Глибинний шлях, стр. 12

Машина спинилась на вулиці Червоних ботаніків. Тут мали вийти професор і Ліда.

— Коли Станіслав повертається? — спитав я дівчину.

— Станіслав сьогодні приїхав. Я забула вам про це сказати. Зайдіть. Брат буде радий вас бачити. Він ще не спить. У кабінеті світиться.

Мене здивувало, як це Ліда забула про приїзд брата. І говорила вона якимсь байдужим тоном, навіть не дбаючи, щоб це виглядало ввічливо.

Все ж таки я вирішив піти з нею, щоб побачити Станіслава. Правду кажучи, я вже скучив за ним.

Майор справді зустрів мене дуже радо, хоча була вже перша година ночі. Він з інтересом вислухав розповідь про Тараса Чутя і попросив розказати, що нового в місті.

Я розповів про засідання комітету, про виступ інженерів, про активність Черняка, про свої думки з приводу цього. Він уважно слухав. Наприкінці я спитав, що сталося з Лідою, чого вона така сумна.

— Неприємності, — відповів Станіслав, ураз нахмурившись.

— Які? Це не секрет?

— Ні. Вона дуже хвора.

— Що з нею? — скрикнув я.

— Діабет. [9]

— Хіба це так страшно?

— Вилікуватися, очевидно, не можна. Правда, коли весь час лікуватися, років з двадцять проживе… Погана історія…

— Як же це сталося?

— Та Барабаш давно вже підозрював. Як тепер вияснилось, він колись зустрічав лікаря, який доглядав Ліду на курорті, і той сказав, що, на його думку, у неї діабет. Я вже точно не знаю. Тепер уся надія на ендокринологічний [10] інститут.

— Зовсім погана історія…

Станіслав помовчав.

— Не будемо про це говорити. Все одно не допоможемо… Краще я тепер розкажу тобі про деякі новини.

— Я слухаю.

— Сьогодні на засіданні уряду академік Саклатвала робив доповідь про тунель. Прийнято постанову про створення проектного комітету. Черняк і Довгалюк — члени комітету. Кандидатуру ботаніка обстоював Саклатвала. Не знаю, що він там робитиме. В комітеті є представники від озброєних сил. Один з них… я. До весни проект мусить бути закінчений. За проект відповідають Макаренко і Самборський.

— Черняк про це знає?

— Ще ні. Завтра знатиме.

— Завтра буде в газетах?

— Ні. В газетах про це повідомлять, як почне працювати пресбюро комітету.

— Буде таке бюро?

— Визнали за доцільне організувати. Всі відомості для преси лише через нього. І взагалі, поки проект не буде закінчений, писати треба менше, бо це ще експериментальна робота. Ну, та про пресбюро ти завтра знатимеш краще за мене.

— Звідки?

— Завідувачем рекомендовано тебе. Якщо погодишся, завтра Саклатвала підпише наказ.

Я був надзвичайно здивований.

— Чому мене? — допитувався я у Шелемехи.

— З моєї рекомендації. Академік одразу підтримав. Як журналіст ти досить популярний.

— Але ж я…

— Найкраща кандидатура, — обірвав мене Шелемеха, — Саклатвала так і сказав. Він же постійний читач твоїх творів.

Правду сказати, було дуже приємно слухати такі речі про себе, і я заперечував мляво і досить невиразно.

ПРОФЕСОРА ДОВГАЛЮКА ВИКЛИКАЮТЬ

Минуло два тижні відтоді, як я очолив вищезгадане пресбюро. Нові обов’язки забирали дуже мало часу. Поки що я повинен був разів два на місяць давати невеликі інформації про роботу комітету над проектом підземного шляху. І хоч пресбюро складалося з мене одного, я і далі мало не всю свою увагу віддавав роботі в журналі. Останнім часом мене хвилювали дві події, свідком яких довелося бути. Перша — це хвороба Ліди. Зовні хвороба на ній ніби й не позначалась. Та зник її енергійно-оптимістичний настрій, я не чув більше її дзвінкого сміху. Мені часто доводилось бачити її, бо вона працювала в одній із проектувальних груп. Лабораторія металів займалася вишукуванням нових металевих сплавів, що їх вимагали будівники тунелю. Ліда опрацьовувала новий рецепт спеціального сплаву, що мусив бути міцний, як сталь, але легший від алюмінію. Після закінчення цієї роботи вона збиралась їхати в Єсентуки лікуватися.

Догадов, який часто заходив до мене, розповідав, що тепер багато говорять про Ліду й Барабаша. Останній, працюючи в ендокринологічному інституті, вже давно займався проблемою лікування діабету, а зараз цілком віддався цьому. Найближчим часом він мав захищати кандидатську роботу на цю тему. Мій колега відкілясь довідався, що, ще навчаючись на лікувальному факультеті медичного інституту, Барабаш виявляв великий інтерес до цієї хвороби. Догадов розповідав також про безнадійну закоханість Барабаша в Ліду і про те, що вона не дуже ласкаво ставиться до нього.

З тих розмов видно було, що ні Догадов, ні хтось інший не знали про взаємини Ліди й Макаренка. За цей час я лише раз зустрів їх у парі. Якось ранком, прийшовши в інститут до академіка Саклатвали, я помітив її на лаві у великому інститутському саду, біля клумби з айстрами. Був свіжий і ясний осінній ранок. Жовте кленове листя, мов килимом, вкривало землю. Вони не бачили мене, і я міг спостерігати їх розмову. В ній, здавалось мені, відчувалась взаємна ніжність. Щоб не тривожити їх своєю увагою, я пішов з саду.

Через кілька днів, зайшовши до Шелемех, я зустрівся там з Барабашем і, зоставшись з ним наодинці, став розпитувати про хворобу Ліди.

Лікар докладно розповів, що таке діабет, які бувають його форми і чим він небезпечний. На запитання, чи можна вилікуватися від цієї хвороби, він одкараскався звичайними фразами:

— Трапляються випадки. У всякому разі, якщо безперервно лікуватися, вживати інсулін, бути під доглядом лікаря, то діабет не такий страшний, як це здається.

За ці дні Барабаш схуд, змарнів, його поведінка свідчила про якийсь неспокій.

Треба сказати, що я й досі не знав як слід молодого лікаря. Іноді він здавався мені дуже хорошою, розумною і симпатичною людиною, а іноді викликав почуття недоброзичливості. Я не знав, чи відомо Барабашеві про взаємини Ліди й Макаренка, але був певен, що він відчуває різницю в ставленні дівчини до нього й до інженера. Я знав, що родина Ліди до останнього часу вважала її одруження з лікарем за вирішену справу. І коли чув різні нісенітниці від Догадова, то іноді переставав йому заперечувати. А нісенітниці зводилися до того, що, мовляв, Барабаш, вивчаючи діабет, прищепив Ліді цю хворобу, маючи на увазі лікувати її і, таким чином, збільшити свої шанси на одруження з нею.

Я сміявся над цими фантастичними припущеннями, та коли залишався сам, то лаяв Догадова, як останнього дурня, схильного в усьому бачити щось недобре. Але моя цікавість до всього, що, як казав Черняк, обходить і не обходить мене, примушувала приділяти багато уваги цій події.

Друга подія, що особливо займала мої думки, було таємниче зникнення Тараса Чутя. Наступного ранку, як того сподівався Черняк, хлопець не з’явився. Телеграфні відповіді, які одержувала залізнична міліція, свідчили, що Тараса Чутя ніде не знаходили. Не було його й у Стародніпровську.

Ми довідались, що Тарас Чуть — вихованець дитячого будинку. Батьки його кілька років тому померли від якоїсь пошесті. Хлопець вчився у восьмому класі. Він відзначався здібністю до науки й дисциплінованістю, мріяв вступити на географічний факультет і стати мандрівником-дослідником. Про його проект ніхто нічого не знав, поки він не одержав запрошення з редакції “Зорі”. Тільки тоді він розповів про свої задуми. В дитбудинку не заперечували проти поїздки. Тим більше, коли б він не потрапив до редакції, то поїхав би до материних родичів, які жили недалеко від вокзалу.

Спеціальне слідство показало, що майже цілий день під час поїздки хлопець лежав на полиці й читав книжку. Провідник пригадував, що разів зо два він просив у нього чаю і, здається, ходив обідати до вагона-ресторану. Вдалося встановити також, що надвечір хлопець грав у шахи з високим пасажиром, який сів у поїзд удень. Високий пасажир залишив поїзд, не доїжджаючи до столиці. Чи був ще Тарас тоді на своїй полиці, провідник не пам’ятав.