Весна-красна, стр. 2
А радянський народ може жити тільки на радянській землі!
Значить, земля ця — наша земля, радянська земля!
Ленінград і ленінградці
Ленінград…
Що до цього слова додаси і що з нього викинеш? І Петро Перший, і Ломоносов, і Державін, і Пушкін, і Лєрмонтов, і Гоголь, і Крилов, і Достоєвський, і Щедрін, і Некрасов, і Шевченко, і Рєпін, і Сєченов, і Бехтерєв, і Павлов.
І Суворов…
І Ленін…
І Смольний…
І перші заграви Великої Жовтневої соціалістичної революції.
І Кіров…
І, нарешті, страхіття блокади, чудеса героїзму, відваги й мужності…
І пафос відновлення і відбудови…
Город мислі, науки, літератури, революцій, героїзму, пафосу й ентузіазму…
Як багато всього поклала історія на гранітні плечі города-красеня, города-богатиря!..
Але це іще не все.
Ленінград має ще ж і Неву, і Невку, і Фонтанку, і Мойку, і канали, і острови, і Невський проспект, і Адміралтейський шпиль, і Петропавловську фортецю, і Шліссельбург, і Петергоф, і палаци, і музеї, і заводи, і фабрики, і сади, і парки, і сквери… І пам'ятники… І Олександро-Невську лавру, і багато ще дечого…
І це ще не все.
Ленінград має ще ленінградців і ленінградок…
Кожний ленінградець і кожна ленінградка мають у своїх грудях — серце…
Гаряче серце.
Бронза «Мідного вершника», граніт Неви, брук Невського, мармур меморіальних дощок і надгробних плит і зелень дерев знають і відчувають, що те гаряче серце ленінградців і ленінградок належить їм…
І ніколи і бронза, і граніт, і мармур, і зелень, навіть у найстуденніші ленінградські дні, не бувають холодними: їх обгортає й гріє гаряче серце ленінградців і ленінградок.
Серце…
Де серце — там і любов…
Коли говорити про Ленінград, не можна не говорити про любов.
Про справжню любов — ніжну й щиру, гарячу й самовіддану, глибоку й зворушливу.
— Хто й кого ото так любить? — запитаєте.
Ленінградки і ленінградці люблять своє чудове місто Ленінград. Люблять ніжно й щиро, гаряче й самовіддано, глибоко й зворушливо. Любов та промениться з їхніх очей, з їхніх постатей. Вона в їхніх рухах, у роботі, в поведінці і в голосі.
— Я — ленінградець! Я — ленінградка!
Коли ви почуєте ці слова, — а ви їх почуєте обов'язково і не один раз! — ніколи не відчуєте в них хвастощів та пихи, — ні! — бринить у тих словах тільки або ніжна гордість, або гордовита ніжність.
— Я гордий — чи горда, — що маю за честь бути громадянином Ленінового міста, і я щасливий — чи щаслива, — що віддаю городові-героєві любов свою.
І тоді цілком зрозуміло, чому так чисто на ленінградських вулицях, чому так швидко, за якийсь один рік після блокади, — позагоювані гарматні та бомбові рани на ленінградських будівлях (принаймні в центрі), чому на кожній вулиці ви бачите ремонт будинків, чому доріжки в скверах та садках посипані піском, чому такі чистенькі й веселі, пофарбовані свіжою фарбою трамваї і тролейбуси.
І не подумайте сказати ленінградцеві чи ленінградці, що, мовляв, і у нас не гірше, а може, навіть і краще, як у вас (це, звісно, коли вам захочеться трішечки хвастонуть!), що й ми, мовляв, своє місто не менше од вас любимо (це, звісно, коли вам хочеться трішечки позадаватись!), — ніколи цього ленінградцям не говоріть.
Бити вони вас не битимуть, — ленінградці народ дуже чемний і дуже гостинний, — проте таким поглядом на вас подивляться, що краще б ударили.
А найгірше в цьому для нас те, що вони мають право так дивитись.
Ну, не будемо про це говорити, давайте краще про любов…
Ну, от, приміром, пам'ятники…
«Мідний вершник», «Первому — Вторая» — скульптурне чудо.
«Первому» — це тому, що «Россию вздернул на дыбы».
Петрові Першому, теслі й імператорові.
З якою трепетною любов'ю загортали його ленінградці й ленінградки землею, піском і щебенем, «насипали високую могилу» над ним, щоб не пошкодила його ворожа бомба чи снаряд…
І врятували гордість і любов свою.
І знову рветься з постаменту, готовий через ріку Неву перестрибнути, гарячий мідний огонь-жеребець, і ви чуєте, як тріщать поводи в руках теслі й імператора, що того жеребця стримує.
А навкруги стоять радісні ленінградці і ленінградки, і від променів у їхніх очах на міді коня й вершника золоті зайчики стрибають.
Єсть у Ленінграді, на Невському проспекті, Анічков міст.
Славний той міст знаменитими чотирма вороними бронзовими кіньми. Коні таки справді знамениті…
Стільки в них руху, стільки скаженого якогось запалу, що боязно за тих силачів, що їх здержують.
Дивишся на тих коней і думаєш: от іще раз рвонеться, опиниться бідолаха силач під містком, а коник — хвоста трубою і — вздовж по Невському.
— Лови мене! Держи мене!
Так і підмиває тебе підбігти до клодтівського вороного й гаркнуть:
— Тпр-р-р-р! Стій, не балуй!
Отакі коні…
Почалась Велика Вітчизняна війна.
Фашисти під Ленінградом.
Обережно, любовно знімають ленінградці й ленінградки своїх улюблених коників з їхніх п'єдесталів і закопують у сусідньому садку глибоко в землю…
І лежали баскі коні глибоко під землею, а ленінградці й ленінградки над тимчасовою їхньою могилою квіти садовили.
І так аж до тої пори, коли німці так рвонули від Ленінграда, що чи наздогнали б їх і баскі коні…
Червень 1945 року…
Вороні красені-коні знову на своїх місцях на Анічковому мосту.
Мабуть, чи не весь Ленінград брав участь у процесі і в процесії «воскресіння» своїх улюбленців.
Ніякі заборони й попередження міліції не скупчуватися, не заважати роботі по перенесенню коней на свої місця — успіху не мали.
Кожен ленінградець і кожна ленінградка вважають за свій обов'язок хоч чим-небудь, хоч трішечки, хоч крихітку дати і свого труда, і своєї любові до такої великої і торжественної справи, як перенесення скульптурних шедеврів на свої місця.
І стоять вони тепер на мосту своїм ще баскіші, ще гарячіші, ніж колись були.
Ніби відповідають на любов ленінградок і ленінградців до них потроєнням своїх знаменитих властивостей.
А ленінградці купами стоять і милуються з них.
І хоч куди б ви йшли чи зайшли, — чи то на вулиці, чи в магазині, чи в парикмахерській, у кав'ярні, в їдальні, — скрізь ви чуєте:
— А коники наші на Анічковому мосту стоять! Бачили?
— Аякже. Бачив. Як не подивитись!
Щасливий Ленінград — город-богатир, город-герой, що має таких у себе ленінградців і ленінградок…
Щасливі ленінградці й ленінградки, що живуть у такому прекрасному городі, городі Леніна, городі сліпучої Слави, сяйво якої промениться над усією нашою Радянською Вітчизною.
Щасливий Ленінград, що має за свою Вітчизну — Радянський Союз.
Щасливий Радянський Союз, що має в собі місто Ленінград.
Хай благословенна буде і хай росте любов ленінградців і ленінградок до свого героя-города.
Хай ще буйніше розквітне любов до славного міста в серцях усіх радянських громадян.
І до своїх рідних городів так само.
Мені аж ніяк не хочеться, щоб хто-небудь подумав, що все, що я говоритиму про ленінградок, робиться тільки через те, що, мовляв, хто ж таки, бувши у привітних господарів у гостях, каже господині:
— Ну, яка ж таки, хазяєчко, ви нечепурна та несимпатична! І пироги у вас глевкі! І діти ваші хулігани! А чоловік — п'яниця! Бабуся ваша завтра вмре! І взагалі не розумію, чому вас і досі ще тролейбус не переїхав?
Таких гостей не буває.
Гості завжди чемні та ввічливі, але ми, бувши чемними та ввічливими ленінградськими гостями, говоритимемо про ленінградок з почуттям найщирішого захоплення, подиву і найглибшої пошани не тільки через те, що ми гості…
Один із потомствених ленінградців, прекрасний поет Олександр Прокоф'єв, правда, одразу нам заявив: