Весна-красна, стр. 15
— А ви ж куди, діду Євмене?
— Хіба не бачиш: у підкидного грати!
Поінструктував голова, як косити, що й до чого…
Коли вийшли в поле, підійшов до діда Євмена бригадир:
— Так ви, дідусю, лишайтеся коси клепать та вчіть, як гострити, мантачити…
— Ні! — одказав дід Євмен. — Хай молодші клепають, а я перед поведу!
І вийшло так: хоч як намагалися косарі «підрізати п'ятку» дідові, — не вийшло. Частіше виходило, що залишав дід Євмен своїх косарів далеченько ззаду.
Сідають було перепочити, так Євмен Петрович сам ще одну ручку пройде та аж тоді сяде.
Закінчили жнива, підрахували — й вийшло, що дід Євмен виробив кругло на 142 проценти й опинився на першому місці.
Гордий їхав дід Євмен в область делегатом на свято одержання високої нагороди, що її визначив області союзний уряд за високі показники в роботі на сільськогосподарському фронті — перехідний Червоний Прапор Державного Комітету Оборони…
На одній із станцій ввійшла до вагона бабуся та й сіла на лавці проти Євмена Петровича.
Дивилась, дивилась на діда та аж руками об поли ляснула:
— Євмен?! Живий?!
— Ні, мертвий!
— Скільки ж літ, скільки зим!
— А ти ж як, Одарко, жива й досі?!
— А що мені зробиться!
Зустрілися друзі дитячих і парубоцько-дівоцьких років. І дід Євмен, і баба Одарка росли колись укупі, і не раз було викахикував Євмен Одарку з комори, коли в Одарки «очі ті були ясненькі, мов той камінь, що блищить». Та віддалась Одарка верст (тоді ще версти були) за сорок од рідного села, і після того не часто вже вони зустрічалися. Так і постаришся.
— Та й куди ж оце, Євмене, ти зібрався?
— Та так… у праходку!
— Пройтись, значить, на старості закортіло?
— Еге ж: у петрівку — мерзлого. А ти куди?
— Та теж так: у праєздку!
— Та то так! Проїхатись — воно веселіш, ніж пір'я на печі дерти!
— І я ж про те! Пожнивували?
— Еге ж! А ви?
— І ми! Зерно стеріг?
— Атож. На горобців кишкав… Курчата пасла?
— Квочки водою обхлюпувала, щоб не квоктали…
— І то діло…
На вокзалі в області дід Євмен і баба Одарка загубили одне одного в натовпі..
Урочисті збори. Зала заллята світлом. Гримить оркестр. Викликають обраних до президії і серед них:
— Підліток Євмен Петрович! 76 років! Виробив на жнивах 142 проценти! Косар!
Грім оплесків…
Простує Євмен Петрович до стола президії, і високо піднесена в нього голова.
— Гостра Одарка Пилипівна! 75 років! В'язальниця! 157 процентів виробітку.
В залі буря…
За столом президії Одарка Пилипівна сіла поруч Євмена Петровича.
— У праходку, кажеш?
— Ні, в праєздку!
— Ну, тоді я в праходку!
Помовчали…
— Горобці кишкав?
— Квочки водою обхлюпував!
— А я, значить, кишкала…
— Аж на п'ятнадцять процентів мене перехлюпала!
— Квочка ж більша горобця, обхлюпувать її легше, а горобець — маленький, — доки його викишкаєш.
Подивився Євмен на Одарку, а Одарка на Євмена, — та й посміхнулися. Так само посміхнулися, як і тоді, коли викахикував Євмен Одарку з комори і заливало і їх, і вишняк, і соняшники місячне сяйво…
«А в неділю п'ю, п'ю…»
У колгоспі «Зелена нива» перше засідання правління разом з колгоспним активом для обговорення справ підготовки до весняної посівної кампанії призначили були на 6 січня.
Голова правління наказав рахівникові:
— Ти ж мені там усе приготуй як слід! Щоб усе мені було розплановано, щоб і цифри мені всі були як на долоні! Я зроблю доповідь по всьому колгоспу, а бригадири доповідатимуть кожний по своїй бригаді! Доповнюватимуть, сказать би, мене! О! Усім бригадирам до 6-го провести побригадні наради з ланковими! Щоб кожна ланка знала, де, на якій ділянці і яку культуру вона сіятиме! О! Справа дуже важлива! Та щоб гній на поле возили! Де є хоч трохи снігу, щоб снігозатримання зробили!
Було це 3 січня.
— Гадаю, — сказав голова, — що до шостого і ти, й бригадири встигнуть усе це зробити! А я завтра до району з'їздю, треба в районі дещо там полагодити та порадитись.
Рахівник почав готуватись до засідання.
І бригадири почали готуватись до засідання.
А голова правління поїхав до району дещо там полагодити та порадитись.
Раптом 5 січня голова дзвонить по телефону рахівникові.
— Степан Степанович?
— Я, Прохоре Прохоровичу!
— Тю на нас із тобою!
— А що таке?
— На яке число ми засідання з приводу весняної сівби призначили?
— На шосте!
— А святвечір у нас коли?
— Ото! Я й забув, Прохоре Прохоровичу!
— Ну, хай я, як голова, заклопотаний, а тобі б слід пам'ятати!
— Та розумієте, Прохоре Прохоровичу, ну, як засліпило! Після зустрічі Нового року і досі ще сирівець п'ю.
— Одклади!
— А на коли?
— Вирахуй! Святвечір та три дні свят… Там далі голодна кутя, водохреща… Виходить, значить, після дев'ятнадцятого! Давай, щоб уже бути певними й ще раз не відкладати, на двадцяте! Добре?
— Добре, Прохоре Прохоровичу! Ну, як там у районі?
— Ой, тут у Секлети Федорівни такий, що куди нашому?! І досі трубка в руках підскакує… Ми ще так не навчились! Бувай! Приїду шостого надвечір, щоб якраз на кутю!
Одкутювали, одсвяткували й одводохрещилися зеленонивці й почали готуватися до спільного з колгоспним активом засідання 20 січня.
19 січня, якраз на водохреща, заходить до голови правління комірник.
— Драстуйте! З водохрещем!
— І тебе також!
— Так просю ж вас, Прохоре Прохоровичу, взавтра обов'язково до мене на весілля!
— Тю! З ким?
— З Ганною Нелатаною, з Гусячої Балки.
— Так у нас же узавтра засідання правління разом з колгоспним активом… Одклади весілля!
— Не можна, ніяк не можна, Прохоре Прохоровичу, бо кабана заколов, свати й родичі приїдуть. Ніяк не можна, Прохоре Прохоровичу!
— Що ж його робити?
— Одкладіть засідання! Коли ще там сіяти! Встигнемо приготуватись!
— Ну, катай до Степана Степановича, хай сповістить усіх, що засідання відкладається! Стривай! А на коли? На двадцять п'яте!
— Двадцять п'ятого Шкандибиха Уляну заміж за Петра Перестрибуна віддає! До 25-го в мене, а з 25-го від мене до Шкандибихи. Там, самі знаєте, менш, як за п'ять день не одкрутимось. Значить, виходить, тридцятого. А тридцятого хрестини у Сільпа. Дочка ж у нього породилася. Одклав у зв'язку з весіллями хрестини аж на тридцяте! Та нічого, дитинка здоровенька, видержить… Чи видержимо ми? Ну, хрестини не більш, як два дні. Тридцяте й тридцять перше! Другого лютого храм у Заячому Ключі! Там же і ваші свати, й мої, й Степана Степановича! Хіба ж не знаєте, що менше тижня вони гостей не держать.
— Ну, що ти робитимеш?
— Ну, а далі ж стрітення, зима з літом зустрічаються, одсвяткуємо стрітення, зробимо засідання, намітимо, що робити. Воно якраз і вчасно, весна надійде, план у голові буде свіжий, не забудеться…
— Виходить, не раніш, як 1 березня?
— Виходить, що так!
— Ну, гаразд, скажи рахівникові, що 1 березня! А в район хай протелефонує, що засідання відбулося, план намічено, до сівби колгосп готовий!
— Добре, Прохоре Прохоровичу!
— Ну, а на взавтра якого наготував?
— Горить, Прохоре Прохоровичу!
— Горить? Їй-бо, горить?
— Хай мене бог поб'є, горить! І як сльоза!
Незабаром погорів і сам Прохор Прохорович! Погорів на звітно-виборних зборах. І була в нього не сльоза, а сльози.