Зенітка, стр. 2
Пряма наводка
Анікого-нікогісінько не було в бабусі, крім Івасика.
І в Івасика не було ні батька, ні матері, а була в Івасика сама тільки бабуся.
Викохала бабуся Івасика, випестила. І сорочечка завсігди в Івасика чистенька, випрана біленько і червоною заполоччю у хрестики вигаптувана. І волоссячко в Івасика вичесане, і ніжки в нього щовечора тепленькою водицею вимиті.
І як засне, було, Івасик увечері, становиться навколішки бабуся перед царицею небесною:
— Царице небесная, оборони мого Івасика і від недуги тяжкої, і від ока лихого. Один-бо він у мене, однісінький. Спаси його й помилуй! І присноблаженная і пренепорочная! Амінь!
Ріс Івасик. Виріс Івасик.
Уже й десятирічку Івасик закінчує, і в драмгуртку в клубі колгоспному, а найбільше до вподоби Івасикові військовий гурток, і найретельніше вивчає Івасик гарматну справу, артилерію.
А ввечері, було, сидить біля столу Івасик та вголос і вичитує про гармати різні: і про важкі, і про польові, і про зенітні.
А бабуся біля Івасика сидить, на Івасика дивиться, слухає.
— Ой, бабусю, — Івасик усміхається, — слухайте й вивчайте. Щоб знали ви в мене про артилерію все, бо буду я, бабусю, артилеристом, і стидно мені буде, що моя бабуся та в гарматній справі необізнана. Щоб як спитає хто вас про пушку, щоб ви йому все «як з пушки»!
— Де вже мені, Івасику, де вже мені, голубчику!? Читай-читай, любенький. А мені й те серце радує, що біля тебе я, Івасику!
— Ось слухайте, бабусю! Пряма наводка — це коли приціл на об'єкті. Суне ворог, а ви орудіє прямісінько на його… Бах! — і ваших нєт!
— Кого, Івасику, «ваших»?
— Ваших? Ворога нема! Бах — і ворог у клоччя! Пойняли, бабусю? Прокажіть!
— Та бог з тобою, Івасику! Хіба мені воюватися!?
— Прокажіть-прокажіть!!
— Пряма наводка — це коли — бах! — і ваших нєт! У клоччя!
Пригорне Івасик бабусю до себе, притисне:
— Ах, ви ж наводчик мій! — заливається.
Загриміла Велика війна Вітчизняна.
Як ішов Івасик у Червону Армію, обнімав бабусю, до грудей пригортав, цілував…
— Не жалій, Івасику, ворога, а жалій себе! Не бережи, Івасику, ворога, а бережи себе!
— Е, бабусю, хіба ж артилеристи плачуть?
— Не буду, Івасику, не буду!
— Артилеристи: бах! — і ваших нєт! Пам'ятаєте?
Залізним чоботом поганим топче фашист землю України Радянської.
Уже й у бабусиному дворі по курнику та по хлівах гітлерівець нишпорить.
Нема вже в бабусі пари її овечок, нема підсвинка, нема й п'ятірки курочок, — самий тільки півничок і залишився: заховала його бабуся під припічком, соломою заклала.
Побіліла бабуся, налилися тугою очі…
Сумні, тужні, чорні два роки фашистського панування.
Придавили вони бабусю, приголомшили, аж поменшала вона, зігнулась.
Два роки чорного туману.
І раптом світлий промінь:
— Наші наближаються! Німців б'ють! Німці тікають!
Погарячішали у бабусі очі, посвітлішало обличчя, розпрямлятися почав згорблений бабусин стан.
Ближче, ближче наші…
Заметушилося фашистське гайворіння у бабусиному селі. Бігають, людей у німецьку неволю хапають. Тортури… Розстріли…
Аж ось наші вже в сусідньому селі.
Тікають німці з бабусиного села.
Востаннє по хатах гасають, грабують, б'ють, палять…
Ускочив і до бабусі в хату єфрейтор. Хижими очима по хаті бігає. Шугає під піл, на піч, під піч.
Шугнув рушницею під припічок — вилетів з криком з-під припічка бабусин півник.
— А-а-а! Донерветер!!!
Згріб півника, давить.
Терла бабуся сіль у макітрі. Зайнялося в бабусі під серцем, запекло. Аж затремтіла вся.
Промайнуло на думці:
«Пряма наводка — це коли приціл прямісінько на ворога. Бах! — ваших нєт!»
Махонула макогоном і фашиста просто в лоб — бах!
Він тільки:
— Вас-вас-вас-вас!
Та й посунувся під лаву. Двічі позіхнув і замовк.
Увійшли в село наші.
Оглядав у бабусиній хаті мертвого фашиста лікар. Подивився і каже:
— Смерть од пролома голови тупим оружієм!
А бабуся:
— І лікар, а не вгадали. Не від пролома голови, а від макогона, прямою наводкою. А орудія справді не дуже гостра, тупа орудія — макогон!
Географія
(Коротенький підручник для німців, що сильно дуже цікавилися нашою територією, та не встигли її вивчити, а за одним рипом і для тих, кому ще, таким-о робом, закортить, може, нашою територією зацікавитися).
Складений нами підручник з географії дуже коротісінький, схематичний. За причину такого викладу для нас правило те, що нікому й ніколи не вдасться на довший час на нашій території затриматися, — а навіщо ж довга географія для недовгого перебування? Тому, значить, коротісінька.
Просторінь нашої території неоднакова. Якщо брати її з заходу на схід од Сяну, приміром, до річки Волги, то вона дуже довга. Щоб її пройти, треба років зо два, а як брати навпаки — від ріки Волги до ріки Сяну, — вона значно коротша — її пробігають місяців за п'ять-шість.
Поверхня скрізь — «пересечённая». Хоч би куди пішов, хоч би де став — скрізь січуть.
І добре січуть! На капусту.
Гори — походження здебільша вибухового. Гірничі поклади, як про те свідчать найновітніші геологічні дослідження, складаються в основному з арійської породи.
По-німецькому — труппенберг, а по-нашому — падлогори.
Грунт — дуже інтересний. Як нігде в світі. Перегній із тих-таки ж порід, що й гори: арійської, італійсько-апеннінської… У грунті дуже багацько залізних хрестів і металевих ґудзиків.
Найславнозвісніші: Волга, Дон, Дніпро, Дністер, Прут, Західний Буг, Південний Буг, Збруч, Серет, Сян, Нєман, Вісла. Відзначаються тим, що на всіх цих річках, як із заходу на схід, так шпарко, що доводиться стовбура в одежі в них кидатись. Дехто дістається протилежного, але небагато.
Найцікавіше Чорне море. Славнозвісне тим, що що більше приймає в себе кораблів, транспортів, катерів, самохідних барж із свастикою та з арійською расою, — то робиться все привітнішим, веселішим і голубішає. Хороше море. Веселе.
Люди такі: ті, що жили тут здавна-давен, вони:
А ті, що прийшли з заходу, — ті гниють. Дідько з ними — хай гниють.
Про ліси, мабуть, не варт говорити, бо все 'дно ті, для яких цього підручника пишеться, в ліс і носа не поткнуть: Сидір Артемович Ковпак так нажахав, що не тільки лісу, — куща жахаються.
Як їхати із заходу на схід, усі поїзди приходять до однієї станції. Назва її «Укіс». Станція з величезними оперативними можливостями: може приймати і приймала за добу безліч ешелонів і з людьми, і з різноманітним вантажем.
Сталінград. Ленінград. Ростов н/Д. Мелітополь. Орел. Курськ. Білгород, Харків. Київ. Кривий Ріг. Корсунь-Шевченківський. Севастополь. Тернопіль. Мінськ. Львів і багато інших. Це такі міста, що років через п'ятсот, а то й через тисячі, коли хтось про них нагадає представникові арійської раси, червоні кульки його чистопородної крові бліднішатимуть і одгвинчуватиметься гайка. Це ті міста, котрі «вже».
А є ще й такі міста, як Берлін, Мюнхен, Данціг і інші, которі ще не «вже», але которі скоро будуть «вже»… Тоді про них і поговоримо.