Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81, стр. 35

Соколов сів на стілець під вікном. Таранець вийшов. До кабінету зайшли капітан Лозов і невисокий чоловік років шістдесяти із жвавими чорними очима..

— Товаришу генерале, капітан Лозов з карного розшуку. А це Муслім Муслімович Сарадиєв. Дозвольте доповісти?

— Здрастуйте. Сідайте, будь ласка. Це, — показав на Якова Івановича генерал, — полковник Соколов. Попрошу вас, капітане, коротко.

— Слухаюсь. — Лозов сів за стіл, дістав фото. — Червоні слідопити дружили з ветераном війни Супруненком. Він їм якось розповів, що в бою в нього загинув командир Сарадиєв. Діти почали пошук. Виявилося, що товариш Сарадиєв не загинув і живе в Баку. І дітвора вирішила влаштувати Супруненку сюрприз: запросили Мусліма Муслімовича назустріч у Червонознаменське, а Супруненка про те не повідомили. Коли їхали в аеропорт, одна дівчинка не втерпіла і сказала, що зараз Супруненко зустрінеться з командиром Сарадиєвим, якого вважав загиблим. Тоді Супруненко зробив спробу організувати аварію, скинути машину в річку і сам втік. Водій зумів врятувати дітей. Товариш Сарадиєв упізнав на фото Супруненка, але не ветерана війни, а зрадника.

— Зрадника? — підхопився Соколов.

— Так, мерзотника! — темпераментно вигукнув Сарадиєв. — Я б задушив цього перевертня своїми руками! Бандит, сволота, як він міг називати себе ветераном війни?!

— Спокійно, товаришу Сарадиєв, — тепло промовив генерал. — Давайте все по порядку. Пригадайте, коли й де ви зустрілися з цим “Супруненком”?

— Розумієте, справжній Супруненко служив у моєму батальйоні. Він загинув смертю хоробрих. Я бачив це на власні очі. Мене в тому бою тяжко контузило. Опритомнів у селянській хаті, довкола німці стоять, розглядають якісь документи. Почали мене допитувати. Був серед них і цей… — Сарадиєв показав на фото. — Він мені запам’ятався, бо розмовляв з перекладачкою російською мовою. Ще сказав тоді: “Війна для нас закінчилася, фрейлейн Лілі”. Вона кивнула на мене, мовляв, він же все чує. Отоді я зрозумів: це кінець. Били мене, катували, випитували прізвища бійців, а в мене все пливе перед очима, стою мов у тумані, мовчу. Вивели за хату, різонули з автомата… Але, бачте, вижив. Німців того ж дня вибили з села, а мене знайшли напівживого, з шістьма дірками в грудях. Рік по госпіталях лежав, потім знову на фронт. Не думав я тоді, що через стільки років зустрінуся з цим паскудою… Невже він таки втік?..

_ Сарадиєв сидів блідий, нервово то стискав, то розтискав кулаки.

— Заспокойтеся, Мусліме Муслімовичу, заспокойтеся, — поклав йому руку на плече генерал. — Знайдемо. — І до капітана Лозова: — Що зроблено?

— Залізничні і автовокзали перекриті. Працівники карного розшуку розповсюдили фото, — відповів Лозов і твердо додав: — Візьмемо.

ОБМІН

Капітан Таранець ніяк не міг одержати від Аріадни Йосипівни чіткої відповіді. Досить було йому запитати, коли і з ким вона обміняла квартири, як усе тонуло в зливі слів.

— Аріадно Йосипівно, — зупинив він нарешті словесний потік господарки, — я прийшов до вас, щоб вияснити, як відбувався обмін. Хто приходив? Коли?

— І вас не цікавить, давала я в “лапу” чи ні?

— Мене цікавить, хто вам запропонував обмін.

— О, це вам скажу, — господарка підвелася з канапи, грайливо пройшла повз капітана. — Все дуже просто. До мене зайшла сусідка Клавдія Сильвестрівна…

— Як? — підхопився капітан.

— Ви її знали? Чудесна жінка. Вона жила отут поряд, на вулиці Вишневій. Ви б хотіли жити на вулиці з такою ліричною назвою? — господарка явно фліртувала.

— Але ж вона жила в Червонознаменському? — вдав, що не почув її запитання, Таранець.

— Ви й це знаєте? — пройшлась по кімнаті господарка. — Так, жила. Давно. Потім обмінялася з Катериною Пилипівною… Здається, Турчак… Авжеж. Турчак її прізвище.

У капітана тенькнуло серце: невже він зараз зможе вийти на Лілі.

— Точніше, не так, — не вгавала Аріадна Йосипівна. — З Катериною Пилипівною мінявся якийсь чоловік з Червонознаменського, але не на свою квартиру, а на квартиру Клавдії Сильвестрівни. Він пішов у квартиру Катерини, Клавдія — в його, а Катерина — в Клавдії…

В голові у Таранця все переплуталось:

— І як же Клавдія Сильвестрівна опинилась на вашій вулиці?

Аріадна Йосипівна залилася сміхом.

— Ви справді наївний чи прикидаєтесь? — сміялася вона. — То ж усе тільки на папері, щоб заплутати бюро обміну, а фактично Клавдія зразу ж переїхала сюди. Потім була ще серія обмінів, в яку вскочила і я, і Клавдія опинилась у Хмелику.

— А адреси ви Клавдії Сильвестрівни не знаєте? У Хмелику.

— Не знаю. А втім… Вона, здається, листується з Вірою Петрівною… Теж сусідка.

— Адреса!

— Що?

— Адреса Віри Петрівни… Як її прізвище? Тон Таранця злякав господарку.

— Артюшенко, — прошепотіла вона. — Артюшенко. Жовтневий провулок… здається, сім…

— Спасибі! — І Таранець вискочив з квартири.

СЛІД

— Дозвольте, товаришу генерале? — на порозі стояв полковник Соколов.

— Що у вас?

— Є нове. — Соколов сів до столу. — Вчора Рябцев знову допитував Турчака. Клаус згадав “Супруненка”. Він з ним у “Зонді” зустрічався. Обидва знають Лілі. Коли Клаус прибув у “Зонд”, “Супруненко” вже був там. Кличка його була Тихий. Більше нічого не знає. Довелося піднімати в архівах усіх Тихих.

— Знайшли?

— Здається. По золочівському процесу військових злочинців у сорок п’ятому проходив оберштурмфюрер Фогель. Крім каральних акцій, засилав диверсійну агентуру. Він тоді посвідчив, що з групи “Зонд” для засилки в наш тил йому передали агента Тихого. Фогель назвав його Лохом Гаврилом Несторовичем. Справді, Лох Гаврило розшукується як зрадник Батьківщини, що брав участь у каральних діях проти мирного населення. Колишній кримінальний злочинець, добровільно пішов служити фашистам. Справа на нього в Березівці, де він чинив злочини. По фототелеграфу від березівців одержали фото Лоха тих часів. Наші експерти дали категоричний висновок: це “Супруненко”,

— Так… Добре попрацювали, — генерал перебирав олівці. — А тут поки що ні ми, ні карний розшук нічим похвалитися не можемо…

— Фото “Супруненка” розповсюджене. Важко повірити, що він вислизнув з міста… Візьмемо, товаришу генерале.

Генерал встав з-за столу. Підвівся і Соколов.

— Не сумніваюся, що візьмемо, — в задумі сказав генерал. — Але треба взяти якнайшвидше. Зацькований звір здатен на все. Якщо хотів потопити дітей, то тепер ні перед чим не зупиниться. Максимально активізувати дії.

— Слухаюсь!

— Що чути від Таранця?

— Вранці дзвонив. Невтішні відомості. В Хмелику Лілі як Христофорова не з’являлась.

— А обмін? А листування з цією… як її? Ви доповідали…

— Артюшенко.

— Так, так…

— Липа. Артюшенко одержувала лише вітальні листівки від імені Христофорової. Вони вилучені. Написані одним почерком. Не виключено, що писала Христофорова. Але відправляла інша особа…

— Тобто?

— Таранець знайшов її в Хмелику. Сусідка по квартирі, яку мала зайняти по обміну Христофорова. Повинна була, але не зайняла. Тільки в бюро обміну є документи, що громадянка Христофорова виміняла квартиру в Хмелику. Але в місті не прописувалася. Цій жінці сказала, що виїздить на кілька років працювати на Північ, квартира лишається за нею. Дала сусідці двісті карбованців, щоб та наглядала за квартирою, і дев’яносто заповнених листівок на ім’я Артюшенко. Сказала, що це її сестра, хвора, і, щоб її не тривожити, попросила на свята відправляти по листівці.

— Навіщо це їй? Який у цьому сенс?

Соколов здвигнув плечима:

— Зараз важко сказати… Можливо, щоб створити враження, ніби Христофорова спокійно собі живе, а самій відійти в тінь. Чомусь же послали Клауса її вбити… У квартиру давно поселились інші люди, а листівки все йшли.

— Вам не здається, товаришу полковнику, що це забагато — два державних злочинці все ще вільно розгулюють на свободі?