Привид іде по землі, стр. 8
Француз схопив малесенького вузлика, що з’явився у вічку дверей. Почулися слова, промовлені пошепки:
— Дев’ять. Друге — в наступну середу.
Потім загриміла ще добірніша лайка, криючи вздовж і впоперек в’язнів. Та Моріс уже не слухав того. Він похапцем розгорнув пергаментного вузлика, дістав звідти чорний мініатюрний флакончик й судорожно затис його в долоні.
— Не підвів старий! Значить, йому вдалося…
Француз підійшов до Алессандро, який все ще спав, неспокійно здригаючись уві сні, й зупинився над ним. Він схилився, ніби хотів розбудити товариша, потім передумав, відійшов до свого місця і ліг.
Заснути Потр не міг. Він не зводив погляду з віконця камери. Коли сонце стало схилятися до заходу, француз не витримав, схопився з підлоги й почав кружляти біля вікна.
Небо у віконці стало темно-багряним. Блідим вогником спалахнула вечірня зоря. По горах поповзли фіолетові тіні.
Моріс присів біля свого ганчір’я, з дрантя дістав огризок олівця, шматочок паперу й хутко написав кілька фраз. Потім щось загорнув у той папірець і тихо підійшов до Лосса.
— Товаришу! — покликав Моріс. Алессандро мовчав.
— Прокиньтеся. — Француз поторсав в’язня за плече.
Лосс забурмотів уві сні, потім розплющив очі. Моріс всунув йому в долоню папірець, стиха промовив:
— Прочитайте. Будьте рішучим!
Алессандро, не розуміючи нічого, подивився на товариша. Той відійшов у куток камери й повернувся до стіни обличчям. Потім, відкинувши назад голову, щось випив.
Лосс знизав плечима. Що він задумав, цей неспокійний француз? Алессандро розгорнув папірець. Там лежала малесенька коричнева пілюлька. Що за чортовиння? В записці наспіх було написано:
“Пілюля викликає стан, подібний до смерті. Серце не б’ється, легені не працюють, але свідомість залишається. Вас вивезуть на кладовище, біля підніжжя гори. За півгодини “смерть” проходить. Інше залежить од вас. Груди вам пробивати не будуть — із наглядачем домовлено. Робити це треба в наступну середу. Будьте мужнім. Пам’ятайте адресу. До побачення. Знищіть записку”.
— Товаришу, що це значить? — скрикнув Лосс і підвів голову. Йому ніхто не відповів.
— Де ви, Морісе? — занепокоєно запитав Алессандро, схоплюючись на ноги.
Лосс злякано оглянув камеру. Адже Моріс щойно стояв тут, біля стіни. Тільки що він розбудив його і вручив цей дивний папірець. Де ж він?..
Ось купа ганчір’я, де Моріс спав. Ось цебер для помий. Вікно, як і раніше, заґратоване, не пошкоджене. Двері не відчинялися. Що ж трапилося? Чи не став француз привидом, так як мріяв?
Що б там не трапилося, але Моріс Потр зник. Його в камері не було.
Суперечка в темряві
У середу ранком із Бургоса виїхав чорний лімузин. Він узяв напрям на Сантандер. Поряд із шофером сидів огрядний чоловік, він недбало розглядав навколишні краєвиди. Це був справжній стопроцентний янкі. Постать чоловіка облягав підкреслено модний клітчатий костюм, у куточку рота диміла сигара. Майже половину обличчя закривали велетенські окуляри химерної форми.
Чоловік поводив себе, як звичайнісінький турист. Він часто зупинявся в попутних селищах, фотографував цікаві місця, людей, тварин.
Не доїжджаючи до перевалу біля гори Вальнера, турист дав знак повернути ліворуч. Шофер, очевидно, чекав такого наказу. Лімузин звернув з автостради й упевнено помчав кам’янистою гірською дорогою, що звивалася поміж скелями.
Вечоріло. Сонце хутко котилося донизу. В цей час турист в’їхав у малесеньке селище, де жили наглядачі й вартові каторжної тюрми Санта-Пенья. Лімузин зупинився біля невеликої халупи з плоскою покрівлею. Шофер просигналив, потім вийшов із машини й підняв капот. Із радіатора повалила пара.
У воротах з’явився чоловік. Застібаючи мундир наглядача, він похмуро поглянув на машину, злісно визвірився на шофера.
— Якого біса потрібно? Чому сигналиш, мільйон кольок тобі в печінку?
— Тихше, сеньйоре! — посміхнувся шофер. — Зі мною американець. Турист. Добре, що він не розуміє іспанської мови.
— Плювати, — пробурмотів наглядач. — Та чого ж тобі чи йому треба, ворони б вас розклювали?!
— Води! — лаконічно пояснив шофер. — Бачите, сеньйоре, вода закипіла!
— Бери, біс би тебе забрав! — прохрипів наглядач. — Ось там, у дворі, колодязь і відро.
Із сусідніх дворів висунулися зацікавлені обличчя. Сусіди наглядача не втрималися від сміху, коли почули, якою добірною мовою він розмовляє з туристом.
Янкі висунувся з машини, кивком підкликав негостинного господаря.
Той підійшов, бурмочучи собі під ніс різні прокляття.
— Що… то є? — немилосердно калічачи іспанську мову, запитав турист, показуючи рукою.
Наглядач обернувся. Американець мав на увазі темно-коричневу споруду, що, ніби якась хижа тварина, вмостилася на широкому виступі під горою. В багровому промінні сонця, яке все нижче котилося до заходу, ця будівля здавалася особливо зловісною.
Наглядач недобре всміхнувся, почухав п’ятірнею волохаті груди, хмикнув під ніс.
— Щоб знати, сеньйоре турист, що то за штука, треба посидіти там, — іронічно пояснив він під загальний сміх сусідів, які слухали розмову. — То каторжна тюрма Санта-Пенья.
— Санта-Пенья! — схвально вигукнув янкі. — Фотографія!
Він вихопив фотоапарат, націлився. Але наглядач рішуче відсторонив його своєю рукою.
— Не можна!
Турист здивовано озирнувся навколо, знизав плечима.
— Що то є?
— Не можна, — похмуро підтвердив наглядач.
У цей час шофер закінчив заливати воду в радіатор. Він з тріском опустив капот, відніс відро на подвір’я.
— Спа… сибі, — каліченою мовою промовив янкі. — Візьміть…
Він простяг кілька асигнацій. Машина рушила з місця, закутавши курявою наглядача.
— Їздять тут, хай би на вас чорти їздили від народження до самої смерті, — буркотів він, пожадливо ховаючи до кишені негаданий заробіток. Потім хутко зайшов на подвір’я, прибрав відро й почав готуватися до роботи.
— Ще й незадоволений, Крокодилище, — злісно перемивали кістки наглядача сусідські жінки. — Везе ж такому виродку. Ні за що ні про що одержав гроші.
А турист, помилувавшись гірськими пейзажами, звелів шоферу зупинитися на узбіччі дороги. Розіславши на траві килим, він заходився знищувати смаженого індика, запиваючи його приємним іспанським вином.
Навколо потемніло. Ніч владно насувалася на гори. Лімузин не рухався з місця.
Янкі встав із килима й почав занепокоєно ходити по вузькій дорозі. Щохвилини він позирав на циферблат годинника. Стрілка наближалася до цифри “9”. Нервове напруження зростало. Турист кілька хвилин прислухався до звуків ночі. Він ніби чекав чогось. Погляд його був спрямований туди, де біля підніжжя гори Вальнера ледве помітно блимали вогники тюрми Санта-Пенья.
Стрілка годинника показала “9”. Турист приглушено сказав:
— Сигнал.
Шофер мовчки виконав наказ. З правого боку лімузина спалахнув плафон. Зелений вогник засяяв у темряві.
Турист завмер, прислухаючись. Але з боку гори Вальнера не долітало ні звуку.
— Невже невдача? — прошепотів янкі. — Невже не вийшло?..
В темряві з’явилася постать. її поява була такою раптовою, що шофер тихо скрикнув.
— Цсс! — засичав турист. — Це він.
Постать повільно наближалася. Здавалося, ніби вона брела по сипучому піску. Людина йшла зовсім беззвучно. Ніби привид вийшов з гірських ущелин і вирішив налякати подорожніх.
Янкі похапцем витягнув якийсь флакончик, відкрив його й тримав напоготові. Ось темна постать поряд. Судорожно скарлючені руки, сповнені жахом очі, скривлене болем обличчя. Вуста ворушаться, але не чути жодного слова.
Турист підніс до вуст людини флакончик, вилив у рот кілька крапель рідини. Хвилина — і важкий стогін вирвався з грудей невідомого. Він похитнувся, впав на дорогу, схлипнувши від неймовірного напруження. Потім, опанувавши себе, важко звівся на ноги. Турист підхопив його під лікоть, гарячково зашепотів: