Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86, стр. 46
На мою думку, досвідчений моряк, що обійшов цілий світ, може визначити за рухом корабля, в якому він морі. Знайомство з морем, де я робив свої перші кроки, підказало мені, що ми вже в Карібському. Я подивився на годинник. Було пів на першу ночі 27 лютого. Я знав, що ми в Карібському морі, хоч корабель хитало не дуже сильно. Але ж хитало! Мені ніколи не дошкуляла хитавиця, проте цього разу я відчув якийсь неспокій. Дивне передчуття. І тоді, сам не знаючи чому, згадав старшого матроса Мігеля Ортегу, котрий лежав на своїй койці у кубрику, вивергаючи власні нутрощі.
О сьомій ранку есмінець бовтало, наче шкаралупину. Луїс Ренхіфо, чия койка знаходилася під моєю, прокинувся.
— Черевань, — звернувся він до мене. — Тебе ще не захитало?
Я відповів заперечливо. Проте поділився своїми побоюваннями. Ренхіфо — я вже згадував, що це був напрочуд старанний інженер і добрий моряк, — навів цілий ряд доказів, запевняючи, нібито “Кальдасу” в Карібському морі ніщо не загрожує. “Це морський вовк”, — додав він. І нагадав, що під час війни в цих самих водах наш колумбійський есмінець потопив німецький підводний човен.
“Це надійний корабель”, — сказав Луїс Ренхіфо. Я лежав на своїй койці, не в змозі заснути через бовтанку, і його слова надавали мені впевненості. Проте вітер з лівого борту дедалі дужчав, і я уявляв собі “Кальдас” посеред цього страшного руху хвиль. Знову згадався “Бунт Каїна”.
Хоч погода протягом дня не змінилася, плавання йшло звичайно. Здавши вахту, я став думати про те, що робитиму, прибувши до Картахени. Напишу Мері. Писатиму двічі на тиждень, я ж ніколи не лінувався писати листи. Ставши моряком, щотижня писав своїм рідним до Боготи. Часто писав також довгі листи своїм приятелям з кварталу Олайя. Потім я підрахував, скільки часу нам лишилося йти до Картахени: рівно двадцять чотири години. Це була моя передостання вахта.
Рамон Еррера допоміг мені відвести старшого матроса Мігеля Ортегу до його койки. Той почувався дедалі гірше. Відтоді як три дні тому ми вийшли з Мобіля, він нічого не їв. Насилу говорив, його вид позеленів.
Починаються танці
Танці почалися о десятій вечора. Цілий день “Кальдас” бовтало, але не так, як увечері 27 лютого, коли я, не в змозі заснути на своїй койці, з жахом думав про хлопців, які в цей час несли вахту на палубі. Я знав, що жоден моряк у кубрику не спить. Незадовго до півночі запитав свого сусіда знизу Луїса Ренхіфо:
— Тебе ще не захитало?
Як я й передбачав, Луїс Ренхіфо не спав. Та, незважаючи на хитавицю, не втрачав доброго гумору:
— Того дня, коли мене захитає, захитається море. Він любив повторювати цю фразу. Але того вечора ледве встиг її закінчити.
Я вже казав, що відчував занепокоєння. Дивний страх. Та, безперечно, по-справжньому перелякався опівночі 27 лютого, коли з гучномовців пролунала команда: “Всім членам екіпажу перейти на лівий борт”.
Я зрозумів, що означає цей наказ. Корабель небезпечно нахилився на правий борт, і його намагалися врівноважити нами. Вперше за два роки служби мене пойняв страх перед морем. Вітер свистів нагорі, на палубі, де вахтові, мабуть, змокли до рубця й тремтіли від холоду.
Почувши команду, одразу схопився на ноги. Луїс Ренхіфо встав і спокійно перебрався на одну з вільних койок з лівого борту — вони належали комусь із вахтових. Тримаючись за койки, я й собі спробував перейти, але в ту ж мить згадав про Мігеля Ортегу.
Той не міг поворухнутися. Почувши наказ, намагався встати, але знову впав на койку, виснажений морською хворобою. Слабким голосом сказав мені, що почувається дуже погано.
— Ми домовимося, щоб тебе звільнили від вахти, — пообіцяв я.
Це здається кепським жартом, але якби Мігель Ортега залишився тоді на своїй койці, він би не загинув.
Не зімкнувши ні на мить очей, на світанку 28 лютого, о четвертій годині, ми — шестеро вахтових з чергової зміни— зібралися на палубі. Серед нас мій найближчий товариш Рамон Еррера. Старшим був унтер-офіцер Гільєрмо Росо. Це було останнє завдання, яке я виконав на кораблі. Я знав, що о другій годині дня ми прибудемо до Картахени. Сподівався виспатися, коли здам вахту, щоб увечері після восьмимісячної відсутності як слід розважитися на суходолі. О пів на шосту ранку, супроводжуваний юнгою, я спустився вниз. О сьомій годині ми заступили на бойовому посту вахтових, які пішли снідати. О восьмій вони знову заступили нас. Я здав свою останню вахту, як звичайно, хоча вітер дужчав, а хвилі, щоразу більші, налітали на місток і заливали палубу.
На кормі був Рамон Еррера. Там же в навушниках стояв і черговий рятувальник Луїс Ренхіфо. Посеред палуби лежав замучений морською хворобою старший матрос Мігель Ортега. Тут він менше відчував хитавицю. Я перемовив слово з матросом другого класу Едуардо Кастільйо — комірником, уродженцем Боготи, що вів парубоцьке життя й відзначався потайним характером. Не пригадую, про що ми говорили. Знаю лише, що відтоді й до тої миті, коли за кілька годин він потонув у морі, ми більше не бачилися.
Рамон Еррера збирав шматки картону, щоб прикритися ними й спробувати заснути. Спати у кубрику було неможливо через хитавицю. Хвилі, дедалі сильніші й вищі, розбивалися об палубу. Ми з Районом Еррерою вмостилися поміж добре закріплених холодильників, пральних машин і електроплиток, щоб нас не змило хвилею. Лежачи горілиць, я дивився на небо. Так відчував себе спокійніше, певний, що за кілька годин ми будемо в бухті Картахени. Шторм не починався, день був ясний, видимість повна, а небо блакитне. Чоботи не муляли мені ноги, бо після вахти я взув черевики на каучуковій підошві.
Хвилина мовчання
Луїс Ренхіфо запитав мене, котра година. Було пів на дванадцяту. Корабель вже годину небезпечно хилився на правий борт. Через гучномовці знову повторили команду: “Всім членам екіпажу перейти на лівий борт”. Ми з Районом Еррерою не поворухнулися, бо були там, де треба.
Я думав про старшого матроса Мігеля Ортегу, якого бачив перед тим на правому борту, та одразу ж помітив, що той, хитаючись, переходить ліворуч. Він знову розтягнувся долілиць — цього разу на лівому борту, потерпаючи від морської хвороби. В ту ж мить корабель небезпечно нахилився. Я завмер не дихаючи. Велика хвиля налетіла на нас, ми були мокрі, наче щойно вийшли з моря. З великими труднощами есмінець дуже повільно прибрав нормальне положення. Луїс Ренхіфо на своєму посту аж посинів. Знервовано мовив:
— От так халепа! Цей корабель пливе, але не хоче вирівнюватися.
Я вперше бачив Луїса Ренхіфо знервованим. Поруч зі мною вимоклий Рамон Еррера замислено мовчав. Запала хвилинна мовчанка. Її порушив Рамон Еррера:
— Коли віддадуть команду рубати кінці, щоб вантаж полетів у воду, я першим кинусь її виконувати.
Була одинадцята година п’ятдесят хвилин.
Я теж гадав, що з хвилини на хвилину накажуть рубати кріплення вантажу. Це зветься розвантажувальним авралом. Радіоприймачі, холодильники й електроплити після такого наказу негайно полетіли б у воду. Я подумав, що в цьому разі довелося б спуститися в кубрик. На кормі ж ми почувалися в безпеці, оскільки примостилися між холодильниками й електроплитами. Якби не вони, нас змило б хвилею.
Корабель продовжував опиратися, проте нахилявся дедалі більше. Рамон Еррера згорнув парусинову накидку й накрився нею. Нова хвиля, більша за попередню, налетіла на нас, але ми були вже під парусиною. Я тримався за голову руками, поки не відринула хвиля, а через півхвилини захрипіли гучномовці.
“Накажуть рубати кінці”, — вирішив я. Натомість впевнений владний голос скомандував: “Членам екіпажу на палубі надіти рятувальні пояси”.
Луїс Ренхіфо незворушно тримав однією рукою навушники, а другою натягав рятувальний пояс. Наче після сильної хвилі, я відчув спочатку велику порожнечу, а потім глибоку тишу. Побачив Луїса Ренхіфо — той встиг надіти рятувальний пояс і знову почепити навушники. Я заплющив очі і виразно почув цокання свого годинника.