Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81, стр. 11

Андрій Дмитрук

ВІДВІДИНИ САМІТНИКА

Сьогодні чудовий день, Елі. Чому ти досі не на озері?

— Рей не повернувся з міста, тату. Коли повернеться, підемо.

— Ну, йди поки що сама, поплавай.

— Я тобі заважаю, тату?

— Ти мені ніколи не заважаєш, дівчинко. Просто я зараз візьмуся до однієї дуже неестетичної роботи.

— Це… настурції, еге ж?

— Та вони, вони.

— Тоді я піду. А ти скажи Реєві, де я… Ой, тату!

— Ну, що таке?

— Я забула тобі сказати. Коли ми з Реєм учора ходили разом по місту, якийсь дідуган біг за мною і гукав мене на ім’я, і в нього текли сльози. Раніше ніколи такого не було.

— А ти що йому сказала?

— Як завжди, коли мене впізнають: “Пробачте, ви помилились”. А він так дивиться, головою хитає і шепоче: “Не вірю, не вірю!”

— Молодець, старий… О, он і Рей підлітає! Біжи зустрічай…

Добра все-таки річ — самітництво! Якби, звичайно, не настурції. На них щороку товстим шаром сідає тля. Ще й ніби дражниться, напасть. “Що, з’їли з вашим збалансованим біоценозом?” Отрути б на тебе!

Андрій Ілліч почав був оббирати м’яку тлю, що розповзалась під пальцями, але скоро зрозумів, що не обчистить клумбу й за ціле літо. Тоді він випростав затерплі ноги, потягся і встав, знову сповнюючись благодушністю. Довкола цвіла його садиба. Заспокійливе дзижчання золотих бджіл на жасмині; струмок, порослий жовтцем та стрілицею і ще якимись ліловими парасольками, і загадкового походження пес Буян, що лежить спозарання в лопухах за струмком на боку з роззявленою пащею. Здох собака, та й годі. А втім, побоювання марні: ось кашлянув, не прокидаючись, певне, якийсь нахабний мурах заповз у горлянку. Мурахи годуються тлею. Знайти б мурашник і запрограмувати на бурхливе розмноження… А потім тікати від мурашиного потопу? Е ні. Цього разу потерплю, а наступної весни… Жодної настурції! Посаджу жоржини, флокси, буде густо й розкішно.

Остаточно заспокоївшись, Андрій Ілліч засунув руки в кишені білих штанів і повернув був додому, коли нараз відчув спиною холод, а вухами — характерне сипле посвистування. За посадкою рожевих кучерявих півоній, за джунглями аґрусу лавірував чийсь білий гравіхід.

— Куди, бодай тебе! — загорлав Андрій Ілліч і кинувся, потрясаючи кулаками, назустріч машині.

Гравіхід, прооравши луг, усією вагою підім’яв аґрус і скінчив свій шлях, наваливши носом гору землі на півонії.

Мабуть, ожив у Андрієві Іллічу, оскільки буття визначає свідомість, патріархальний садовласник з зарядом солі в рушниці й електрифікованим парканом. В усякому разі, Ведерников мало не зірвав голос, лаючи жінку-водія і єдину пасажирку.

Раптом він упізнав цю жінку.

І стало Андрієві Іллічу жарко не по-літньому, а так, ніби всадили йому дозу пірогеналу — стародавніх ліків, від яких кидало, в доменний жар. Руки й ноги обм’якли.

Зовсім інакше бачив він тепер, яких зусиль докладає вона, силкуючись руками підняти ковпак кабіни. Можливо, один гравіхід з тисячі, — нервова, чутлива, немов кінь, майже розумна біомашина, — могла отак вийти з ладу на ходу, стати байдужою і незворушною брилою, схожою на легендарний паровоз. Але теорія ймовірностей не для цієї жінки.

Ведерников, сопучи й обливаючись потом, допомагав відкидати ковпак.

Тридцять років тому він не менше двох-трьох разів на день уявляв собі таку зустріч з Нею. Саме таку, неодмінно пов’язану з якоюсь аварією чи нещасливим випадком, до того ж він, Андрій Ілліч, відводив собі роль рятівника.

Нарешті купол піддався їхнім зусиллям. Жінка присіла, збираючись зіскочити, і простягла руку за опорою. Не можна сказати, що три десятиліття не наклали на неї відбитка, — думав Андрій Ілліч, квапливо підставляючи їй долоню, — одначе, відбиток цей принадний. Нова якість. Чарівність стала величністю, жінка — королевою.

Ті ж самі ощадливо-впевнені рухи великого, гнучкого тіла, і знайомий жмут солом’яного волосся на тім’ї, і свіжість великого рота. Навіть ріжки комірця сорочки, як завжди, довгі й гострі: рукави закачані до ліктів, барвиста дівчача безрукавка, замшеві штани в обтяжку, — може, може собі дозволити!

Звісно, Ведерникова вона не впізнала, проте не здивувалась, коли він назвав її на ім’я й по батькові: Ель на Максимівна. Слава є слава.

Андрій Ілліч запропонував пройти в дім. Так, нинішня техніка омолоджування робить неймовірне: шкіри Еліни не скривдила дряхлість, і серце її билося легко. Чому ж ні голос її, ні хода не були молодими?

…Це більше, ніж утома. Душа надміру обережна, і навіть не здоровий глузд олікує її, а повсякчасна обава будь-якої, турботи. Носимо себе, наче вази з тонкого кришталю. Старість людей, які не знають, що таке задишка, кволість, вікові хвороби…

Еліну видимо потішила садиба. З усією пристрастю до затишку, від прабабусь-домогосподарок успадкованою крізь віки рівності двох статей, — захоплювалась п’ятивіконною червоної цегли “делією”, де виноград ковдрою вкрив південну стіну. Була в захваті від будочки садового душу, малинника, де крізь дику плутанину величезних кущів так і уявлявся ведмідь, що приходить сюди ночами, захоплювалася струмком і собакою. Коли сіли за чорний дубовий стіл на веранді і Андрій Ілліч став нарізати власні ранні огірки, скромно пропонувати хліб, сметану, холодне м’ясо, велика актриса геть розтанула і більше не згадувала про аварійну гравіплатформу. Перед нею сидів чоловік її покоління, цікавий уже хоча б тим, що живе анахоретом; до урочистого вечора в Центрі Віталу залишалося ще вісім годин, політ на гравіході був прогулянковим, — чого б не поснідати й не пообідати в садибі.

Гостре Елінине око побачило з повітря кругле озеро в лісі і човна на ньому. На веслах сидів чоловік, навпроти нього — на кормі — жінка, її крислатий капелюх виблискував, немов сонячний диск.

— Невже й озеро ваше?

— Принаймні поки що на нього ніхто’ не претендує.

— А в човні?

— Мої діти.

— Вони приїздять до вас із міста?

— Ні, живуть зі мною.

Осудливо піднялася брова, — проте Елїна промовчала, оскільки господар явно уникав цієї теми, говорити про дітей йому не хотілось. Вона ще раз обвела поглядом чудернацьку обстановку, ніби вписуючи в неї Андрія Ілліча. Яка глибока, забута давнина! Але нічого декоративного, все таке переконливе. Стругані стовпи веранди з гірляндами сухого перцю. Фігурні — ферзями — стовпчики огорожі. Вицвілий ситець фіранки і за ним — темна кухонька, яка виблискувала перламутром дрібних шибок величезного буфета, пахнула сирою гниллю і яблуками, старим деревом, стеарином.

І все-таки, звикнувши до безкарності, вона не втрималась і висловила докір у непрямій формі:

— А по-моєму, все ж нема нічого кращого за місто. Нехай воно і метушливе, і черстве, — проте це справжнє життя. Місто виковує, — її ніздрі на мить пристрасно роздулись. — І мене воно викувало, я завжди працювала каторожно, іноді просто ридма ридала, хотіла все кинути, а потім розуміла, що не можу інакше. Без цих чашок кави, які п’єш, обпікаючись, де-небудь між лінійним ліфтом і кільцевим експресом…

“Можливо, ви позбавили своїх дітей чогось дуже важливого?” — запитали примружені очі актриси.

“Не судіть поспішно”, — відповіла ухильна усмішка Ведерникова.

…Так, так, я це добре пам’ятаю, Еліно Максимівно, тридцять років тому. Як ви бігали. Не ходили, а саме бігали, і ніколи у вас не було для мене часу. Чи не тільки для мене? Важко сказати, адже я тоді про вас нічогісінько не знав, доходили якісь плітки, та про кого з популярних акторів язиком не мелють? Ви прагнули нічого не пропустити, у всьому брати участь: вітал, психофільми, телевіт, живий театр… Ясна річ, така свідомо-шалена трата життя можлива тільки в місті. В іншому середовищі ви просто перестали б бути собою. Бути собою? Перестали бути, хотів я сказати. Очевидно, будь-яке, найправдивіше повідомлення про ваше інтимне життя — все одно плітка, брехня, по суті. Ну й що, коли ви розлучилися з одним чоловіком — гучне ім’я — і зійшлися з іншим — ще гучніше? Адже це для вас так малоістотно. Я думаю, вас цікавить по-справжньому лише один чоловік, ім’я йому — Глядач. Той самий, для кого ви давно стали символом городянки: діловитої, розкріпаченої, але глибоко вразливої, і загалом не вельми щасливої. І все це при вашій вроді. Ну, хіба не про таку подругу мріють чоловіки, встановлюючи ваші фотоскульптури в квартирах, лабораторіях, салонах зорельотів? Ах, спокуснице, що віддає себе всім і нікому!