Північна зірка, стр. 8

— Зараз ви підете до своїх, — сказав він. — Ми дамо вам рівно п’ятнадцять хвилин, щоб ви стартували з Ольмії. Жодної секунди більше… Коли з’явитесь на вулиці міста, підніміть пер-ший-ліпший, який побачите, камінь. Підійдете до ракети — вас будуть запитувати, де ви були. Киньте камінь на землю, і всі побачать, що станеться, якщо ви не вкладетесь у чверть години.

Він на хвилю зупинився і чесно попередив:

— Не дозволяйте собі нічого зайвого…

Хлопець зробив для мене більше. Він показав мені ракету, як вона стоїть у кінці вулиці. Команду — кого в каюті, кого внизу, біля трапа. Він показав мені, хто про що думає. Ви, капітане, думали в цю мить, що мене, напевне, немає серед живих, слід плюнути на все і стартувати. Гаррі думав, що, змарнувавши два роки у польоті, він повернеться додому до Бітті з порожніми руками, а Бітті заплаче — Робертові шостий рік, залишиться неуком, не виб’ється в люди.

Після цього хлопчина встав, зачекав, чи не запитаю я про що-небудь. Запитувати мені не було про що. Пітьма зімкнулась довкола мене, і тої ж миті я опинився на вулиці.

Підняв камінь, як мені радили, і прийшов до вас.

— Та-ак… — протягнув хтось, коли Веллз скінчив розповідь. — Все-таки варто було торохнути їх парою анігіліток.

Веллз ждав, що скажуть інші. Інші мовчали.

Важко було збагнути, думають вони так само чи зовсім ні про що не думають. Аби не залишати жодного сумніву щодо своєї позиції у цьому питанні, Веллз вирішив висловитися.

— Щодо анігіліток я не впевнений, — сказав він. — Ми не встигли б натиснути гашетку, як обернулися б на порох.

— Ч-чорт! — Гаррі з серця вдарив кулаком по столу. — Які можливості!.. Що їм коштувало кинути нам хоча б пригорщу діамантів?

Знов усі промовчали, і знову за всіх висловився Томас Веллз. Незвично прозвучали його слова, навіть сумно.

— Нічого не вдієш, хлопці, — сказав він, — є світи, у які треба входити з чистою совістю.

Звів очі й глипнув на добувачів:

— А хто з нас бачив, з чим її їдять, цю штуку, — совість?..

ПІВНІЧНА ЗІРКА

— Ну, пішов! — Другий пілот приязно штовхнув Андрія в плече. — Щасливо!

Андрій прибрав руки з одвірка і боком вивалився у простір. Стрибати йому доводилося не вперше. В аероклубі у нього нараховувалося шістнадцять стрибків. Але це в молодості, коли за спиною в тебе інструктор, а внизу поле з, ромашками і усмішки друзів. Інша річ тепер, коли тобі тридцять два, ти інженер-картограф і давно не вибираєшся за місто. У тебе кабінет на шостому поверсі в обласному центрі, й щодня ти по кілька разів піднімаєшся та опускаєшся ліфтом. Важко прибрати руки з надійних дверцят. Але тебе поплескують по плечу — не дрейф! І ось уже Андрій перекидається у повітрі. Його крутить зустрічний потік, перевертає, але, перш ніж смикнути за кільце парашута, Андрій самовіддано рахує до десяти. За інерцією його увесь цей час несе під черевом літака, хоча він уже й розпочав падіння.

А внизу тайга. І внизу болота. І десь там геологічний загін Чепелєва, якому необхідно приставити нові карти.

З виляском розкрився над головою парашут. Андрій зітхає: парашут — це добре, це завжди добре.

Мимо зі свистом пролетів мішок — зблиснув целофаном, як дощова краплина. У мішку продукти, карти, переміна білизни, листи геологам Чепелєва. Пілот скинув мішок услід Андрієві. Приємно, плавно знижуючись під парашутом, дивитися, як мішок розтинає повітря і починає закручуватися, увіходячи в штопор. Андрій жде, коли над мішком розкриється парашут. Шість секунд — парашута немає. Ще шість секунд — парашута немає. Мішок обертається на блискучу крапку. Парашут не розкрився. Мішок врізався у тайгу зі швидкістю гарматного ядра.

“Он воно як!” — подумав Андрій, намагаючись запам’ятати місце, куди впав мішок. Яскрава зелень: кущі або… болото. Андрій з більшою увагою оглянув місцевість. З півдня на північ тягнувся дрібносопковик, на захід лежало болото — сині й зелені рукави, затягнуті гусячою ряскою, стелилися до сопок, відокремлюючи одну від іншої. Щось у цьому краєвиді стривожило Андрія. Не щось — він чудово пам’ятав, що у сто першому квадраті ні пагорбів, ні боліт немає. У сто першому квадраті — тайга. Болота починалися близько ста кілометрів південніше…

Роздумувати не було часу, треба працювати стропами, щоб не вгрузнути у болото. Андрій потягнув до себе кілька строп. Болотистий вітер підхопив парашут і поніс його, мов парус. Обминувши озерце, Андрій відпустив стропи і гепнувся на пісок “на три точки”.

— З прибуттям! — сказав уголос, погасив парашут і відчепив його.

Потрібно було шукати мішок. Це завдання Андрій визначив, як розшукування голки у копиці сіна. Де його шукати? Коли з-під парашута Андрій бачив мішок — блискучу крапку — востаннє, крапка була на захід від нього, на одній лінії з призахідним сонцем. Там його і треба шукати. Прилаштувавши парашут на спині у вигляді клунка, Андрій попрямував до сонця. Шлях пролягав через сопку. “З вершини, — подумав Андрій, — побачу, чи не зачепився мішок стропами за кущі”.

Мішка ніде не було. Із заходу до сопки підступала трясовина, заплила зеленню ряски. Швидше всього, мішок попав у трясовину, і нічим його звідтіля не виловиш. Про це страшно було подумати. Андрій обнишпорював сопку до темряви. А коли втямив, що нічого не знайде, сів на землю і в глибокому роздумі обхопив голову руками.

— Погомонимо спокійно, — сказав сам до себе. — Що ми маємо?

У кишенях виявилася коробка сірників — порожню пачку з-під сигарет Андрій викинув на аеродромі, — складаний ніж, гаманець з дрібними грішми, пістолет з чотирма набоями і два носовичка. На лівій руці годинник “Старт”.

— Бідненько, — уголос розмірковував Андрій. Уголос говорити було приємніше, так притамовувалася тривога, що наростала в душі. — Розглянемо речі за якістю.

Корисними були сірники і пістолет. Гаманець можна було викинути хоч зараз. Ніж, завбільшки з вказівний палець з одним лезом, — краще, аніж нічого, але не більше. Хусточки Андрій сунув у глиб кишені, про них і говорити не варто. Парашут можна прилаштувати під імпровізований намет.

— От і все, — закінчив Андрій облік майна. — Робінзон… — спробував пожартувати над собою. Жарту не вийшло, швидше іронія з присмаком гіркоти.

Іронія також не влаштовувала Андрія. Експедиція закінчувалась провалом; карти, які він повинен був приставити геологам, на дні трясовини… А його власна доля?

Поки Андрій думав про карти, про невдалу експедицію, ВІРІ розмірковував тверезо, ніби розглядав події збоку: втрата мішка, блукання схилами сопки відбувалося не з ним, а з кимось іншим. Тепер, усвідомивши, що він сам-один у тайзі без компаса, без їжі, Андрій відчув, що починає втрачати самовладання. На тисячу кілометрів довкруг тайга, він самотній у центрі безконечного царства. Варто було збагнути це, як ним оволодів страх. Андрій підхопився на ноги: бігти, можливо, неподалік є люди.

Звідки тут люди? Перед Андрієм у думці розстелилася карта, яку він сам готував. На карті тайга і ріка Сурм’яна. Табір Чепелєва у закруті ріки. Жодних пагорбів і боліт. Сопки починаються у сто одинадцятому квадраті. У сто першому, де повинен був висадитися Андрій, — ріка і ліс!..

Що ж робити? Андрій гарячково шукає вихід. Він знає Сибір, бував у експедиціях. Без компаса можна прожити і без карти можна. Неможливо прожити без вогню і без їжі. Сірники у нього є. Є пістолет і чотири набої. “З цим можна вижити, — вирішує Андрій. — 3 чотирма патронами і коробкою сірників”.

Машинально Андрій збирає глицю, обламує сушняк. Сірники дістає, коли переконується, що купка палива достатньо висока. Тільки тоді розпалює багаття.

Як його могли скинути у сто одинадцятому квадраті? Помилково? Через нечіткість запису? Сто один-сто одинадцять… Недбало написаний нуль визнали за одиницю? “Ось тобі й нуль…” — гірко всміхається Андрій. А сам він: чому не роздивився в ілюмінатор, що місцевість інша? Карта йому відома… Звісно, карта — одне, а місцевість — інше. І все-таки?.. Відповідей на ці запитання Андрій не знаходив. Його скинули у сто одинадцятому квадраті.