Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86, стр. 25
На багатьох інших островах басейну теж жили каріби. Колонізатори їх винищили. А що для виправдання чорних справ потрібно було хоч благеньке пропагандистське прикриття, то карібів оголосили людожерами.
На острові Кюрасао в одній з крамничок туристам пропонують величезні ножі й двобічні виделки. Видають їх за справжнісінький “столовий набір” людожерів, знайдений недавно під час розкопок. Одне тільки не вдалося з’ясувати авторові цих рядків у господаря крамнички: звідки людожери брали сучасну сталь для виготовлення цих наборів?
На Гренаду та інші острови, як і на весь Американський континент, колонізатори, винищивши аборигенів, почали завозити африканських рабів. Невільники повставали. Зокрема в історії Гренади відоме повстання рабів на чолі з Жюльєном Федоном у 1795 році. Повстання жорстоко придушили. Населення сучасної Гренади — нащадки тих рабів. У 1974 році було проголошено незалежність острова від Англії. Та владу на Гренаді тоді захопив диктатор Ерік Гейрі, який старанно виконував вказівки Вашінгтона й Лондона, завів дружбу з Піночетом, провадив антинародну політику і намагався придушити прогресивний рух Гренади.
13 березня 1979 року — 25 жовтня 1983-го. Між цими двома датами — вперше з XVII століття — народ Гренади спізнав смак свободи.
Увечері 12 березня 1979 року диктатор Ерік Гейрі, відбуваючи до Вашінгтона по чергові інструкції і подачки, наказав міністру внутрішніх справ заарештувати М. Бішопа та його сподвижників. Але міністр не встиг. Вісімдесят патріотів захопили армійські казарми і о 6-й годині ранку 13 березня зайняли радіостанцію.
Жителі острова добре пам’ятають той ранок. І через три роки вони захоплено розповідали нам, радянським морякам, що того дня вперше почули по радіо правду про своє життя, програму боротьби за соціальну рівність, загальну освіту, свободу. По радіо передавали: хто за ці переміни, хай вийде на вулиці. Вийшли майже всі. Опівдні влада повністю перейшла до рук народу.
У моїй морській колекції зберігається дарунок гренадського рибалки — велика мушля. Якщо дмухнути в отвір, просвердлений в мушлі, вона засурмить не гірше за Іхтіандрову з бєляєвської “Людини-амфібії”. 25 жовтня 1983 року, коли проти революційної Гренади почалась інтервенція озброєних до зубів американців, коли на острові вибухали снаряди й бомби, я пригадав обвітрене обличчя рибалки. Він тоді щойно привів свого човна до берега, і назустріч йому вибігли з невеличкого дерев’яного будиночка чотири дівчинки в акуратних шкільних формах. Він пригорнув їх, і вони щось весело до нього щебетали. Потім, коли ми познайомилися, він, лагідно всміхнувшись, похвалився:
— Вони вже вміють читати й писати. І мене навчили. Ми будемо жити краще.
Молода революція встигла дати народові найголовніше — надію на краще майбутнє, гідне людини. Віру в те, що доля народу — в його руках.
Де вони тепер, ці дівчатка і їхній батько-рибалка? Де ті товариські жваві юнаки, що охоче показували нам нову лікарню, всю столицю, водили на пляж? Чи уцілів хто з них після обстрілів острова з американських корабельних гармат, після жорстоких репресій?
Вічнозелена, з ошатними, з моря ніби іграшковими, невеликими будинками Сент-Джорджеса, зігріта щедрим сонцем Гренада з її лагунами й пляжами назавжди лишилася в пам’яті після зустрічей з її щирими, чудовими людьми.
Над Гренадою нині сутінки. Але все минає: і ніч, і диктатори, і завойовники. Історія Латинської Америки довела це вже багато разів.
Козак з Мальти
Безліч островів залишив за кормою “Максим Горький”. І спокусливу для туристів Мальорку, і пропалені сонцем Сейшели та самобутні Мальдівські, і улюблений Полем Гогеном Таїті. Природа тут розкішна. Подібне буяння барв у нас можна побачити хіба що на Південному березі Криму та Чорноморському узбережжі Кавказу.
Особливо запам’яталася середземноморська Мальта. Історія цього острова заслуговує на те, щоб нагадати про неї детальніше.
Мальта у всі часи була між двома світами — арабським (мусульманським) і Європою, які свої прагнення видавали за обстоювання релігійних догматів.
Мальта стала між ними островом-фортецею, потім островом-розбійником, місцем змішування народів.
За сотні років до нашої ери острів колонізували фінікійці. Потім сюди сягнула рука Карфагена, згодом Риму. А далі його завойовували араби, візантійці, нормани. У 1530 році на острові осів рицарський орден іоаннітів, або мальтійський, заснований ще хрестоносцями.
На зламі XVIII і XIX століть великим магістром католицького мальтійського ордену став російський православний імператор Павло І. Як це сталося?
На ті роки припадає початок діяльності молодого Наполеона. На противагу іншим європейським вінценосцям, які погордливо ставилися до простолюдина-корсіканця, правитель Росії зав’язав з першим консулом Франції дружні стосунки. Наполеон віддячив за приязнь своєрідно: наказав пошити нові мундири для російських солдатів і офіцерів, які потрапили в полон під час воєнних дій в Австрії та Італії, і, видавши їм зброю, з почестями відпустив на батьківщину.
Стосунки між російським імператором та Наполеоном зайшли так далеко, що вони вирішили виступити разом проти Англії, завдавши їй удару в… Індії. Павло І розпорядився навіть спорядити туди розвідувальний загін донських козаків. Кінцевою метою було позбавити Англію азіатської житниці, а потім розгромити і саму острівну імперію.
Напередодні цих подій Бонапарт, відбивши в англійців Мальту, передає Павлу І знаки верховної влади великого магістра мальтійського ордену.
Наполохані цим союзом англійці через своє посольство у Петербурзі зав’язують стосунки з невдоволеними Павлом І придворними. А їх було чимало серед вищого дворянства, де більшало жертв неврівноваженого характеру російського імператора. Коли світ обійшла звістка, що Павла І задушено у його спальні, Наполеон одразу впізнав тут руку англійців. Спілка Росії і Франції розпалася. Донських козаків відкликали з походу.
Оце, здається, і є найбільш давній, з відомих історії, факт зв’язків нашої країни з Мальтою.
І раптом у головному храмі острова — соборі Іоанна Богослова бачу пам’ятник нашому співвітчизнику, про який не доводилося чути. Переді мною — запорозький козак. У мармурі. Як частина скульптурної композиції. Як сталося, що запорожець увічнений тут?
Композиція, подумалось, покликана прославити образ якогось лицаря. Хоча він більше нагадує лихваря або купця. Ліворуч під ним — раб-негр, який догідливо дивиться на господаря. А праворуч — запорозький козак. Напружений могутній торс, кожен м’яз говорить про порив до волі, в очах — ненависть і мука. В центрі композиції — текст латиною.
Поволі проходжу повз скульптурну групу. Промені світла падають на козакове обличчя, відтіняючи його, і здається, що по щоці козака котиться сльоза. Вражаючий ефект!
Старанно фотографую. В Києві показую фото фахівцям. Вони ніколи не чули про цю композицію. Але підтверджують: на ній справді запорозький козак. Зверху — то донатор храму (той, що дав кошти на його побудову) на ім’я Ніколао Коттонер. А козак і негр — образи алегоричні. Козак символізує Нескореність, Силу Духу, негр — Рабство. Скульптор невідомий, але він з послідовників манери Мікеланджело. Композицію створено десь після 1680 року.
Чому саме наш земляк став для скульптора та, певно, й замовника, символом нескореності? Звідки це правдиве уявлення про моральні якості запорожців?
Тут можна робити тільки припущення. Відомо, що запорозькі і донські козаки боронили наші землі від татаро-турецьких набігів, і бувало, попадали в полон. Можливо, цих невільників продавали і на Мальту, де вони вражали своєю волелюбністю. Бо запорожець зображений міцною тілом і духом людиною, для якої життя немислиме без волі. Ця версія, з огляду на характер скульптури, здається найбільш близькою до істини. Але можлива й інша. На час створення композиції запорозькі козаки були досить відомі у Європі як хоробрі воїни, учасники далеких походів (наприклад, отамана Сірка до Франції), як учасники військово-дипломатичних місій.