Глибинний шлях, стр. 7

— Так можна ж підштовхнути, — втрутився Гопп, що досі мовчав. — Пустіть електропоїзд, і він піде цим тунелем з колосальною швидкістю і мінімальною затратою енергії. Я підтримую цей проект… хоча б для фантастичного нарису в “Зорі”. — І Гопп подивився на мене.

Я вдячно йому вклонився.

— Хіба що для фантастичного оповідання, — звернувся до фізика Макаренко. — Ви ж уявляєте собі нереальність цього задуму. Тунель на кілька тисяч кілометрів завдовжки з заглибленням до тисячі кілометрів! Сімплонський тунель в Альпах-найдовший зараз у світі— має коло двадцяти кілометрів. Будували його кілька років, і коштував він величезних грошей. А ви хочете збудувати тунель в чотириста чи п’ятсот раз довший. Це надто грандіозне завдання. Це буде, можливо, через сто п’ятдесят — двісті років, а може…

— Засперечалися, — почувся голос Барабаша, що звертався до Ліди.

Він підійшов до неї і став за стільцем. Дівчина досадливо відмахнулась. Вона уважно стежила за Макаренком, не одриваючи від нього очей.

— Я з тобою не згоден, — перебив Макаренка Самборський. — Для нашої техніки в принципі це цілком можливо.

— А чи уявляєш ти, скільки самого грунту довелося б розкопати, пробиваючи такий тунель?

— На будівництві Панамського каналу було вибрано двісті дванадцять мільйонів кубометрів, — вставив Макуха.

— Не може бути! — заперечив Барабаш.

— Факт! — обурився географ.

— Лікарю, не сперечайтесь, — безапеляційно заявив Самборський. — Мова йде не про вашу спеціальність.

— Самборський має рацію, — знов заговорив Макаренко. — Можливо, зрештою, що високу температуру глибин землі ми і змогли б подолати нашими генераторами низьких температур. Ми вже вміємо в промислових масштабах добувати холод, близький до абсолютного нуля… Але що ми знаємо про сейсмічний [6] стан глибин?

— Тобто?

— Ми нічого не знаємо про рухи глибинних шарів земної маси… Ні, практично проект цього юнака нині абсолютно нездійсненний… Але…

Макаренко замозк і глибоко замислився.

— Але що? — раптом нетерпляче спитала Ліда.

Макаренко поволі підвів голову й глянув на неї.

— Але ми могли б прокласти абсолютно прямий тунель між Москвою й Далеким Сходом на рівні, скажімо, поверхні моря. І це дало б нам змогу прискорити рух поїздів настільки, що дістатися берега Тихого океану стало б справою не днів, а годин… Аркадію Михайловичу, чи можна у вас дістати фізичну карту Радянського Союзу.

— Будь ласка, у мене в кабінеті.

— Ярославе! — раптом скрикнув Самборський. — Ти маєш рацію. Зараз я принесу карту.

Він побіг до дверей, але зараз же повернувся й спитав у професора:

— А де ключ?

— Який ключ? — здивувався Довгалюк.

— Та тут двері замкнені, вийти не можна.

Аркадій Михайлович не повірив. Підійшовши до дверей, він сам кілька раз шарпонув за ручку, але двері не відчинялись. Комендант будинку, виконуючи свої погрози, замкнув їх.

Всі обурилися. Шелемеха заявив, що за це хуліганство комендант поплатиться. Тільки Макуха майже байдуже поставився до цього випадку, а може, був навіть радий, бо попросив заспокоїтись і сказав:

— Я бачу, що сміливий проект Тараса Чутя наштовхнув Ярослава Васильовича на цікаву думку… Я трохи знаю місцевість, де треба прокладати запропонований вами тунель. Якщо хочете, можу ознайомити вас з тим, що ви збираєтесь роздивитися на карті.

— Знаннями хоче похвалитися! — уїдливо кинув Самборський.

— Ну, нехай і так. Кінець кінцем комендант мусить же одімкнути двері і випустити нас, — вирішив професор. — Повертаймося на свої місця й послухаємо географа.

Макуха потер пальцем чоло і почав:

— От що спало мені на думку, коли ви, Ярославе Васильовичу, перейшли від фантазії до речей здійсненних. Для вашого глибинного шляху я запропонував би п’ятдесят шосту паралель. Тунель почнеться біля Москви, приблизно в Пушкіно. Відціля п’ятдесят шоста паралель проходить рівниною до Уральських гір. На цьому просторі вона перетинає ріки Оку, Волгу, Вятку, Каму. Висота Уральських гір під п’ятдесят шостою паралеллю навряд чи більша за п’ятсот метрів над рівнем моря. Хіба тільки де-не-де. Далі йде Західно-Сибірська низовина з ріками Тоболом, Іртишем та Об’ю. За Об’ю зустрінуться відроги Саянського хребта. Тепер суходіл почне значно підвищуваться. Перетявши Єнісей, Ангару та Лену, пройдемо майже повз північний берег Байкалу. Звідси починається гориста, мало досліджена місцевість з хребтами Станового вододілу. Вона тягнеться до самого Охотського моря. Висота цих гір не більша від двох тисяч метрів над рівнем моря. Наш шлях закінчується на березі Охотського моря, трохи на північ від Шантарських островів. Від Владивостока це буде більше ніж тисяча кілометрів, а від Ніколаєвська на Амурі — кілометрів триста-чотириста. Таким чином ми обминаємо глибоководний Байкал і пройдемо по місцевості, де вічна мерзлота залишиться над нашим тунелем, а землетруси спостерігаються надзвичайно рідко й невеликої сили.

— Чудесно! — заявив Шелемеха. — Цей тунель не тільки зв’яже найкоротшим і найшвидшим, — коли не рахувати авіацію, — шляхом Європейську частину Радянського Союзу з Далеким Сходом, але також оживить безлюдне узбережжя Охотського моря.

Макаренко мовчав. Він щось обдумував.

— Треба все точно підрахувати, — сказав він нарешті. — Дайте мені на це два дні.

Сьогодні цьому інженерові важко було зосередитися на питанні, про яке він сперечався. Я був певен, що його щось турбувало, і мені здалось, що це “щось” була присутність Ліди.

Поговоривши ще трохи і, нарешті, відчувши втому, гості Аркадія Михайловича вирішили, що протягом найближчих днів кожен з них обдумуватиме проект Тараса Чутя і те, що з нього виникло, а інженери й фізики зроблять, крім того, необхідні підрахунки. Потім, на позачерговому вечорі фантазії, все це знов стане темою дискусії.

— Тільки журналістів прошу поки що не поспішати з писанням і навіть з розмовами, — сказав професор, — а то ще до гумористичного журналу потрапимо.

— Розумію, — відповів я професорові, -обіцяю мовчати,

— Дуже радий, — засміявся професор, — що мене розуміють.

Настав час залишити гостинний дендрарій професора Довгалюка, але двері все ще були замкнені, і ні на стук, ні на гукання комендант будинку не з’явився.

НІЧ НА ВУЛИЦІ ЧЕРВОНИХ БОТАНІКІВ

— Що ж нам робити? — спитав професор.

Йшла друга година ночі. З даху виднілося сонне місто, бліді ліхтарі освітлювали безлюдну вулицю Червоних ботаніків, що на неї виходив будинок. Мов прірва, чорніло подвір’я перед будинком.

— Чия ж це витівка? — поцікавився астроном.

— Безперечно, комендантова, — обурено сказав Шелемеха.

Гошт і Макуха сміялися, пропонуючи ночувати на даху і доручити Свічці охороняти їх сон, а заодно вивчати зоряне небо.

— Сміх сміхом, — незадоволено бурмотів Барабаш, — а мені завтра вранці на роботу треба.

— Так чого ж ти поспішаєш? — здивувався Самборський.

— Як чого? Коли ж я спатиму? І ти теж?

— У твоєму ж розпорядженні ще ціла доба, якщо тобі завтра на роботу… Ще виспишся. А от нам сьогодні.

— Знов причепився. — Барабаш махнув рукою. — Я кажу “завтра” умовно, бо маю на увазі ранок, що зараз надходить.

Знову почали стукати в двері та гукати на вулицю, але це знов-таки не допомогло. Якийсь одинокий перехожий задер голову, глянув з протилежного тротуару на дах, проте на вигуки, звернені до нього, не відповів, а швидше пішов своєю дорогою.

Звичайно, ми могли зняти такий галас, що побудили б не тільки весь будинок, а й усю вулицю, але перспектива стати мішенню для різних жартів стримала нас.

Я звернув увагу, що лікар ні на хвилину не відходив від Ліди, хоча ставилась вона до нього досить холодно: не відповідала на його запитання і лише іноді наказувала йому стукати або гукати. Зате Барабаш надзвичайно клопотався дівчиною, і в голосі його весь час звучала ніжність. Макаренко пильно стежив за ними, а коли йому доводилось обмінюватися з Барабашем кількома словами, то голос його звучав непривітно.