Аурентина, стр. 16

— Я, здається, остаточно зрозуміла вас. Аркадію.

— Ось це найголовніше, — з ледь вловимою іронією кивнув старий. — Хто з ваших… тобто тоді ще наших, мудреців казав: істина подібна до джерела, до. якого йдуть з різних боків; усі шляхи правильні, якщо вони приводять до джерела?

— Не зовсім так, — трохи задумавшись, відповіла Віола. — Боюсь, що до істини можна прийти лише кількома дорогами одразу…

— Отже, не дасте нам спокою?

— Ні, — винувато сказала вона. — Ми — людство, розумієте? Не Земля, не Аркадія, а людство. Шлях “контакту з природою” не суперечить технічному прогресу, а доповнює його…

— Нещасні діти, — без будь-якого переходу прошепотів Сократ.

— Чому ж нещасні? Їх нескінченність буде коротша на два десятки років, ніж у нас з вами, — але хіба від цього вона перестане бути не: скінченністю?

— У нас з вами? — стривожено перепитав Сократ.

І раптом відвів наповнені слізьми очі від шовкових вій Віоли, які кидали густу тінь на оливкові щоки. Простежив, куди звернутий її погляд.

По затьмареній блакиті з півночі спускалися, мов по невидимій гірці, три яскраво-червоних вогні — зорельоти Рятувальної Служби, викликані Координатором Етики.

ДИВО [11]

Гравіхід спустився, підім’явши кульбаби. Вся родина відставила недопиті склянки і дивилася, як наближається незнайомий чоловік.

Він ішов по коліна в траві між двома рядами яблунь — старий та міцний, вдягнутий у чорну шкіру. Куточки його рота були назавжди опущені, лише посмішка припідиімала губу над передніми зубами; сивий “їжак” підповзав до самих брів і ворушився разом з ними.

Чоловік зупинився перед чайним столом.

У пишній рамі жасминових кущів сиділа родина з трьох чоловік. Дебела рука Максима тримала край стола димучу люльку; Ольга, дружина Максима, привітно усміхаючись, присувала четвертий стілець; Родіон, шестирічний син господарів, який прибув на відпочинок з учбового міста, відверто милувався шкіряним костюмом гостя.

— Сідайте, — сказав Максим, — Можете одразу розповідати, потім пити чай. Можете навпаки або одночасно. Можете нічого не розповідати, але чаю ви вип’єте.

— Гаразд, я буду одночасно, — сказав старий, сідаючи, — Тим більше, дуже люблю зелений сир.

— Мед з нашої пасіки, — додала Ольга.

— Моє прізвище Бхасур. Рам Анта Бхасур, з Координаційної Ради. Старший консультант відділу настроїв.

— Чим можемо прислужитися?

— Лише одним: постарайтеся не дивуватися, що б ви не почули. Прийміть усе, як належне.

— Взагалі я люблю дивуватися, — відповів Максим. — Але якщо ви хочете, спробую цього не робити.

— Сподіваюсь, нічого неприємного? — поцікавилася Ольга, підсуваючи вазочку з вишнями.

А Родіон допив чай, тримаючи склянку обома руками, буркнув щось малозрозуміле і помчав у нетрі саду — ловити жуків, грати в джунглі чи в міжпланетну війну, хвацько відсікаючи палицею голови кропиви та лопухів.

— Отож, — почав старий, добравшись до вишень, — отож мене привела до вас статистика. Ви обоє талановиті люди і прекрасні працівники в своїх галузях, на вашого сина вже звернули увагу керівники учбового міста. Прекрасне здоров’я. Урівноважена психіка. Одне слово, ваша родина визнана найщасливішою на Землі.

Максим добродушно засміявся, помотав своєю великою, кучерявою головою, головою дитини й атлета:

— Спробую, спробую не дивуватися!

Ольга ж тільки дивилася в маленькі пронизливі очі Бхасура, дивилась, майже не кліпаючи. Можливо, заворушилося в неї давнє повір’я: не можна випробовувати долю, не можна прямо говорити людям, що вони наищасливіші у світі…

— Що ж, ви хочете, щоб ми поділилися з вами щастям? Ласкаво просимо. Якщо, звичайно, у вас є машина, яка дозволить це зробити.

— Ні. В мене є інша машина. Портативний реструктор.

Запанувала мовчанка. Дві оси без усякого сорому полізли в розетку з медом, і ніхто їх не прогнав. Максим випустив клубок диму й довго дивився, як він розпливається під жасминовим куполом, перетворюючись у довгі легкі волокна, в прозорі нитки. Ольга здригнулася від останніх слів так, що ледве не перевернула склянку, і взялася витирати калюжу на столі.

— Отже, вам вдалося добитися портативності? — заговорив нарешті Максим.

— Як бачите.

— І ми повинні бути вашими кроликами?

— Чому ж кроликами? Зрештою, люди випробовували на собі навіть дію вакцин. А реструктор не лише не принесе вам шкоди, але навіть… Лише за однієї умови: користуватися самим, нікому не передавати.

— Гаразд, — відповіла Ольга. — А ви будете стежити за нашими настроями?

— Адже ви звикли, що Медичний мозок стежить.

— Він втручається лише при значних відхиленнях від норми, коли є небезпека для здоров’я.

— А ми й тоді не втрутимося. Просто заберемо машинку. Але я не думаю, щоб це знадобилося. Я трохи розбираюся в людях.

— Багато галасу навколо цих реструкторів, — сказав Максим. — У нас в лабораторії також іде мова про них майже щодня. Дехто вважає, що вони розбестять людей. Настане кінець усій людській культурі. А що, коли правда?

— От ви нам і допоможете встановити істину. Бачите, яку важливу роботу вам доручає Рада.

Ольга ще раз перезирнулася з Максимом, зітхнула і спитала:

— Чому ви мед не їсте? Киш! (Це стосувалося ос.) Накладайте, не соромтеся. (Це знову до Бхасура.)

Виходячи, він поставив на стіл сірий товстелезний ящик, схожий на маленький сейф. Якщо треба було створити предмет, більший за розміром, ніж порожнина ящика — із верхніх кутів висувалися пружні сріблясті вуха з чашечками на кінцях. До ящика було додано величезний том, надрукований дрібним шрифтом, під назвою: “Каталог предметів централізованого розподілу. Експериментальна група “Диво”.

Похваливши сир, мед і домашнє печиво, Бхасур підбадьорливо усміхнувся і полетів на своєму білому гравіході. Під час зльоту його обстріляв із “пугача” Родіон, гордий своєю перемогою над цілим військом кропиви.

Максим сидів перед ящиком реструктора, в задумі гортаючи том каталога. Тоненька Ольга пригорнулася ззаду, сховавши підборіддя в його кучерях і обнявши руками шию чоловіка.

— Ну, що нам треба? Чого нам не вистачає? — запитувала вона, сміючись над розгубленими гримасами Максима.

А він читав, частенько приєднуючись до сміху дружини:

— “Стержні графітові для реактора такого-то типу”… “Віконниці візерунчаті, із с. Холмогори, 16-те століття”… “Будівельна машина…” “Сумка жіноча, із крокодилової шкіри”… Чи не потрібні нам стержні?

— Ні, — реготала Ольга. — Бідний крокодил, обдерли його на сумку!

— Гаразд, давай далі… “Тришвидкісна м’ясорубка, продуктивність до 25 кг/год”. Що нам, вовчу зграю годувати? “Сокира…” Ти лишень послухай! “Сокира із Оружейної палати Московського кремля. 15-те століття, робота міланських майстрів, золото, слонова кістка”, так, так… Чи не подарувати Розсохіну? Він любитель антикварних речей. Далі…

— “Фауст” Кристофера Марло, Лондон, видання 1789 року”, — прочитала Ольга, — “Форма для печива “Привіт”… “Футбольний м’яч”… “Філігранні сережки, срібло, бірюза”… “Ходова частина гравіходу Д-108, в комплекті з автоматом, що реагує на перешкоди”…

Гортали знову, спочатку водили пальцями по рядках. Вдалині войовниче горлав Родіон, зображаючи кулеметну стрілянину.

Перед ними стояв ящик, який знімав квантові копії з будь-якого предмета, переліченого у каталозі, — копії, що зовсім не відрізнялися від оригіналу. Натиснувши кнопки, вони могли зробити антикварні меблі і лисячі шуби, деталі машин, взуття, скляночки з морозивом і лазери, інфрачервоні біноклі, військову форму держави Коста-Ріка (XX століття), диван із дзеркалом на спинці чи порцію кахельних плит для басейну, риболовецький ультразвуковий “манок” або набір слайдів “Пам’ятники Грузії”, переносний катер на повітряній подушці, шпаківню, 200 типів електронно-обчислювальних пристроїв, відріз срібної парчі, зефір у шоколаді, кавомолку, бібліотеку з 100000 томів…