Право на риск, стр. 17

Він підійшов до відеофона, натиснув кнопку, а коли на екрані з’явилося обличчя рудого Ваулса, сказав:

— Приведіть обох. Негайно.

— Шеф, містер Керроун п’яний.

— Байдуже.

“Він знову п’яний… — тупо подумав Борис, уперше відокремлюючи себе від того чоловіка, якого мав зараз побачити. — Він пропив мене. Пропив, і сам не знає про це… І все-законно, всіх пунктів угоди дотримано… Жоден суд не зможе закинути Хіллові нічого, бо що я таке-фікція? Примхливий танок електронів?”

І знову чорною брилою навалився невимовний розпач: фікція чи не фікція, але ж свідомість — живе, страждає, б’ється в тенетах… І так триватиме безмежно довго, бо свої двадцять чотири тисячі доларів Хілл вичавить з нього, примусить працювати день і ніч без перепочинку, — адже машина втоми не знає… Це буде рабство, найстрашніше рабство, з якого виходу немає…

— Хілл, сто чортів, дай ще коньяку!

— Ого, Боб, ти вже запанібрата?.. Ну, гаразд. Дам… — він ще трохи підкрутив важельок. — Тільки не зловживай алкоголем, а то він перестане збуджувати тебе.

— Скажи, Хілл, як звали мого попередника?

— Джо, — як ти вже, мабуть, догадався.

— Він справді збожеволів?

— Так…

— Отже, Джо-людина знав усе наперед?

— Знав. Але… — Хілл урвав на півслові, прислухався і швидким рухом вимкнув гучномовці машини.

Одчинилися двері. На порозі став розпатланий немолодий мужчина з каламутними байдужими очима, з одутлим жовтим обличчям.

“Я!.. — з жахом подумав Борис. — Тобто, він!.. Такий жалюгідний, такий зашарпаний, такий… такий… — йому бракувало слів, щоб виразити нестерпну тугу, сором, огиду, які враз опекли його неіснуюче серце. — Хлопче, хлопче, до чого ти докотився?! Адже ти був красивий і дужий, самолюбивий і розумний; ти мріяв будувати ракетні кораблі… а перетворився на піддослідну тварину. Чому ти не повернувся на батьківщину? Побоявся Сибіру?.. Але ж то був би рай проти каторги, яку ти тягнеш ось уже чверть століття!”

— Н-ну, д-де ж в-вона, ота м-машина?.. Коровін поточився, схопився за плече товстунця Джо. — Що в-вона… вміє робити?

Хілл посміхнувся, сказав багатозначно;

— Все, що вмієте робити ви… і навіть трошки більше.

— Н-не… вірю!.. — Коровін зробив кілька кроків до пульта і зупинився, вражений. — М-містер Хілл… вона на мене дивиться!

Справді: банькаті, як у рака, опуклі “очі” злагоди повільно пересувалися услід за ним, і од цього йому аж морозом по спині сипнуло.

— Гей, ти!.. Ти мене чуєш?.. Відповідай — чуєш?.. Містер Хілл, вона що — німа чи глуха?

— Гм… Ще не відрегульовано звукову апаратуру.

“Брешеш! Брешеш!.. — безмовно кричав Борис. — Ти боїшся, що Коровін дізнається правду!.. Він-мерзотник, але ж у нього ще лишилася крихта сумління… Коровін! Коровін!.. Клацни вимикачем, що на пульті праворуч!.. Ввімкни мій голос!.. Благаю тебе, ввімкни!!.. Ввімкни!!!”

І — чи то, може, й справді в мозку його психодвійника індукувалися біоструми, чи просто, збуджений алкоголем, прокинувся отой загадковий “центр агресивності”, — Коровін раптом скривився, замахнувся кулаком:

— Брехня!.. Ви знову мене обдурюєте?.. Навіщо?!.. — він хотів гримнути по фотоелементу, але поточився, схопився рукою за пульт…

…і Борис відчув, що динаміки — ввімкнено.

— Не вір, Борисе! — зойкнув він розпачливо. — Зруйнуй цю машину! В ній я, твоя свідомість!.. Ти продав ме…

Голос перехопило. Обрушилася пітьма. Ще якийсь час Борис чув гупання, сопіння, лайку. А потім враз настало небуття.

Вечорами, коли більшість мешканців Нью-Йорка заповзає в свої закутки, а ті, кому море по коліна, перебираються на Бродвей та на П’яту авеню, до Бруклінського мосту, сторожко озираючись на всі боки, наближається нужденний чолов’яга в дранті, яке ось-ось розпадеться на клапті. Він підтюпцем минає поліцая, сахається перехожих і скрадається все далі й далі, аж поки досягне середини мосту. Тут він зупиняється і зосереджено тре пальцями лоба, ніби намагаючись пригадати щось надзвичайно важливе, — таке, без чого навіть існувати не можна.

І раптом, — це повторюється щовечора! — він “пригадує”.

— Так, так… — мимрить він розсудливо. — Дешевше ніяк не можна!.. Вона ще майже зовсім нова… Дешевше не можна!

Звідкілясь з-за пазухи він видобуває аркушик цупкого паперу з написом, чіпляє собі на груди і вже з настороженою солідністю комерсанта йде мостом назустріч негустому потокові перехожих.

Більшість минають його байдуже, — можливо, навіть не помічаючи. Деякі цікавляться табличкою.

“ПРОДАЄТЬСЯ ДУША! — написано на ній кривулястими незграбними літерами. — ЦІНА -24 000 ДОЛАРІВ”.

Цікавий знизує плечима і йде собі далі. Що ж — у Америці кожен може продати все, що має.

РАБОВЛАСНИК

Це сталося давним-давно, в зоряній системі А-1, на блакитній планеті Земля.

Одного чудесного для Північної півкулі весняного дня, о нульовій годині за міжнародним часом, раптово замовкли радіостанції, погасли екрани гоніовізорів, вимкнулися нейтринофори.

І на всю Сонячну систему пролунав екстраординарний сигнал Служби Життя — Сигнал Розшуку.

Шукали чоловіка, на ім’я Пауль, особистий індекс № МКИА-235Р75.

Він був потрібен, як вода для спраглого. Як кисень для космонавта у міжзоряному просторі. Та навіть більше: він був потрібен, як саме життя, бо тільки від нього залежало існування іншої людини, на ім’я Март.

Март помирав. Помирав страшною, безглуздою смертю організму, позбавленого нирок. Ліву нирку йому видалили рік тому. Права ще працювала деякий час, а потім зрадила й вона. Людина була приречена.

Ні, Март ще жив, бо його кровоносну систему було приєднано до штучної нирки, і міг би жити ще тиждень, ще місяць, ще рік. Та все одно, це було болісне, повільне вмирання, бо штучна нирка — апарат недосконалий і громіздкий. Консиліум найвидатніших лікарів визначив: терміново потрібна здорова нирка для пересадки. А її може дати одна-однісінька людина в Сонячній системі — альянт хворого.

Знаю: ви здивовані й прикро вражені. Навіщо, мовляв, отака дикунська операція, якщо за кілька годин можна повністю відновити обидві нирки людини? Але зважте: діялося це десь аж на початку двадцять першого сторіччя, коли ще не існувало генетичної топології і тільки-тільки починався штурм біологічного бар’єру несумісності. Слід визнати: древні лікарі були майстерними хірургами. Вони блискуче опрацювали методику пересадки внутрішніх органів. Але органи ці здебільшого не приживалися. Вони або повільно руйнувалися самі, або вбивали оперованого, — адже всякий сторонній білок для організму не тільки не бажаний, а навіть смертельно шкідливий. Надійно приживалися лише тканини близнят, які мали однаковий генетичний код. І саме за це явище схопилися тогочасні лікарі: вони почали створювати таких “близнят” штучно.

Ні, це були діти зовсім різних батьків. Тільки й того, що в перші хвилини після народження двоє немовлят обмінювалися кров’ю, і відтоді до кінця життя їхні тканини були біологічно сумісними.

Народившись у одному місці, одного дня і однієї години, альянти згодом роз’їжджалися в різні боки і здебільшого ніколи не зустрічалися. Але як тільки лунав Сигнал Розшуку, то де б не був альянт гинучого— на суходолі чи в морських глибинах, на Землі чи в Космосі — він мчав на допомогу. А втім, і Сигнал Розшуку вмикався надзвичайно рідко. Спрацьовували кодові імпульси Служби Життя, і браслет-інформатор на руці альянта починав давати тривожні сигнали.

Альянт Пауль, особистий індекс № МКИА-235Р75, на кодові сигнали не зголосився. Мало того, після цих сигналів, як визначила Служба Життя, він, всупереч усім настановам, залишив у квартирі браслет-інформатор, а сам зник. Не відповів він і на екстраординарний Сигнал Розшуку.

Цей Сигнал, заради якого вимикалась уся телекомунікаційна мережа планети, точно через двадцять чотири години пролунав удруге. Ще через добу — втретє. 1 тільки аж тоді Служба Життя одержала нейтринограму без зворотної адреси. Сухим, байдужим голосом альянт Пауль, особистий індекс № МКИА-235Р75, повідомляв, що з певних міркувань зрікається обов’язку альянта людини, на ім’я Март, особистий індекс № МКИА-235Р76. Про підставу для зречення він не розповість нікому, навіть під загрозою всезагального осуду.