Весна-красна, стр. 14
Це — закономірно…
Завжди ученики випереджують свого учителя, бо не стоїть життя на місці, не заболочується допитлива людська думка…
А простору для роботи, для думки, для винахідництва, — ой як багато!
На самому тільки Запоріжбуді п'ятнадцять квадратних кілометрів.
Люди!
Ми знайомили наших читачів з кількома тільки Людьми (з великої літери), що ними пишається наша Батьківщина.
А на Запоріжбуді (та хіба тільки на Запоріжбуді?!) їх тисячі, їх мільйони.
Підносьте ж келиха за їхню роботу, за їхнє здоров'я!
Будьмо!
Фейлетоністи
Іванківські хлопці й дівчата зустріли оце мене на вулиці та й кажуть:
— Ой товаришу! Ну, й фейлетон у нас увечері сьогодні буде!
Так і кажуть.
— Який, — питаю, — фейлетон?
— Е, не скажемо! От як ізробимо, тоді скажемо! А то он ще візьмете та нам того фейлетона й спортите.
Почухав я потилицю.
«Ото, — думаю собі. — Ось-ось уже тридцять літ, як по фейлетонній часті працюю, а вони, молодята, отакої: «Спортите нам фейлетона!»
— Ну, — кажу, — робіть свого, як ви кажете, фейлетона, та обов'язково взавтра мені розкажіть, який він у вас вийде!
— Розкажемо!
Було це в суботу, під неділю.
У неділю ранесенько прибігають молодятка.
І показують величезного замка.
Замок заіржавлений, ключ до нього погнутий.
— Що таке? — питаю.
— Не вийшов фейлетон у нас! — регочуться.
— Та якого фейлетона ви робити хотіли?
— Клубного!
— ??
— Та ми, розумієте, хотіли вчора ввечері потихеньку, щоб завклубом не знав, одімкнути клуба, поприбирати там та й устругнути вечір самодіяльності!
— Ну й що?
— А воно не вийшло!
— Чому не вийшло!
— Та замок так заржавів і ключ теж, — що ми крутили-крутили, порпались-порпались, а воно — ні сюди ні туди! Оленка розсердилась та як смиконе: так оте, що отуди засувається, — тільки трісь! — і одломилося!
— Так ото замок заіржавів?
— Ага! Та як же ж йому не заіржавіти, коли він ось уже тижнів-тижнів…
— Та де тижнів? — підхоплює Галя. — Місяців, а не тижнів…
— Як не одмикається…
— І який же фейлетон тепер, коли замка поламали? Тепер завклубом ще до відповідальності нас притягне…
— «Фейлетон із взламом!» — посміхнувся я… А може б, — кажу, — краще було, якби ви попрохали завклубом, щоб він все ж таки коли-не-коли одмикав клуба… Ну, як не для вас, то хоч для замка! Щоб замок так не іржавів!
— Е! Якби ж то?
— А для чого ж тоді у вас клуб?! Клуб для того й існує, щоб провадити культосвітню роботу серед мас!
Оленка засокотала:
— А ми вирішили навпаки! Коли завклубові «нема часу» провадити роботу серед мас, то давайте, кажемо, ми, маси, будемо провадити культмасову роботу серед завклубу! От і вийшов би фейлетон! А через цей проклятущий заіржавлений замок ні фейлетона не вийшло, ні роботи мас серед завклубу не вийшло!
— Та то нічого, — підхопила Галя. — Ми все-таки зробимо фейлетона нашому завклубові. Управимося з жнивами, та колись уночі зберемося, та геть-чисто весь бур'ян біля клубу виполемо, та землю перекопаємо, та восени там садочок посадимо… Це в одну ніч! Як побачить це все завклубом, — отетеріє. А ми стоятимемо та сміятимемось! От буде фейлетон! А колись ще одної ночі привеземо очерету та вкриємо наш клуб, щоб він не соромив себе й нас отими в покрівлі дірками, та полагодимо ґанок, та вимастимо, та побілимо його! Щоб скидався-таки він на клуб, на культурно-освітню установу, а не на обідрану корчму… От вам буде другий фейлетон…
— А ми з Петром, — пробасив Володя, — заборчиком увесь клубний двір обнесемо!
— А я той заборчик пофарбую! — підхопив Микола.
— Та ми нашому завклубові таких фейлетонів наробимо, що аж-аж-аж!
Я слухав молодят та й подумав:
— Під такими «фейлетонами» підписалися б фейлетоністи всього Радянського Союзу.
Птахівництво
— Степане Івановичу! — гукнув до голови колгоспу бухгалтер. — Вас до телефону! З району!
— А що там таке? — запитав голова.
— Та щось про інкубатори питають, про яйця.
— Про які такі інкубатори?
— Та що ви, не знаєте, що таке інкубатор? Оте, що курчат лупить. Механізована квочка.
— А-а. Це оце, що ніби ящик… Так що ж вони хотять?
— Питають, скільки вже яєць здали на інкубацію та скільки ще повинні зібрати.
— Та кури ж на довгоносикові! Коли ж їм нестися?
— Ну, йдіть самі говоріть! Чекають же!
— А ти поклич мені Мотрю! Завптахофермою!
Узяв голова телефона:
— Слухаю! Голова правління! Га?! Нічого не чуть! Інкубатор?! Не чуть нічого! Не чую! Та розриви якісь у повітрі. Тріщить бісова сила, а нічого не розберу! Подзвоніть, будь ласка, вдруге, бо щось, мабуть, лінії переплутались!
Повісив голова трубку та до бухгалтера:
— Де Мотря? Давай швидше Мотрю!
— Та ось уже біжить.
Прибігла завптахофермою:
— Кликали?
— Скільки яєць здала для інкубатора?.. Скільки зібрала?..
— Здала?! Зібрала?! — знизала плечима Мотря. — Учора яєчня, позавчора яєчня. Позапозавчора тричі яєчня.
— Я тебе не про яєчню питаю, а про яйця для інкубатора. Яєць, питаю, скільки?
— А що я вам — яєчню для інкубатора даватиму?! Поменше б гостей пригощали, тоді б і яйця були!
— Не твоє діло, кого я пригощаю! А ти мені план на яйця виконуй! Он з району запитують!
Телефонний дзвінок.
— Слухаю! Я. Голова! Скільки яєць зібрали для інкубатора? Та кури ж у мене на довгоносикові. Ага… Коли ж їм нестись?.. Не можу ж я на їх таку нагрузку: і довгоносик, і яйця! Не витримають. У «Перемозі», кажете, і довгоносика нищать, і несуться… І план, кажете, виконали? Так, може ж, у «Перемозі» інша порода! У нас яка порода? Симентальський легтартрок. А півень беркширський плімутхін. Ми схрещуємо! Нової породи добиваємось! Думаємо на штучне запліднення перейти! О! Слава богу — роз'єднали, — кинув голова трубку.
Та до Мотрі:
— Ти мені про яєчню не тороч. А щоб мені яйця були. Сама несись. Бо, їй же богу, тебе в інкубатор засуну! Я тобі покажу яєчню!
Аж тут півень під вікном у голови:
— Ку-ку-рі-ку-у-у!
— Накишкай ти на нього, здох би він йому! Тут і без нього жарко, а він ще й дражниться.
Діди наші та баби наші
Євменові Петровичу — 76 літ, але він Підліток.
Та він у цім не винний, бо й батьки його, й діди, і прадіди — всі були Підлітки, таке вже їм прізвище було колись причеплено.
Чи малі вони були, чи дідами робилися — все були Підлітки.
Власне, це, може, й не до діла, про яке розповідь далі буде йти, але пояснюємо це зразу, щоб потім ніяких непорозумінь не було.
— Який же, мовляв, він підліток, коли йому 76 років?!
Так от: Євмен Петрович Підліток, 76 років од народження, — дід, значить, — колгоспник, жив собі та поживав собі в нашому селі.
До війни — сторожував, за німців тяжко зітхав та, — як накопає, було, картоплі, ділив ту картоплю на дві купки й говорив дружині, бабі Явдосі:
— Це нам, а оце — «тим»! Однесеш увечері, покладеш на узліссі, під дуплястою грушею. Допойняла? Та як засвербить у тебе язик, ти ж не той… не та-ла-ла-ла, — а краще терпуга полижи…
Як повернулися наші, — майстрував нові хати, лагодив понівечені.
Та все мовчки, все мовчки…
— І чого ти все мовчиш, Євмене? — бралася за нього баба Явдоха.
— Хопить у нашій хаті й одного аратаря! Ти й сама чотирьох проміжнародних докладачів за пояс заткнеш!
Настали жнива, — дід Євмен першим прийшов до двору колгоспного правління: на легенькому його кіссі біліли новісінькі грабки й вилискувала на бритву виклепана й вигострена коса.
Посходилися косарі: молодиці, дівчата, парубки.
Голова правління вздрів діда Євмена: