Аргонавти Всесвіту, стр. 90
— Очевидно, — говорив Микола Петрович, показуючи олівцем, — досить усунути оцю перепону, вашу кам’яну стіну, — він перекреслив накопичення скель, нарисоване Ван Луном у верхній частині міжгір’я, — як вода з річки рине старим річищем. Вона наповнить міжгір’я до країв і винесе з нього наш астроплан. Корабель опиниться на морі — і ми зможемо вільно стартувати з його поверхні. Кращого і бажати не можна, друзі мої!
Ван Лун мовчки кивнув головою: мабуть, він вважав, що сказав уже все, тепер буде вирішувати Микола Петрович…
Того вечора ми довго не лягали спати. В астроплані точилися нескінченні розмови — і про що тільки не говорили ми, наелектризовані можливістю швидкого повернення на Землю, що раптово відкрилася перед нами! Звичайно, я не можу тут записати всього; але дещо сказати необхідно.
Насамперед, мене дуже цікавило, звідки Ван Лун міг довідатися про річку, яка протікає поруч з нашим міжгір’ям, про завал із скель, що перетинав шлях річці, про море, в яке впадає річка, — одним словом, як він міг накреслити свою карту? А виявилося все дуже просто, за старим російським прислів’ям “немає лиха без добра”.
Все це Ван Лун бачив згори, під час свого вимушеного польоту, коли його несла в кігтях гігантська бабка. Тоді він просто помітив своєрідні обриси річки, міжгір’я і моря, проте не мав ані часу, ані можливості обмірковувати і робити висновки. А наштовхнула його на щасливу думку, як це не дивно, я сама, хоча й не підозрювала про таке. От коли ми розмовляли з ним про другий астроплан, який міг би прилетіти за нами на Венеру, Ван Лун сказав, що нас важкувато було б відшукати тут. І додав, що карти Венери ще не складені. А сказавши це, він раптом замовк і замислився. Він згадав про свої спостереження з повітря!
Пам’ять Ван Луна дивовижна. Мені здається, що він прямо не може будь-що забути. Іноді він нагадує нам про такі дрібниці, які мені, наприклад, навіть трудно було б взагалі згадати, хоча бачили ми їх разом з ним. Тільки я не звернула на них ніякої уваги, а він усе, цілком усе відзначає в своїй надзвичайній пам’яті. І цього разу вийшло теж так. Ван Лун згадав про панораму, яка відкрилася перед нашими очима під час першої вилазки, коли ми опинилися на високій скелі. І пов’язав тодішні враження з тим, що побачив під час польоту в кігтях бабки. А тоді почав обмірковувати: чому річка протікає поруч з міжгір’ям? І зрештою додумався до того, що течія цієї багатоводної річки може допомогти нам визволити астроплан із скелястого міжгір’я. Тепер мені страшенно хочеться стати такою самою спостережливою і кмітливою, як товариш Ван. Втім, це не дуже легко, як я бачу…
Друге, що мені треба записати в щоденнику, — це про наш панорамний радіолокатор, на який Микола Петрович так покладався і який так підвів нас. Адже ми весь час роздумували: як могло трапитися, що цей радіолокатор, який бездоганно діяв на Землі, раптом тут, на Венері, відмовився працювати? Що ближче астроплан підлітав до Венери, то гірше діяв панорамний радіолокатор; а над хмарами Венери, коли його допомога була найбільш потрібною для благополучної посадки, він і зовсім відмовився працювати. В чому тут річ?
Тепер з’ясувалося і це. В усьому винний інфрарадій з його міцним випромінюванням. На Венері багато інфрарадію і його випромінювання обгортають планету так само, як і хмарна пелена. Проміння нашого панорамного радіолокатора через це перекручувалося тим більше, чим ближче ми підлітали до поверхні Венери. Тому на екрані радіолокатора і з’явився той блакитнуватий мінливий туман, який кінець кінцем і затягнув собою цілком видиме зображення. Микола Петрович сказав з цього приводу:
— Майбутнім експедиціям на Венеру доведеться користатися для посадки міжпланетних кораблів не радіолокаторами, які не можуть добре діяти там, де багато випромінювання інфрарадію. Вони, ті майбутні експедиції, користуватимуться замість радіолокаторів приладами з інфрачервоним промінням, невидимим для звичайного ока. Влаштування таких приладів нагадує роботу радіолокатора, але інфрарадій їм уже не завадить.
І нарешті, треба записати ще трохи про самий інфрарадій і про те, як зрадів Вадим Сергійович.
Уже пізно вночі Ван Лун звернув увагу на характерне постукування, яке долинало з навігаторської рубки. То працював автомат, що записував радіопередачі з Землі.
— Нова радіограма!
Скажу коротко. Земля допомогла нам і в тому, що чи не найбільше непокоїло й хвилювало Вадима Сергійовича. Радянські вчені у відповідь на наше прохання провели складні теоретичні розрахунки і сповістили нам про те, як знешкодити вплив космічного проміння на інфрарадій під час перельоту Венера — Земля! Виявляється, ми маємо в руках надійний захист інфрарадію від космічного проміння, — і зовсім не подумали про це. Ультразолото!
Воно ще краще від свинцю затримує космічне проміння. Адже це дуже важкий елемент, непроникливий майже для будь-якого проміння, будь-яких електрочастинок, навіть найшвидших. Чим більше ми зможемо взяти з собою ультразолота, тим більше візьмемо і інфрарадію, он як виходить!
Інфрарадій треба укласти так, щоб його з усіх боків закривав шар ультразолота, і тоді до нього не проникне ніяке космічне проміння, ми можемо бути цілком певні…
Коли б я була письменником, я, можливо, і описала б радість Вадима Сергійовича в той момент, як він прочитав цю радіограму. Втім, я не вмію так барвисто писати, та й не хочу багато говорити про це. Тим більше, що Вадим Сергійович міг би й сам подумати, як мені доводиться ніяковіти через нього.
Виходить так, що коли в нього трапляється якась радість, то перше, що він робить, це кидається мене цілувати. Можливо, я й не говорила б нічого, не заперечувала, бо я розумію, як це буває, коли трапляється щось дуже приємне і просто не пам’ятаєш себе від радості. Але не можна ж бути таким божевільним, ніби він тільки й чекав слушного випадку!..
І як тут не зніяковіти (хай воно мені навіть і приємно самій!), якщо товариш Ван після таких вихваток Вадима Сергійовича раптом говорить:
— Інфрарадій — дуже добре. Пакування ультразолотом — також добре. Роблю нове наукове відкриття, Миколо Петровичу.
— Яке саме, Ван? — посміхнувся Микола Петрович, наче заздалегідь знаючи, в чому річ.
— Моє відкриття, скажу — інфрапоцілунок. Не жартую. Як тільки новини з інфрарадієм, Вадим радіє — цілує Галиночку. Чому так? Чому не мене, не вас, Миколо Петровичу, а лише її? А тому, що вона відкрила інфрарадій. Значить, він і впливає на Вадима. Поцілунок, отож, наслідок впливу інфрарадію. Наукова назва — інфрапоцілунок. Запишіть моє відкриття до журналу, шанобливо прошу.
Певна річ, Микола Петрович розсміявся. Ну, а мені як?..
Розділ чотирнадцятий,
який за задумом автора мусив бути заключним, бо він описує не тільки підготовку експедиції до повернення на Землю, але й виліт астроплана з Венери в зворотний шлях.
Дні підготовки до зворотного шляху проходили з незбагненною швидкістю, — мабуть, тому, що з самого ранку і до пізньої ночі вони були сповнені напруженої як ніколи роботи. Мандрівники знали, що за короткий строк, який залишився, їм треба не тільки виконати все, що входило взагалі в коло їх обов’язків, але ще й визволити астроплан із скель, які міцно тримали його на дні міжгір’я.
Для того, щоб здійснити несподівано сміливу пропозицію Ван Луна, треба було попередньо з’ясувати дуже багато речей. Який рівень води в тому місці річки, де її старе річище перетяте кам’яним пасмом; який характер і структура самої скелястої греблі, що міцно стримувала натиск води; як зруйнувати цю природну греблю в потрібний момент, щоб уся маса води стрімливо наповнила міжгір’я і, виштовхнувши астроплан з пастки, створеної скелями, винесла його в море?.. Та й взагалі, чи вистачить у річці, бодай і великій, води для виконання рискованого плану? Адже ж мова йшла не про човен, не про якусь невеличку річ, а про великий міжпланетний корабель та ще й затиснутий скелями.
Сприятливою була тільки одна обставина. Скелі затискували кормову, вузькішу частину астроплана, який лежав у міжгір’ї так, що його ніс був скерований у бік моря. Якщо потік води виявиться досить потужним, тоді, вдаривши в кормову частину корабля, він мусив би відносно легко виштовхнути астроплан із скель і понести його міжгір’ям далі, до моря. Втім, усе це поки що лишалося тільки припущенням, яке треба було підкріпити точними розрахунками. А розрахунки вимагали ретельного вивчення скелястої греблі, вимірів рівня води, підтримуваного нею, і багатьох інших спостережень.