Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86, стр. 26

Та як би там не було, але відгук нашої далекої історії там, на далекій Мальті, справді вражає.

Мир нашому дому

На північ від Британії лежать Фарерські острови. Це — датська провінція, яка має свою автономію. Островів — двадцять, заселених — сімнадцять. Тут свій парламент, і своє самоврядування. Сувора природа, віддаленість від і континенту створюють враження, що острови ці — на краю і землі. Їхня столиця Торсхавн скидається скоріше на добре впорядковане селище, ніж на місто. Вулиці просякли запахом риби і моря. Тут, як і в Ісландії, розводять овець і ловлять рибу.

Ледве ми ступили з судового катера на причал, як ураз почули:

— Здрастуйте, товариші!

Навіть не встигнувши здивуватись, за звичкою відповіли: “Здрастуйте!” і побачили перед собою ставного молодого чоловіка з голубими очима.

— Андре Нікласен, — назвався він, — вітаю вас від імені Товариства радянсько-фарерської дружби.

Андре — фарерський комуніст. В свій час навчався у Москві, чудово володіє російською мовою. З нами, радянськими громадянами, зійшовся швидко. У розмові з ним забуваєш, яка велика відстань між нашими країнами. Ми — однодумці, і це одразу стирає кордони.

Андре розповідає:

— Нас, комуністів, на островах небагато. Буржуазна пропаганда зображає нас “агентами Москви”.

— Невже й тут такої ж співають?

— І є люди, які їм вірять! Але ми боремось, ми прагнемо правильно інформувати людей про себе й про події в світі.

Андре розповів, що Товариство радянсько-фарерської дружби було створене 1979 року. Воно нараховує понад 600 чоловік. Це не так мало на 42 тисячі населення.

Голова Товариства — ректор єдиного тут вищого учбового закладу Андріяс Файгорд. Людина ліберальних поглядів, він побував у нашій країні, пересвідчився в щирості нашої миролюбної політики.

Ми провели в Торсхавні волейбольні матчі із студентами, обмінялися думками про становище в світі, говорили про чудові романи всесвітньовідомого фарерського письменника Вільяма Хайнесена “Чорний казан” і “Пропащі музиканти”, видані в нашій країні.

Не забути також вечір, проведений разом з комуністами Західної Німеччини. Гостями екіпажу були керівники організацій НКТІ з чотирьох земель ФРН: Гамбурга, Шлезвіг-Гольштейна, Нижньої Саксонії і Бремена. Ця бесіда допомогла ближче познайомитися з нелегкими долями борців за справу робітничого класу на Заході. Такий вечір красномовніше від багатьох книжок розкриває становище трудящих в капіталістичній країні. Залишилися в пам’яті також зустрічі з комуністами Італії, Португалії, з прогресивними діячами Латинської Америки.

Не така вже й велика наша Земля. Навіть якщо дивитися на неї не з космосу, а з борту звичайного морського судна. І тим більша відповідальність лягає на нас, землян, за її збереження. Тому такими дорогими були зустрічі з людьми доброї волі, які вселяють оптимізм, надію, що сили миру множаться і переможуть.

Олександр Ємченко

ТЯНЬ-ШАНСЬКІ ВЕРШИНИ СЕМЕНОВА

Нарис

Таке в історії вивчення нашої планети траплялося не часто. Як правило, нововідкриті хребти і плоскогір’я, моря і острови, затоки і протоки називають іменами першопрохідців. У цьому випадку наймення величезного гірського краю ототожнилося з іменем людини, котра дослідила й описала його.

Гірська країна — небесний Тянь-Шань, прізвище її дослідника — Петро Петрович Семенов. З 1906 року він став — Семенов-Тян-Шанський.

Він був достоту незвичайний чоловік. Географ і геолог, ботанік і зоолог, економіст і статистик, літератор і мистецтвознавець, видатний громадський і державний діяч. [8] Часом здається неймовірним, щоб одна людина могла осягнути і встигнути стільки.

Перший біограф Семенова-Тян-Шанського А. А. Достоєвський, племінник автора “Записок з Мертвого дому”, з яким Петра Петровича єднала тісна дружба, писав про великого російського мандрівника: “Доля рідко пестує людство, з’являючи то в одному, то в іншому куточку Землі таких людей, які силою свого духу об’єднують навколо себе тісні лави бійців за науку, культуру й освіту. У нас такою рідкісною людиною був Петро Петрович”.

Народився вчений на Рязанщині. Сім’я належала до старовинного дворянського роду. Дід брав участь у суворовських походах. Батько громив наполеонівські полчища, дійшов до Парижа, за виняткову хоробрість нагороджений золотою шпагою. Письменник і драматург, він чудово грав різноманітні ролі у домашніх виставах. Мати — Олександра Петрівна Бланк — походила з родини відомих російських архітекторів.

У своїх мемуарах Петро Петрович на схилі віку писав: “У сімейне життя батько мій вносив стільки активної любові, а мати стільки стриманості і розумного спокою, що нашу вельми численну і складну родину можна було вважати ідеалом сімейного щастя”.

Та ця сімейна ідилія тривала недовго. 1832 року Семенов-старший у далекому і глухому хуторі захворів на тиф і раптово помер. Маленькому Петрику йшов тоді п’ятий рік. Нагла кончина чоловіка глибоко позначилася на здоров’ї Олександри Петрівни — захворіла на білу гарячку. Почався психічний розлад. У садибі Семенових запанувала гнітюча обстановка…

Рязань, Москва, Петербург — ніхто не міг зарадити лиху бідолашної жінки, матері трьох дітей. Лікарі рекомендували повернутися в село — серед благодатної природи хвороба рідше давалася взнаки. До того ж, і це Олександра Петрівна добре розуміла, вичерпувалися засоби до життя. 1837 року вона приїздить у рідне Урусове. З нею тільки молодший син Петя — старші діти Микола і Наталя зосталися на берегах Неви.

На плечі десятирічного хлопчика лягли нелегкі турботи про тяжкохвору матір. Крім цього, він змушений був брати участь у розв’язанні заплутаних справ їхнього маєтку, вступати в ділові стосунки з селянами. Допитливий, вразливий, не по літах розвинутий хлопчина відкриває для себе темні сторони і несправедливість пансько-кріпацьких стосунків. У нього зароджується думка про необхідність скасування кріпаччини, тобто поневолення людини людиною. Пізніше Петро Петрович напише: “Коли в 1847 році ми з братом стали посідачами своїх маєтків, я відчув, що перебираю на себе відповідальну роль власника кріпосних людей; дедалі більше і більше я переконувався в неспроможності існуючого порядку і в тому деморалізуючому впливові, який він справляє не тільки на кріпаків і особливо на дворових, а й на самих поміщиків”.

Та рідне Урусове не тільки дало поштовх передовим думкам майбутнього державного і громадського діяча — тут народжувався великий мандрівник, визначний природодослідник.

Через багато років на урочистому засіданні Російського географічного товариства, присвяченому 85-річчю з дня народження Семенова-Тян-Шанського, статечний і сивобородий ювіляр, згадуючи свої далекі дитячі літа, із сльозами на очах пригадуватиме:

— Улітку я здійснював свої екскурсії за межі нашого чарівливого саду і ближнього лісу. Зацікавив мене і багатий тваринний світ з його різноманітними і красивими комахами в траві й на землі і скойками на березі річки… Щодня я приносив з собою щось нове й цікаве…

Влітку його улюбленим заняттям були екскурсії, взимку — читання книг. Юний урусовець вивчив напам’ять окремі твори Пушкіна і Крилова, знав праці Державіна, Ломоносова, кілька разів перечитав дванадцятитомну “Історію держави Російської” Карамзіна.

Йому легко давалися іноземні мови. Французьку він знав змалоліт: в оригіналі ознайомився з творами Расінаг Мольєра, Лафонтена, Вольтера… Далі взявся за німецьку й англійську, відтак з допомогою словника прочитав повні зібрання творів Шіллера і Гете, Шекспіра, Вальтера Скотта і Байрона…

Петро Петрович чудово знав класичну світову літературу, історію, географію… А природа? Природа була йога стихією, природа стала його біографією.

Ні, він не кинувся зопалу в наддалекі мандри, не став легковажити на модному тоді подорожницькому терени Поміркований і обачливий, нічого не затівав непродумано. Закінчивши екстерном школу гвардійських підпрапорщиків і Петербурзький університет, двадцятидвохрічний природолюб вступає до Російського географічного товариства. Його приймає віце-президент, граф і адмірал Федір Петрович Літке.