Аурентина, стр. 20

Навряд чи прагнення відзначитися, прославитися гнало Гур’єва услід за підозрілим бродягою. Швидше всього то був підсвідомий, прищеплений матір’ю потяг до ясності й порядності — стрижень гур’євської душі. Плюс інтуїція, звичайно…

Швидкості зрівняно. Здається, зовсім поряд висить, пострілюючи синіми газовими язиками, геть укрита вузлуватою коростою опіків, потовщена біля носа туша. У неї кругла сліпа голова і віяла сонячних батарей, пошарпані, як крила вітряка після урагану.

Ще сорок, від сили п’ятдесят хвилин — і ракета увійде в силову воронку космодрому…

Немов пара над круглим басейном, ходить пузирями і звивинами весела атомосфера близької планети. Світяться, плаваючи по океанах, руді шапки гірських масивів.

Змінюються цифри на табло… Гальмує! Не хоче згоріти, на повному ходу встромившись у повітряну ковдру!

Наблизитися… Ще наблизитись…

Зумер. Квапливий, уривчастий голос. Що це з координатором?

— Земля-Головна викликає диспетчера Гур’єва,

— Гур’єв слухає.

— Негайно змінюйте курс. Відходьте.

— Чому?

— Виконуйте наказ.

— Чому?!

Мовчить ефір. Ні — стрекоче, посвистує, клацає срібними язичками далеких солов’їв, сойок, дроздів та іншої лісової дрібноти. Олексій, незважаючи на всі старання Ніки, навчився розпізнавати лише дятла-по червоній шапочці та синиць — по грудках з охайним галстуком. Не краще він знав лісові квіти і трави. Соромно.

— Ви мали рацію, Гур’єв. Ми залучили системи пам’яті Інституту історії матеріальної культ тури і Музею воєн. Це космічна ракета військового призначення, з боєголовкою… загалом термоядерною, але особливою. Її називали гамма-бомба. Наказую вам відходити!

Гамма-бомба? Це ж треба — яке щупальце простяглеся з минулого. Там живуть птахи — на блакитному, зеленому, білопінному куполі, що простягся на півнеба й клубиться вихорами! Там — Ніка, мама, батько і братик…

— Координаторе, що ви збираєтесь робити?

— Застосувати лазер.

— Не встигнете. Лінійні розміри цілі нікчемні. Пошук розсіяним променем і наведення сфокусованого відберуть багато часу.

— Іншої ради нема. Земля ще раз дякує вам, Олексо, ваші заслуги неоціненні, ми були б зовсім непідготовленими… Можливо, частина населення району, над яким нависла небезпека, встигне… встигне спуститись у підземні горизонти… Відходьте ж, на що чекаєте! Розсіяний промінь уже веде пошук.

— Пізно, координаторе, пізно.

Там щось закричали. Гур’єв вимкнув зв’язок.

Заплющившись і боляче прикусивши губу, щоб не встигнути передумати, Олексій притис пальці до біопанелі.

Правим двигуном катер зім’яв і розірвав, як фольгу, обвуглену шкіру “спейс фортресс”. Нерви “Аякса” не витримали. Мозок віддав останній наказ — про самознищення…

Райдужний спалах було добре видно з орбітальних станцій; розкішною летючою зіркою з’явився він перед сутінковими країнами на схилі дня.

Думаймо про людину добре.

ВІДПОВІДНИЙ ВІЗИТ [15]

Ніжного липневого ранку по коліна в ромашці, конюшині, м’яті та іржавому кінському щавлі стояв Координатор Святополк Лосєв, піднявши очі до ясного неба. Він глибоко засунув руки в кишені штанів, твердо розставив ноги, немовби готувався простояти так добу. За спиною Лосєва пілот Мухаммед аль Фаттах ділився спогадами із старшиною Центру Прямих Контактів Марчеллою Штефанеску.

— …Коли переходиш межу контролю, — це майже світловий рік від оболонки, — двигун одразу вимикається, а тебе охоплює моторошна слабкість. Просто падаєш навзнак і лежиш, поки корабель буксирують в порт… Можна вмерти зі страху.

Марчелла терпляче кивала, не відводячи очей від неба. Лише оператор телебачення виявляв професійну байдужість, сидячи з камерою на грудях і вистругуючи ножем свисток з вільхової гілки. Святополк спробував довго не моргати, відчув різь і заплющився. Навперебій цвіркотали коники; дивовижна акустика безвітряного ранку наблизила до самого вуха форкання коней за річкою, і посвистування гравіходів, що прибували, і шелест луків під ногами цікавих.

Виникнувши дивовижно, немовби не іззовні, а в самій свідомості, перевершив усю строкатість звуків мелодійний дзвін басової струни. Лосєв розплющив повіки, але все-таки пропустив момент появи гостя. А втім, ця мить залишилася невловимою, як занурення в сон, і для тих, хто зустрічав, і для телеглядачів, і навіть для тих, хто проглядав потім тисячократно уповільнений відеозапис.

У небо ж дивилися, за земною звичкою очікуючи на корабель, або, в крайньому разі, на якесь видиме наближення. Але гість, незаперечно реальний у яскраво-голубій сорочці та білих штанях, виник нізвідки. Він прямував по траві назустріч вітрові, що несподівано налетів, і без вагання подав руку Святополку. Координатор шанобливо стиснув і потряс прохолодну кисть, вирішивши, що такої шовковистої шкіри не буває навіть у п’ятирічних дітей. Звичайно ж, гість був справжньою людиною, статурним і вродливим чоловіком. Можливо, навіть занадто вродливим…

Вітер ущух. Гість потис руку Марчелли і сказав, що Центр Контакту має зразок довершеної істоти в особі свого старшини. Неймовірно пластичний і точний у кожному порусі, він просто-таки весь переливався, немовби зроблений з диму. Пілота Мухаммеда аль Фаттаха гість радісно впізнав, обняв і запитав, як він добувся назад.

“Та нівроку… У вас легка рука”, — не одразу відповів пілот Мухаммед. Білозуба усмішка оператору — той давно вже на ногах; шукає найкращі ракурси зйомки. Потому обидві руки гостя підводяться над головою і, з’єднавшись, енергійно вимахують — це призначено натовпу цікавих за річкою. Звідти крики, оплески.

Святополк подумав з несподіваною неприязню, що гість усе вміє. Ледве з’явився на Землі, а розмовляє, мов рідною, світовою мовою, сипле компліментами, розкланюється з публікою, зображує на обличчі саме те, що треба зобразити. Цілком імовірно, вони звикли перевтілюватися, потрапляючи в чужі цивілізації, особливо в такі “юні” порівняно з їхньою власною, як наша…

…Так я й повірю, що ти не знаєш, як летів назад Мухаммед. Либонь, самі ж і вичистили йому дорогу до самого Сонця…

Вони там зблизили мало не двадцять зірок, півтори сотні планет переплавили в один космічний “дім”, оточили все це міцною шкаралупою напруженого простору. А ми в цьому місці позначили на картах гігантський колапсар [16] і обминаємо його десятою дорогою. Мухаммеда занесло туди випадково дрейфом після аварії відбивача, він уже но екстреному каналу зв’язку попрощався з усією родиною.

Вітальна промова лилася швидко й вільно, неначе по написаному тексту. Переможна хода розумного життя, злиття окремих струмочків розуму в єдину ріку, в перспективі — вступ Землі в Галактичну Спілку Систем.

Закінчивши промову й відкривши чарівливо-широкою посмішкою прекрасні зуби, гість знову з’єднав руки над головою. Святополк жестом наказав припинити телепередачу. Пружним балетним порухом гість повернувся до Лосєва.

— Отож, яка в нас на сьогодні програма, Координаторе?

(Найімовірніше, він читає наші думки, але якщо гостю завгодно ставити питання — підтримаємо цю гру.)

— Перш за все: ви потребуєте відпочинку?

(Слово честі, його фізіономія стала мало не винуватою.)

— Гадаю, що не потребую.

— Чудово. Тоді ми спершу проведемо невеличкий діалог у Координаційній Раді. Потому, якщо ви, звичайно, дозволите, вас обстежить комісія ксенобіологів [17] на Мальті.

— Я, звичайно, дозволю. Не думаю, що ми а вами захотіли що-небудь приховувати один від одного.

— Звичайно, це в наших інтересах. Ну, а з Мальти, якщо встигнемо до ночі…