Повернення "Галактики", стр. 33
— З радістю! Я ж дерев’яний, міцний. У космосі витримав, то й глибини не побоюся…
— Молодець, сміливий!..
Деталі мандрівки в океанські глибини вже обговорювали в будиночку акванавтів.
Щоб спуститися на велику глибину, Дем’янкові запропонували взути свинцеві черевики. Та він відмовився, бо для того, щоб випливти, довелося б покинути їх там.
— А я ось покладу каміння в ранець — воно й потягне мене вниз.
— Ти кмітливий хлопчик!.. — похвалив командир, спостерігаючи, як Дем’янко бере собі баласт.
Одержавши завдання, новий дослідник океанських глибин випурхнув через випускний шлюз із будиночка акванавтів і, розставивши руки, полинув униз, наче птах полетів. Дем’янко був дуже радий — він тепер акванавт, він допомагає людям у їхній складній роботі.
ОКЕАНОВЕ ОКО
І знову побачив унизу гаї підводної рослинності, поміж якими там і сям поблискували голі грані скель. Товща води рівномірно розсіювала сонячне світло, і Дем’янкові було добре видно довкола. Тільки просто внизу все чорніло — наче там залягла важка темна хмара. Чи то вже дно, чи така глибина, куди не сягають промені сонця?
Його несло вниз усе ближче до тієї важкої хмари. “Певно, то таки дно чорніє — ложе океану, — подумав Дем’янко. — Цікаво, чи там зовсім темно? Тоді доведеться користуватись ліхтариком…”
Стемніло. Дем’янко приготувався стати на ноги, але ніякої опори для них не було. Він усе линув і линув униз. Блимнув ліхтариком і нічого, окрім води, не побачив. Оце так глибина!
Спуск тривав дуже довго. Часом Дем’янкові здавалося, що він і не тоне, а завис на одному місці і так стоїть собі хтозна й відколи. Звичайно, можна б викинути каміння та й полинути вгору, до сонця, але Дем’янко про це не міг навіть думати. Не дотримати слова? Та ніколи в світі! Що б там не було, а він досягне дна!
Зненацька у непроглядній темряві засвітилась якась цятка. Придивившись, Дем’янко побачив, що то світиться природний ліхтарик на голові якоїсь риби-хижачки. Ось на світло підпливла рибинка і одразу зникла в пащі хитрого мисливця. Ліхтарик на якийсь час вимкнувся, а потім знову бризнув світлом. Полювання тривало…
Невдовзі Дем’янко помітив, що морок потроху рідшає, навколо почало світліти.
“Що сталося? — подумав наш акванавт. — Справді, я неначе крізь хмару пройшов… Онде вирізняється зубчаста гірська гряда…”
Подався туди і, коли переплив через ті гори, стало набагато видніше. Дивувався: чому це посвітлішало на глибині? Йому все дуже добре видно — і потріскані скелі, і навіть окремі камені. Вдалині з океанського дна віялом розсипається сяйво. Його м’які відсвіти проймають гаї, прориваються міжгір’ями. Наче починається погожий світанок.
Гори прослали в долину темно-сині тіні. Відстань скорочувалась. Дем’янко от-от стане на дно. І тут він помітив… річку. Так, це достеменно — у важкій товщі океанської води тече річка! Дем’янко добре бачив, як на її дні похитуються тіні, та й колір води інакший — набагато світліший, із золотистим відтінком.
Як тільки ноги занурились в річковий потік, Дем’янко повалився навзнак і якийсь час плив на спині. Потім перевернувся, — хотілось бачити береги. Згадав чомусь Непитайлівку, верби над ставом… Тут ні верб, ні трави понад річкою нема — саме каміння. Вода в річці набагато тепліша, ніж навколо. Може, тому вона й тече?
Отак метикував собі Дем’янко, спокійно пливучи в теплій воді. Забув навіть, що над ним не голубе повітряне склепіння, а важезний океан. Поглядає наш сміливець на підводні гори, на кам’янисті береги, коли це несподівано… Що то?
Дем’янко запрацював руками й ногами, щоб якнайшвидше дістатися до берега.
Ні, ні, на нього не напали хижаки, він побачив кількох чоловічків! Ростом набагато менші за Дем’янка, голови напівкруглі, трохи плескуваті, руки й ноги коротенькі, дуже скидаються на плавники. Ці істоти щось тут робили, але, забачивши Дем’янка, повипрямлялися, поставали гурточком та й дивляться. В їхніх кругленьких очах не було ніякого страху, тільки цікавість. Дивилися не кліпаючи, білі очі в них без повік, неначе відшліфовані камінці.
Вже з їхніх поглядів Дем’янко здогадався, що ці глибинні люди розумні, не те що кальмари чи кашалоти.
Дем’янко вибрався на берег і хотів сказати:
— Я — Дем’янко Дерев’янко. А ви хто?
Та, підійшовши впритул, Дем’янко побачив, що в них обличчя гладенькі — ні рота, ні носа, самі тільки очі під прозорою рогівкою. Як же такий чоловічок розмовлятиме? Та навіть на невеликій глибині, метрів до ста, і то виходить не розмова, а якесь квакання. А тут над головою кілометрів п’ять води — хіба покористуєшся голосом?
— Ви мене, Дем’янка Дерев’янка, не бійтеся, — наважився промовити наш мандрівник. — Я стараюсь робити тільки добро.
Чоловічки стояли, наче ляльки, втупивши в нього нерухомі очі. Дем’янко знову спробував заговорити:
— Ех, ви, людці-глибунці! Як же ви живете, що й розмовляти не вмієте? От люди змалечку розмовляють, балакають, говорять! А ви німі, як риби, чи що? Але ж ми тепер знаємо, що й риби щебечуть, пищать, скриплять…
Один з глибунців підійшов, неквапливо помацав Дем’янкові коліна, потім легко махнув своїми руками-плавниками і піднявся вгору — лице до лиця. Його закляклі очі зазирнули в Дем’янкові лінзи, і наш акванавт вловив сигнали:
— Чи ти вмієш говорити?
Першої миті Дем’янко Дерев’янко розгубився: виходить, що глибунці спілкуються за допомогою радіохвиль!
— Це якась німа істота, — просигналив Глибунець своїм товаришам.
— Та що ти плетеш? — нарешті озвався Дем’янко Дерев’янко, тепер уже посилаючи електромагнітні хвилі. — Я — німий?
— Відповідає… — повідомив своїм Глибунець. — Хто ж ти такий?
— Я вже казав: мене звуть Дем’янко Дерев’янко, я акванавт. Я з Непитайлівки, мені допоміг утекти мій найкращий друг Андрійко. Ех, була б телекамера, та передати б вас на екран…
Глибунець, що був коло Дем’янка, кинувся геть, за ним і всі інші. Дем’янко встиг вловити уривки їхніх сигналів:
— Утік звідкись… Погрожує…
— Нас передати? Куди передати?
— На якийсь екран, швидше тікаймо!
Дем’янко почав сигналити до них:
— Та не бійтеся, нікуди я вас не передам! У мене й телекамери нема!.. Ви зрозуміли не так…
Глибунці тікали чимдуж. Дем’янко подався за ними, але швидко відстав, бо вони не пливли, а наче летіли, як випущені з тугого лука.
“Оце познайомився, — бідкався про себе Дем’янко Дерев’янко, — налякав бідолашних… Куди ж це вони чкурнули?”
Хоч і відстав Дем’янко від своїх незнайомців, проте не губив їх з поля зору. Глибун-ці — понад річкою, до міжгір’я, і він туди. Гребе руками, відштовхується ногами — та хіба тут розженешся? Вода якась густа… Але Дем’янко не з тих, що відступають від мети. Важко йому, але він не зупиняється. Вперед і тільки вперед!
Ось і міжгір’я. Що воно за світло б’є звідтіля?
Дем’янко проплив поміж двома рожевими скелями і зупинився вражений. Його зору відкрився гігантський котлован, з усіх боків оточений горами. Увесь він сяяв спокійним золотистим світлом. Здавалося, котлован заповнений не океанською водою, а самим світлом. І прозоро так навколо, геть-чисто все видно! Стовп світла здіймається високо вгору, певне, до самісінької поверхні океану. Дем’янко поплив уздовж котлована. Височенні гори, які обрамляють його, — рівні, гладенькі, наче відполіровані. Дем’янко спостеріг, що вони віддзеркалюють світло, спрямовують його до середини циліндра.
Довго плив Дем’янко довкола котлована — може, годин три або й чотири. Опинившись біля тієї ущелини, що впустила його сюди, наш акванавт замислився: а звідки ж все-таки тут оце світло? Яке джерело? Невже глибунці… Треба знайти їх, будь що!
Знову поплив попід прямовисними стінами котлована — ніде нікого. Тоді надумав заглянути в річище за ущелиною. Так і є! Глибунці порпаються в потоці — наче щось там загубили.
Дем’янко підкрався до них якомога ближче і просигналив електромагнітними хвилями: