, де, на мою думку, мала бути Картахена. О шостій в мене заболіли очі. Та я однаково пильно вдивлявся. Навіть коли звечоріло, я так само вперто й невідступно дивився вперед. Розумів, що не побачу літаків, але, перш ніж почую шум моторів, зможу розрізнити зелені й червоні вогники, не думаючи про те, що з літаків мене в темряві не помітять. Небо зробилося враз червоним, а я все ще вдивлявся в обрій. Потім воно стало темно-фіолетовим — я дивився. Раптом у небі, що прибрало кольору червоного вина, наче жовтий діамант, з’явилася перша зірка. Це скидалося на сигнал. Бо одразу потому густа ніч залягла над морем.

Першим почуттям, яке охопило мене, коли я залишився в такій темряві, що не бачив власної долоні, — був непереборний страх. Вода хлюпотіла об борт, і я не знав, що пліт продовжує рухатися — повільно, але безперестанно. Морок огорнув усе довкола, і я зрозумів, що вдень не був таким самотнім, як вночі. В пітьмі почувався ще самотнішим на плоту, якого не бачив, а лише відчував під собою: він тихо ковзав по густій поверхні моря, населеного дивними істотами. Щоб самотність не так пригнічувала, став дивитися на циферблат свого годинника. За десять сьома. Мені здалося, що минуло дві-три години, коли я знову поглянув на циферблат, — стрілки показували за п’ять сьому. Коли хвилинна стрілка дійшла до цифри дванадцять — рівно о сьомій — небо всіяли зорі. А мені ввижалося, нібито спливло стільки часу, що скоро розвидніє. Я з відчаєм думав про літаки.

Зробилося холодно. На плоту ані хвилини не будеш сухим. Навіть якщо сидіти на борту, тіло до половини у воді, бо схоже на кошіль днище занурюється більш як на півметра. О восьмій вечора вода була не така холодна, як повітря. Я знав, що посередині плота мені не страшні морські тварини, бо захисна сітка не дає їм змоги наблизитися до дна плота. Але цього вчать в училищі, і в це вірять в училищі, коли інструктор демонструє невелику модель плота, ти сидиш на лаві о другій годині дня, а поруч сорок твоїх товаришів. Та якщо ти в морі сам, о восьмій годині вечора, тебе охоплює відчай і слова інструктора здаються позбавленими логіки. Я знав, що половина мого тіла в світі, який належить не людям, а морським тваринам, і, незважаючи на крижаний вітер, що шарпав мені сорочку, не наважувався посунутися від борту. За словами інструктора, це найнебезпечніше місце на плоту. Проте тільки там я почувався віддалік од тварин: величезних загадкових тварин, що пропливали поруч.