Весна-красна, стр. 16
«Стежки-дорожки»
З оцього району виїхав до обласного центру голова виконкому районної Ради депутатів трудящих.
Виїхав він в різних справах, щоб і доповісти обласному керівництву про все, про що треба доповісти, щоб і поінформуватися та поінструктуватися про все, про що треба було і поінформуватися, і поінструктуватися.
А голова виконкому районної Ради депутатів трудящих отого району повертався з обласного центру, доповівши вже обласному керівництву про все, про що треба було доповісти, і вже поінформувавшись та поінструктувавшись про все, про що треба було і поінформуватись, і поінструктуватись.
Оцей і отой райони — сусідні райони.
Отак — пішов оцей район, а отак — пішов отой район…
А між ними межа, кордон ніби, границя.
А по межі по тій дорога пролягала, шлях, а на шляху на тому ярок, глибоченький ярок, а в ярку тому місточок, дерев'яний місточок…
Місточок хоч і дерев'яний, а зруйнований, дошки на нім попровалювались… Полагодити місточок, звісно, можна, так невідомо, кому його лагодити, бо він якраз на межі…
Коли прохають полагодити той місточок оцей район, то оцей район відповідає:
— Місточок не мій, місточок той отого району!
А коли прохають полагодити той місточок отой район, то отой район одповідає:
— Місточок не мій, місточок той оцього району!
Ну й їздили в об'їзд, поза місточком.
Нічого, їздити можна і в об'їзд, поза місточком!
А місточок не гуляв, хоч він і зруйнований: трясогузочка там кубелечко звила… Ну, а трясогузочка пташка корисна, вона гробачків нищить, комах різних, кузьок, — отже, і місточок користь давав, хоч він і на межі, хоч він і зруйнований.
Ну, а тут весна вдарила.
Вдарила, значить, весна, а навесні все скрізь, як ми чули, тане. Тане воно і в оцьому і в отому вищепойменованих районах, тане і до чобіт, і до коліс липне… Липне воно і до коліс, що біля воза, і до коліс, що біля, приміром, «емки»… Липне, та й уже!
А особливо воно липне по ярках.
Та не тільки липне, а колеса по ярках просто занурюються в оте, которе липне.
Тоді вже не допомагають не тільки три нормальні у машині швидкості, а не допомагає навіть четверта, найлютіша швидкість, та, що в шофера на язиці.
А вищепойменовані голови їхали, — один сюди, другий туди, — якраз навесні, перед весняною сівбою, коли все дуже-таки до коліс липне.
Їхали — і оцей голова, і отой голова «емками».
Оцей голова, сяк-так допхавшись до ярка, спустився в ярок, занурився — р-р-р-р-р-р! — стоп і став.
Смик сюди, смик туди, — стоп!
— Приїхали! — повернувся шофер до оцього голови.
— Н-да! — проказав оцей голова.
Коли ось назустріч спускається в ярок отой голова…
Розігнався — р-р-р! — стоп і став.
Смик туди, смик сюди, — стоп!
— Приїхали! — повернувся шофер до отого голови.
— Н-да! — проказав отой голова.
За кілька хвилин:
— А-а-а! Іване Івановичу! Драстуйте! — оцей голова до отого голови.
— Доброго здоров'я, Петре Петровичу! — отой голова до оцього голови. — Ви в область?
— В область!
— А я з області!
— Сіли?
— Сіли!
— От кляті дороги! Щоб ото містка не полагодити?!
— Злочинство просто!
Спускаються в ярок два колгоспники. Підійшли.
— Драстуйте! — попривіталися колгоспники.
— Здорові були!
— Виходить, приїхали? — лукаво посміхнулися колгоспники.
— Приїхали!
— Н-да! — дакнули колгоспники. — Місточок слід би полагодити.
— Ви з якого району?
— Яз оцього, — один каже.
— А я з отого, — другий каже.
Голова оцього району запитав:
— З якого колгоспу?
— «Новий шлях».
— А як у вас там з великою рогатою худобою?
— Нічого. Перевиконали… Корів більше, ніж до війни…
— Я не про корів питаю, а про бичків!
— Та й з бичками непогано. Сто двадцять процентів плану.
— А як… той… одгодованість?
— Нічого, бички справні.
— Угу…
— А ви з якого колгоспу? — запитав другого колгоспника голова отого району.
— «Промінь».
— А як у вас з бичками?
— Як налиті! Сівби ждемо. Тільки випогодиться…
— Я не про те…
Тоді обидва голови до колгоспників:
— От що, товариші. Це дуже добре, що ви виконали й перевиконали план розвитку великої рогатої худоби. І особливо бичків! Бички, вони — тяглова сила, яка… і т. д. Підіть кожний у свій колгосп, налигайте по парі кращих бичків, бо треба нам подивитися, якої вони одгодованості. Н-да! Ну, й той… Треба ж нам із ярка видиратися… Н-да! І щоб не заспокоювались на досягнутім, бо велика рогата худоба, вона дає молоко, м'ясо, шкіру, роги, а головне — вона тяглова сила… Н-да! Ідіть, та тільки не баріться.
— Ми миттю! Тут недалечко.
— Ну що ж, — звернувся оцей голова до отого голови, — доки бички приведуть, може, закусимо?
Закусили… Закурили.
— Сумнувато.
— Що й казати!
— Чи не заспівати?
— А чому не заспівати? Хлопці (до шоферів), співаєте?
— А чого ж? Співаємо.
Виявилося, що в одного шофера непоганий перший тенор, у другого — втора, а в оцього голови — баритон, а в отого — зовсім пристойний бас.
І врізали:
І в цю мелодію вплелося: «Цабе! Цоб!»
Директивна нарада
«Наради, звичайно, потрібні, і їх слід проводити в міру потреби, але й переоцінювати їх значення в керівництві не слід. Не завжди дають вони потрібний результат. Хіба так не буває, що зберуть в районі нараду голів колгоспів, виступить на ній хто-небудь з керівних працівників, виголосить отаку загальну промову, милується нею, а той, хто повинен її слухати, інший раз хропе…»
Подзвонили з району, щоб голова колгоспу обов'язково прибув на восьму годину вечора на нараду.
— Не поїде, — відповіла Маруся, колгоспний рахівник, що сама тільки й лишалася в правлінні під час весняної сівби. І не тому лишалася, що вона рахівник, а тому, що мала ось-ось бути мамою.
Голова її прохав:
— Ти, Марусино, хоч і скоро мама, так ти все-таки допоможи, прошу тебе! Сиди собі не вдома, а в садочку біля правління, а подзвонить телефон, — ти потихеньку й підійди… Бо сама розумієш… Добре?
— Добре, Семене Івановичу!
Так от Марусина на телефонний дзвінок і відповіла:
— Не поїде!
— Чому не поїде? — сердито запитали з району.
— Кукурудзу досіває! Нема коли їздити!
— Ну, ми тоді телефонограму! Хто прийняв?
— Маруся Утішна прийняла!
— Ось, хай тільки не приїде!
Довелося Марусі посилати Петька на поле з телефонограмою з району.
— Розшукай, Петю, Семена Івановича, — хай прочитає!
— Мені якби верхи! — ляснув батогом Петько.
— А ти на паличку й паняй! Бо коні всі на полі…
Помчав Петька на поле верхом на паличці…
А в цей час з району ще одна телефонограма:
— Після першої наради, відбудеться ще нарада, кооперативна.
«Ага, — подумала Маруся, — це вони щоб за одним рипом… Щоб удруге не їздити».
Семен Іванович, прочитавши телефонограму, подивився на годинника, потім на сонце:
— Та дайте ж мені кукурудзу закінчити!
Сказав голосно так, ніби аж заспівав, бо аж жайворонок з ріллі зірвався та почав посипати і ріллю, і Семена Івановича, і Петька срібно-малиновим дзвоном.
На восьму годину приїхав Семен Іванович до району…
По дорозі дрімалося. Думалося, чи закінчать сьогодні кукурудзу, бо взавтра треба буряки проривати і курей на буряки вивозити, і ось-ось сіно, і… та ще і… та ще, та ще, та ще і… А дрімалося, бо Семен Іванович третю добу не дуже й лягав.