Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81, стр. 14

Ніби випливши з глибини зелених осінніх вод, її погляд вернувся до світу і знову ввібрав у себе Андрія Ілліча, веранду, знімки.

— Мені було дуже цікаво знову познайомитися з вами… Андрію. Якщо дозволите, я викличу платформу.

“Хеппі енд”, — тільки і встиг подумати він, почувши тупіт, шарудіння і сміх у малиннику.

Вилетіла на доріжку, перелякавши Буяна й мало не обсипавши лілії, Еліна-молода, босоніж, у майці і брезентових шортах. На шиї в неї стетоскопом теліпалася квітка латаття. Зображуючи мімікою непосильну працю бурлаки, Елі тягла за руку молодого чоловіка, одягненого ще скромніше, зате з мокрими штаньми через плече.

— Тату! Рей упав з човна й не хоче в цьому зізнаватися!

Потім вони помітили гостю. Елі випустила Реєву руку і стала поруч з ним — цибатим, трохи сутулим, з чорними вогнями під карнизом лоба — двійником двадцятивосьмилітнього Андрія Ілліча.

Володимир Єременко

ПРО ЦЕ ЗАПИТАЙТЕ В НИХ

— Не дасть! — сказав Клочков. — Не дасть ні всюдихода, ні флаєра.

Він сидів, заплющивши очі й поклавши на бильця крісла свої довгі ноги у величезних крагах. Навпроти нього був пульт, на екрані якого стрибали хитромудрі криві лінії. Крісло стояло поряд з прозорою стіною операторської, і здавалося, що Клочков сидить на горбкуватій буруватій землі, вкритій подекуди мохом.

Віктор тільки-но встиг зняти дихальну маску, і вона теліпалась у нього на грудях, плуталася під ліктями. Віктор раз у раз хукав у долоні, тупотів ногами й крутив головою, намагаючись упоратися з непокірною застібкою капюшона. На його бороді виблискував іній. Оля вже встигла зняти шубу і з насолодою розтирала рожеві долоні. Вона була в светрі і штанях з унтами.

— Ну й холоднеча! — мовив Віктор. — Градусів шістдесят буде. А у вас, звичайно, сонне царство… Чому ти вирішив, що ми по всюдихід?

— Сидимо, дивимось, розуму набираємося. Сьогодні ви неоригінальні. Вчора вранці теж просили флаєр чи всюдихід.

— Зрозумів, Вітю? — сказала Оля. — Я ж казала…

— М-да, — промимрив Віктор, відкидаючи нарешті капюшон. — А я сподівався. Мені б один ма-аленький всюдихід і дві тонни вантажу на найближчому рейсовику. А то ні апаратури, ні матеріалів, працювати нічим.

— А це вже точно не вийде, — впевнено зауважив Клочков.

— Чого?

— Чого-чого? — Клочков неспокійно засовався. — Не вийде! Бо мені потрібні ще п’ять роботів, два енергоблоки, потім ще генератори, балони…

Клочков замовк, здавалося, він одразу образиться, якщо йому заперечать.

— Ясно, одноосібник, — резюмувала Оля. — Сядемо?

— Сядемо, — погодився Віктор і зняв ноги Клочкова з билець крісла.

— Нечема, — мляво зауважив Клочков, кладучи ноги на інше крісло. — Варвар. Чого ще ждати від біолога?..

— Сказав би краще, де Степаненко.

Клочков недбало кивнув на двері, з-за яких чулися голоси.

— І Вельковський там? — спитала Оля.

— І Вельковський, і Скворцов, але до них не підступитись. Зараз там народжується істина.

— Давно?

— Уже години три.

— Ага, значить, скоро, — завважила Оля.

Вона підвелась і підійшла до прозорої стіни. За нею до самісінького обрію лежала закам’яніла від морозу тундра, схожа на застигле море, яке ще недавно хвилювалось. На ній, наче блоки ілюмінації, де-не-де з моху визирали розкішні многокутники сцілл, чимось схожі на морські зірки. Та, що була ближче до стіни, поволі рухалася, ворушачи щупальцями. Віддалік не поспішаючи тяглася вервечка індрикодонтів. Вони летіли на північ. Оля зітхнула і обернулась.

— Куди ж вони поділися? — промовив Віктор загадково.

— Хто? — Клочков розплющив одне око.

— Щасливі деньочки, — сказала Оля. Вона не любила одноосібників. — Мені, певно, треба ввійти, Вітю?

Віктор стенув плечима, погладив густу темну бороду.

— Та він мовчав, і слова не зронивши, — продекламував Клочков.

— Я ввійду. — Оля нерішуче підвелася.

— Та хто ж вони? — ображено спитав Клочков.

Шум голосів за дверима враз став сильніший, загуркотіли крісла; двері розчинилися. Першим вийшов високий, трохи сутулий чоловік у великих окулярах. Губи його були дивно скривлені, від чого все обличчя мало якийсь страдницький вигляд. Віктор ніколи не бачив Вельковського, але багато чув про нього й тому одразу впізнав йоро. Вельковський швидко, ні на кого не дивлячись, пройшов через операторську і зник за дверима кабінету начальника групи. За ним поспішав ще один незнайомець з сердитим, трохи розгубленим лицем.

— Ні, ні, ні, — говорив він голосом, в якому вчувалася нотка обурення. — Вони могли кинути тут хоч сто станцій, але нащо чіпати сонце? Коли ви вважаєте, що воно омолоджене штучно, то поясніть, будь ласка, навіщо вони це зробили. ЄС-22 могло спокійнісінько існувати ще півмільйона років, але вони підновили його, а після цього спокійно пішли. Виходить…

Сердитий незнайомець теж зник у кабінеті, і його монолог перетворився на нерозбірливе мурмотіння. Слідом за ними почали виходити розчервонілі, галасливі люди. Було дивно, як у маленькій залі станції могло вміститися стільки народу. Віктор притиснувсяч до стіни. Мелькали знайомі обличчя, він ледве встигав відповідати на привітання. Олю теж кудись відтіснили. Кожен намагався висловити свою думку.

— Все зрозуміло! — кричав високий юнак із заклеєним пластирем лобом. — Вони теж наштовхнулися на сліди загиблої цивілізації. Спочатку досліджували їх, потім їм це набридло і вони пішли. Станції кинули, не тягнути ж їх із собою.

— Чому неодмінно загиблої? — вигукували з натовпу.

— Спробуй спочатку довести, що вони були, — прогув чийсь бас.

Серед тих, хто сперечався, з’явився худий, завжди блідий Степаненко.

— Розійдіться, розійдіться! — волав він. — Уже ніч, усі аргументи висловлені. Завтра о дев’ятій ми сповістимо про наслідки. Бажаю доброї ночі!

Степаненко озирнувся, мигцем глянув на Клочкова, Той опустив ноги на підлогу і майже розплющив очі.

— Валентине, я ж просив, — докірливо мовив Степаненко.

— Я вже йду, — швидко сказав Клочков. — Ще кілька хвилин.

Степаненко хитнув головою і рушив до кабінету, але Оля зупинила його.

— О, і ти тут! — зрадів Степаненко. — Вчасно, дуже вчасно. — Всі вже йдуть, зараз відбудеться заключна сцена. Ти сама? Ага, Віктор, якщо ти теж до мене, то в тебе ніяких шансів. Щодо транспорту, звичайно!

— Та ви не хвилюйтеся, Станіславе Івановичу…

— Знаєш що… Спробуй домовитися з будівельниками чи геологами. Коли ненадовго, може, й дадуть. їй-богу, нема в мене нічого, вибач… — Степаненко озирнувся і майже пошепки додав: — Вельковський сьогодні, як ніколи, у формі. Про що він думає — сам бог знає. Із Скворцовим посварився. Олю, може, твоя присутність… Ходімо, це ненадовго.

Вони зайшли до кабінету.

— Зрозумів? — спитав Клочков, знову вмощуючись у кріслі. — Домовляйся з геологами. А геологи — це ми, А з нами ти не домовишся, бо в нас програма…

Віктор промовчав. Базікання Клочкова набридало навдивовижу швидко, але дітися нікуди, треба діждатися Олі. Клочков знову голосно позіхнув.

— Дивуюсь я нашим старикам на базі. Знайшли чиїсь станції й одразу стільки галасу. Біологів зібрали втричі більше, ніж усіх інших. Нащо, не розумію.

— І не зрозумієш. Тут не тільки станції. Тут перше високоорганізоване життя, на яке ми натрапили, — сперечатися Вікторові зовсім не хотілось, але чомусь він усе-таки сперечався.

— Знаю, все знаю. Між іншим, через ці станції зірвано будівництво нашої основної бази. Порівняй, яка нам користь від того й від цього. Я б обрав базу.

— Відпочити б тобі, Валю, полетів би ти на Землю…

Клочков пирхнув і одвернувся.

“Може, все-таки попросити? — подумав Віктор. — Ні, не дасть, у нього програма…”

Двері відчинились, і з’явилася голова в сірій вушанці.