Глибинний шлях, стр. 3

Мою увагу привернула одна група гостей, де суперечка відбувалась особливо гостро. В центрі тієї групи було двоє молодих людей. Один, худенький, невисокий на зріст, дуже рухливий, говорив енергійно і підтверджував свої докази помахами рук, киванням голови, мімікою. Другий, значно вищий від свого співбесідника, з обличчям, яке явно псували великий ніс, міцно стулені губи, похмурий вираз, поводився спокійніше, але, очевидно, не виявляв жодних поступок своєму супротивникові. В тій групі стояв знайомий уже мені Догадов і уважно слухав суперечку. Іноді в розмову встрявав старенький чоловічок з довгою шиєю, озброєний великими окулярами.

— Це хто? — спитав я Черняка.

— А-а… То люди, яких треба мати на увазі. Молоді інженери, приятелі, давно не бачились, а оце зустрілися і про щось засперечались. Маленький — інженер Самборський, електрик. Конструктор кількох нових апаратів для шахт. Тепер він працює в одній з лабораторій академіка Саклатвали. Високий — інженер Макаренко, великий мрійник, дуже вперта людина, хоч і не зовсім послідовна. Він почав учитися на фізико-математичному факультеті, потім перейшов на геологічний, а скінчив гірничий. По закінченні інституту його послали будувати шахти в Іркутському вугільному басейні. Там він показав чудеса в галузі підземного будівництва, і в вузькому колі висококваліфікованих спеціалістів на нього дивляться як на нову зірку. Але так зарекомендувавши себе, він все ж таки при першій же нагоді залишив шахтне будівництво і приїхав сюди до Саклатвали з проектом тунелю між Сімферополем та Ялтою.

— То це про нього та про його пооект я мушу писати?

— Так, так. Тільки ти поки що нічого йому не кажи про це. Завтра або позавтра ми поговоримо з ним спеціально…

— А хто отой дідок в окулярах, що втручається в їхню розмову? — спитав я.

— Це їхній колишній учитель, нині професор ботаніки Довгалюк.

— Професор Довгалюк? Той самий? Відомий своїми експедиціями?

— Так… Здається, він іде до нас. Зараз я тебе познайомлю з ним.

Справді, дідок підійшов до Черняка, і той відрекомендумав йому мене. Професор привітно потиснув мені руку і одночасно відповів на запитання редактора, про що сперечаються молоді люди.

— Не погоджуються відносно ефективності електроустаткування на шахтах. Вічна історія — їхні суперечки. У школі, в молодших класах, бувало до бійки доходило… А я до вас з проханням, Антоне Павловичу.

— Прошу, Аркадію Михайловичу.

— Ви б мені показали листа того юного прожектера, що про нього згадували, коли виголошували тост.

— Знов вишукуєте молоді таланти? Тільки там нема нічого вартого уваги.

— То байдуже, покажіть листа.

— Спробуємо розшукати, якщо не пропав у редакційній корзинці. Ми ж зберігаємо тільки ті листи, що мають якусь цінність… Товаришу Догадов, будь ласка, на хвилинку.

Догадов швиденько підійшов. Черняк попросив знайти лист школяра і передати професорові Довгалюку.

Догадов подався виконувати доручення, а ми наблизилися до молодих інженерів, з якими редактор відразу мене познайомив. Самборський гаряче потиснув мені руку і сказав якийсь комплімент на адресу моїх нарисів, що їх доводилося йому читати. Макаренко промовчав, і лише в очах його промайнула якась насторожена зацікавленість.

Був уже пізній час. Гості один по одному залишали редакцію. До Черняка підійшов Шелемеха і став прощатися.

— Аркадію Михайловичу, — звернувся льотчик до професора, як до старого знайомого, — ви готові?

— Так… Зараз мені тут один лист дадуть, і я можу їхати.

— Кайдаш, а тобі куди? — спитав Шелемеха мене. — Може, я тебе підвезу?

Я назвав свій готель.

— О, це дуже далеко. Знаєш що, навіщо тобі той готель? їдь до мене. У мене величезна квартира, а зараз там, крім сестри, нікого нема. Батьки й дружина на дачі, я післязавтра теж туди поїду. Отже, ти можеш у нас залишитися, поки будеш тут. Поїхали!

Останнє слово було сказано так владно, що я не дуже заперечував. Я приєднався до Шелемехи та професора Довгалюка, що вже виходили на вулицю.

НІЧНИЙ ГІСТЬ

З розмови в машині я дізнався, що Шелемеха і професор Довгалюк мешкають в одному будинку і що Шелемеха теж належить до давніх учнів професора.

— Станіслав, — звернувся до нього професор, — цими днями у мене в дендрарії [3] черговий, двісті п’ятдесят третій вечір фантазії. Я радий запросити тебе.

— З великою охотою, Аркадію Михайловичу, — відказав льотчик. — Але, мабуть, ще завтра виїду на дачу до своїх. Вчора туди поїхала дружина, і я обіцяв їй тут не затримуватись. Я ж уже у відпустці. Передайте, будь ласка, від мене друзям привіт. Багато фантастів у вас збирається?

— Буде чоловік шість-сім. Макаренко ж приїхав.

— А-а… Цей молодий чоловік? Я його досі щось не зустрічав.

— Так ти ж років на сім старший за нього. До того ж він учився у мене лише років два, а потім переїхав з батьками до Сибіру. Проте часто писав мені, Він із Самборським колись дуже дружив. Правда, останнім часом вони віддалились один від одного.

— Самборського ніби пригадую. Зустрічав разів зо два на ваших вечорах.

— Пробачте, — втрутився я в розмову, — що це за вечори з такою привабливою назвою?

— Якщо цікавишся, професор може запросити тебе на один із них. Це ж можна, Аркадію Михайловичу?

Професор згодився і побажав бачити мене у себе на найближчому вечорі фантазії.

— Треба тобі сказати, — звернувся до мене Шелемеха, — що Аркадій Михайлович тримає зв’язок з багатьма своїми учнями і після школи. Особливо з тими, які брали участь в різних експедиціях та подорожах. Є в йас така традиція: раз на місяць збиратися на чашку чаю до Аркадія Михайловича, розповідати про свою роботу, обговорювати найрізноманітніші проблеми науки й техніки, обмірковувати плани екскурсій і експедицій професора, згадувати минулі подорожі, в яких ми брали участь. На такому вечорі ти можеш зустрінути людей різних професій: лікаря, астронома, фізика, льотчика, артиста, художника… — Шелемеха перервав свою розповідь, бо шофер зупинив машину.

— Приїхали, — сказав льотчик, — прошу, виходьте. Вулиця Червоних ботаніків, будинок номер п’ять.

На тротуарі перед будинком ми розпрощалися з професором (він жив в іншому під’їзді) і рушили сходами на третій поверх. Мій господар одімкнув двері, зайшов у широкий коридор, включив електрику і запросив мене. — Роздягайся, — неголосно промовив льотчик, — тільки тихше, сестра спить.’

Я скинув плащ і капелюх, повісив на вішалку і спитав, котра година.

— Чверть на третю, — відповів гостинний хазяїн. — Пізно, зараз я тебе влаштую.

— Стась, це ти? — почувся стривожений голос з дверей.

— Я, ти не спиш?

— Стась, у кабінеті злодії, — схвильовано вимовив той же голос.

Шелемеха глянув на мене й нахмурився. Ту ж мить сунув мені в руку скляну вазу з квітами, що стояла в коридорі, а сам схопив високий столик-підставку і, тримаючи його, немов ломаку, рвучким поривом другої руки відчинив двері до темної кімнати. Не зупиняючись, він вскочив туди. Я не встиг ще злякатися і, не розуміючи небезпеки, кинувся за льотчиком. Та з розгону наскочив на стілець і разом з ним гримнувся на підлогу, а ваза в моїй руці розлетілася на дрізки.

— Стась! — почувся жіночий зойк.

Ту ж мить кімната освітилася, і я схопився на рівні ноги. Льотчик стояв біля вимикача і оглядався навколо. Я побачив великий стіл із стільцями навколо та буфет у куточку. Очевидно, ми були в їдальні. На дверях, стискуючи в руках високо піднятий стілець, стояла дівчина в самій сорочці. Напроти неї інші двері, що вели, як я потім довідався, до кабінету, теж були розчинені. Там було темно. Увагу Шелемехи привернуло одчинене вікно. На підвіконні лежав перекинутий вазон. Льотчик підійшов до вікна і висунувся з нього, оглядаючи вулицю. Дівчина тим часом зникла. На підлозі лежав стілець, валялися склянки від вази і квіти.

Шелемеха спокійно пройшов у кабінет, засвітив там, але одразу ж вийшов, сів на стілець і голосно зареготав.