Хойті-Тойті, стр. 8

VІІІ. “СЛОНОВА ГОРІЛКА”

“21 липня. Фани знайшли нове місце водопою. Це було невелике лісове озеро. І коли слони, напившись, пішли в гущавину, Ваг, я й тубільці взялися за роботу. Ми роздяглись, увійшли в воду і заходилися вбивати у дно тісним рядом кілки, відгороджуючи невелику частину озера. Потім ми щільно обмазали глиною підводну стіну. Утворилося щось схоже на рибник. Загата відгородила частину озера якраз у тому місці, куди приходили на водопій слони.

— Прекрасно, — говорив Ваг. — Тепер нам лишається тільки “отруїти” воду. Для цього в мене с дуже хороший засіб, зовсім не шкідливий, але діє сильніше, ніж алкоголь.

Ваг попрацював кілька годин у своїй лабораторії і нарешті виніс звідти відро “слонової горілки”, як він висловився. Цю “горілку” вилили у воду. Ми вилізли на дерево і приготувалися спостерігати.

— А чи питимуть слони вашу “горілку”? — спитав я.

— Сподіваюсь, вона здаватиметься їм досить смачною. П’ють же горілку ведмеді. І навіть стають справжніми алкоголіками. Тсс!.. Хтось іде…

Я подивився на “арену”, - вона була дуже велика. Зроблю маленький відступ. Треба сказати, що мене весь час вражала пейзажна й архітектурна різноманітність тропічного лісу. Місцями йдеш “триповерховим” лісом: невеликий підлісок кущів і невисоких дерев ледве покриває голову. Над цим лісом підноситься другий ліс, заввишки приблизно такий, як наші північні ліси. Нарешті над ним височить третій ліс, що складається з величезних дерев. Між першим і другим рядами крон простори заповнюються тільки нитками і канатами різних витких рослин. Такий потрійний ліс — надзвичайно красиве видовище. Високо над головою зелені печери, водоспади зелені, що спадають з уступу на уступ, зелені гори тягнуться у височінь. І все це прикрашено перами птахів та яскравими квітами орхідей.

Потім відразу потрапляєш ніби у величний готичний храм з лісом велетенських колон, що здіймаються від покритої мохом землі до ледве помітного купола. Ще кілька кроків — і знову переміна: ти в хащах, у непрохідних нетрях. Листя збоку, попереду, ззаду, зверху. Мох, трава, листя, квіти внизу — по самі плечі. Немов опинився в зеленому вирі. Ноги плутаються в м’якій зелені або спотикаються об полеглі дерева. І от, коли остаточно виб’єшся із сил і здається, що безнадійно загруз у болоті суцільної зелені, несподівано розсуваєш кущі і завмираєш, вражений: ти у величезній круглій печері з зеленим склепінням. Неймовірно товстий “стовп” підпирає купол цієї печери. На землі — ні травинки, хоч у крокет грай. Дерево-велетень своєю тінню знищило кругом усю рослинність, не пропускаючи жодного промінчика сонця. Гілля його спустилося до землі і вросло в неї. Тут панують морок і прохолода. Нам не раз доводилось відпочивати в тіні таких гігантів баобабів, каучукового дерева, індійської смоковниці.

Таке саме велике дерево дало нам притулок на своїх гілках. Воно стояло досить близько від води, так що всі звірі, прямуючи слоновою стежкою до берега, неодмінно проходили через “арену”. На цій “арені”, очевидно, відбувалося немало лісових драм. Подекуди виднілись обгризені кістки антилоп, буйволів і кабанів. Недалеко звідси починалися степи; тому сюди на водопій частенько заходили й тварини з савани.

На “арену” вийшов кабан. Слідом за ним показалась самиця і восьмеро маленьких поросят. Уся родина попрямувала до води. За хвилину з’явилося ще п’ять самиць, очевидно з тієї ж родини. Кабан підійшов до води й почав пити. Але зразу ж підняв рило, невдоволено пирхнув і перейшов на інше місце. Спробував — не подобається. Замотав головою.

— Не п’є, - шепнув я Вагу.

— Не розкуштував, — теж пошепки відповів той.

Він таки мав рацію. Скоро кабан перестав мотати головою і почав пити воду. Проте самиця непокоїлась і, як мені здалося, кричала своїм поросятам, щоб вони не пили. Та незабаром і вона добрала смаку. Кабан, самиця й поросята пили дуже довго, довше, ніж звичайно. Поросята сп’яніли першими: вони раптом почали вищати, кидатись одне на одного, бігати по “арені”. Всі шість самиць сп’яніли слідом за поросятами. Вони хиталися й, повискуючи, виробляли щось неймовірне — брикалися, ставали дибки, качались по землі й навіть перекидалися через голову. Потім вони попадали й поснули разом з поросятами. Але кабан виявився буйним напідпитку. Він люто хрюкав, нападав на величезний стовбур дерева серед “арени” і вганяв у кору кинджали-ікла з такою силою, що потім ледве міг їх витягти.

Ми так зацікавились витівками п’яного кабана, що й не помітили, як підійшли слони. Розмірено ступаючи, вони один за одним виходили з зеленої просіки. В цей час майданчик навколо стовбура справді нагадував циркову арену. Тільки жоден цирк не бачив так багато чотириногих артистів. Признатись, мені стало страшно від такої кількості слонових туш. Слони здалися мені схожими на величезних пацюків. їх було понад два десятки.

Але що виробляє цей п’яничка-кабан! Замість того, щоб рятуватися, поки не пізно, він раптом погрозливо захрюкав і стрілою помчав назустріч стаду слонів. Великий слон, що йшов попереду, очевидно, не чекав нападу. Він опустив голову і з цікавістю дивився на звіра, що біг до нього. А кабан, підбігши до слона, ударив його іклом в ногу. Слон швидко згорнув хобот, нахилив голову ще нижче і, підчепивши кабана на бивні, відкинув його так далеко, що той упав у воду.

Кабан захрюкав, заборсався, вибрався на берег, сьорбнув нашвидку ще трохи води, мовби для хоробрості, і знову побіг до слона. Але цього разу слон був обережніший; він чекав кабана з опущеними бивнями. Кабан налетів на бивні і розпоров собі черево. Слон струснув конаючого звіра з бивнів і наступив на нього ногою. Від кабана лишилися тільки голова та хвіст. Тулуб і ноги були розмелені на кашу.

Тією ж спокійною розміреною ходою, немов нічого й не сталося, слон-вожак пройшов через “арену”, обережно обійшов поросят і самиць, що без пам’яті лежали на землі, спустився до води і занурив у неї хобот. Ми з цікавістю спостерігали, що буде далі.

Попивши трохи, слон підняв хобот і почав нишпорити по воді, очевидно порівнюючи її смак у різних місцях. Він пройшов кілька кроків і опустив хобот у воду за нашого загорожею. Там вода не була отруєна п’янким напоєм.

— Пропала наша вигадка! — прошепотів я. Але в ту ж мить мало не скрикнув від подиву. Слон вернувся на попереднє місце й знову почав пити “слонову горілку”. Вона, видно, сподобалась йому. Рядом з вожаком вишикувались інші слони. Та наша загата була не дуже велика, і тому частіша слонового стада пила звичайну воду.

Мені здавалося, що вони питимуть без кінця-краю. Я бачив, як потворно роздувались боки слона. А він усе пив та пив. Через півгодини рівень води в нашій загаті знизився наполовину; за годину вожак і його товариші висмоктали всю рідину. Слони почали похитуватись, ще не переставши пити. Один з них раптом звалився в воду, сколихнувши її хвилями. Він затрубив, підвівся й знову впав на бік. Поклавши хобот на берег, слон так захропів, що листя дрижало і пташки злякано перелітали на верхівки дерев.

Велетень вожак одійшов від озера, гучно попирхуючи. Зупинився. Хобот його повис, мов ганчірка. Вуха то підіймались, і о безживно падали. Слон повільно й ритмічно похитувався — вперед, назад. Навколо нього падали, мов повалені кулями, його товариші. А ті, що не пили “горілки”, здивовано спостерігали цей небувалий падіж. Тверезі слони стривожено трубили, ходили навколо п’яних, навіть пробували підвести їх. Велика слониха підійшла до вожака і занепокоєно помацала хоботом його голову. Слон у відповідь на цей вияв співчуття і ласки кволо помахав хвостом, не перестаючи розхитуватись. Та ось він раптом підняв і олову, захропів і впав на землю. Тверезі слони розгублено товпились навколо нього, не зважуючись іти без вожака.

— Буде погано, якщо тверезі лишаться тут, — сказав Ваг уже голосніше. — Перебити їх, чи що? Почекаємо, подивимось, що буде далі.

Тверезі слони про щось радились. Вони видавали якісь дивні звуки, безперервно ворушачи хоботами. Ця нарада тривала досить довго. Вже займався світанок, коли слони обрали собі нового вожака і поволі, один за одним залишили “арену”, де лежали “трупи” їхніх товаришів”.