Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81, стр. 25

Іван Кирій

СТО КЛЮЧІВ

Інспекторові карного розшуку старшому лейтенанту Вознюку останнім часом явно не щастило. Вже більше тижня він займався крадіжкою в школі (обікрадено фізичний кабінет) і ніяк не міг вийти на слід грабіжників, а тут ще одна прикрість (ех, бодай не згадувати!) — мало не з-під носа у. нього втік інший злодій.

А було це так. Вирішив він поїздити вночі по території свого району, побути біля обікраденої школи з пересувною міліцейською групою, щоб побачити, як і чим живуть нічні вулиці, проникнутись їх таємницями, дещо уявити. Сподівався: може, це підкаже йому шляхи пошуку злодіїв. До другої години ночі проїздила група без пригод, а о другій п’ятдесят по рації передали, що в промтоварному магазині по вулиці Будівельників спрацювала сигналізація. За кілька хвилин міліціонер-водій різко загальмував “оперативку” навпроти магазину, освітивши вхідні двері потужними фарами. Ще з машини Вознюк побачив, як за скляними дверима заметушилася чорна постать людини. “Злодій!” — майнуло в голові. Разом зі старшим групи він з пістолетом у руці кинувся до магазину. Але злодій виявився меткіший, перед самим носом у Вознюка вискочив з дверей і побіг щодуху, тримаючи в правій руці чорний портфель.

“Стій! Стій!” — гукнув утікачеві Вознюк. Відчувши, що його наздоганяють, злодій оглянувся й кинув Вознюкові під ноги портфель. Вознюк перечепився за нього і впав, боляче вдарившись грудьми об асфальт. Цих кількох секунд затримки вистачило злодієві, щоб завернути за ріг магазину, перетнути скверик і немов крізь землю провалитись. Поки викликали собаку, пішов дощ, і на цьому все закінчилось.

Вранці на оперативній нараді начальник відділу майор Лужний висловив Вознюкові своє невдоволення й звелів взяти на себе і цю справу.

— Зуміли проґавити злодія — зумійте його й знайти! — заявив категорично.

Не уявляючи поки що, як це можна практично зробити, Вознюк рвучко встав зі свого місця й голосно сказав:

— Слухаю, товаришу майор!

Він усвідомлював свою вину і добре розумів начальника. У місті серед білого дня вчинено кілька квартирних крадіжок, обікрадено школу в їхньому районі, злодіїв і досі не знайдено, а тут така нагода… Може, це якраз і був той злодій, який вчинив усі ці крадіжки…

Одне слово, було від чого переживати Вознюкові.

Переживав разом з Вознюком і лейтенант Коваленко, з яким вони дружили, сиділи в одному кабінеті й розплутали не одну складну справу. Однак, будучи завжди оптимістом, Коваленко тут же заспокоїв товариша:

— Не журись, удвох будемо вести цю справу, я тобі допомагатиму. Як казав бравий Швейк — ще ніколи так не було, щоб ніяк не було, якось воно та буде.

Справді — якось, бо у Вознюка, крім портфеля злодія, в якому знайшли сотню найрізноманітніших ключів від внутрішніх замків, та, крім слідів взуття у тамбурі магазину, більше. не було нічого, за що б можна зачепитися.

Правда, на ручці портфеля і кількох ключах експерти знайшли відбитки пальців злодія, але їх не виявилось у спецкартотеці, що засвідчувало: злодій ще не притягався до кримінальної відповідальності. Ні про що не говорили і сліди взуття злодія. Таких підошов черевиків сорок третього розміру у місті тисячі.

Але з чогось таки треба було починати, і на другий же день Вознюк почав з того, що перевірив схожість фотовідбитків підошов злодія з магазину на вулиці Будівельників і слідів, залишених у фізкабінеті двісті дванадцятої школи на вулиці Челюскінців. До школи злодій заліз через вікно першого поверху, взяв у фізкабінеті магнітофон, два фотоапарати, лінзи та японський транзистор завідуючого кабінетом і виліз теж через вікно. Особливо чіткі сліди підошов черевиків злодія лишились на широкому, пофарбованому білилом підвіконні, коли він стрибав додолу.

На превелику радість Вознюка відбитки тих і тих слідів були ідентичними, що підтвердила й експертиза, і він тепер знав, що фізкабінет школи і магазин обікрала одна людина.

Не менше зрадів цьому і лейтенант Коваленко. Невеличкий на зріст, але міцно збитий, весь ніби натоптаний, він жваво ходив по кабінету, і кругле, дбайливо виголене обличчя його аж сяяло від задоволення.

— А чого? — казав він тоненьким, схожим на жіночий, голосом. — Це вже, можна сказати, щось.

Худорлявий Вознюк скупо всміхнувся у недавно заведені чорні вуса.

— Рано радіти. Більше ж про злодія ми нічого не знаємо. Може, це був гастролер. Шукай тепер його по всьому Союзу, — і глянув на товариша блискучими чорними очима.

Коваленко поторкав товстими пальцями правої руки свого кирпатого носа:

— Одинаки-гастролери зараз не в моді. Наш це, міський злодій, до того ж недосвідчений, коли поліз у магазин із сигналізацією. Або п’яний. З двох одне.

Вознюк з сумнівом похитав головою.

— Так чи інакше, а роботи нам ще дуже багато.

Минуло кілька днів, а в справі “Сто ключів”, як назвав її Вознюк, нічого не прояснилося, хоч вони з лейтенантом Коваленком займались нею до втоми, іноді забуваючи й пообідати. Вони ще раз поговорили з продавцями магазину на вулиці Будівельників, цікавлячись, чи не запам’ятав хто з них якогось підозрілого покупця, з допомогою дільничних інспекторів перевірили тих, хто раніше судився за крадіжки. Але все даремно. Продавці нічого не^могли пригадати, а всі підозрювані мали незаперечне алібі.

Нічого нового не дало й повторне лабораторне дослідження ключів, частина з яких була фабричними.

Тоді Вознюк з Коваленком відвідали старих досвідчених “ключників”, яких у місті проживало п’ятеро і які вже давно “зав’язали”. Але, й ті їм не допомогли. Ніхто з них не міг визначити почерку майстра саморобних ключів (у кожного були свої учні), лише один зауважив, що робота груба і він би не хотів, щоб цей неук називав себе його учнем.

Отже, вся копітка робота Вознюка й Коваленка дорівнювала поки що нулю.

— Ех, був би в нас хоч приблизний портрет, — сказав Коваленко, крокуючи по кабінету із закладеними за спину рукавами. — Хоч би в профіль.

Вознюк тільки важко зітхнув. Женучись за злодієм, він бачив його лише в спину і запримітив, що той був високий, у джинсах, темній нейлоновій куртці (кольору не визначив) і в береті. Ще мав на потилиці довге волосся. Але ж це не прикмети! Вранці він перевдягнувся, підстригся, змінив берет на кепку чи капелюх — і купи його за карбованець двадцять.

Однак перші невдачі не розмагнітили інспекторів. Знову й знову будувались нові версії, складались нові плани, найрізноманітніші варіанти пошуків, не раз вони ставили себе на місце злодія. Вони знали, що наляканий злодій зараз пішов у глибоке підпілля, сховався, мов шкідливий хом’як у нору. їхнє ж завдання — знайти його, витягнути з тієї нори.

Знали вони також і те, що вдвох виконати це завдання їм буде нелегко, тому звернулись по допомогу до всіх дільничних інспекторів свого району, а ті в свою чергу провели роботу з дружинниками, двірниками, в жеках. Хтось щось підкаже, наштовхне на нову думку.

Крадіжка в школі і спроба пограбувати магазин тепер злилися в одну справу, і це, безперечно, полегшувало її розслідування, дозволяло висувати єдині версії, розмірковувати в одному напрямку. Вознюк, наприклад, після довгих роздумів висловив припущення, що злодієм, який обікрав фізкабінет, міг бути хтось із недавніх випускників цієї ж двісті дванадцятої школи.

— Чому ти так думаєш? — поцікавився Коваленко.

— Пояснюю, — жваво відказав Вознюк. — Перше. Злодій добре знав, як можна легко відкрити вікно знадвору, бо шпінгалети в ньому були слабенькі, ледве тримались. Друге. Знав він і де що лежить, бо взяв речі безпомилково. І третє. Той, що втік від мене — юнак років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти. Я припускаю таке: він потрапив під чийсь вплив, заборгував йому гроші й вирішив їх роздобути в такий спосіб.