Повернення "Галактики", стр. 25
— О, та тут є й мої знайомі! — вигукнув Дем’янко. — За що ж це їх у клітку посадили?
Не встиг і слова промовити Слон, як заскавчав Лис:
— Дем’яночку, любий!.. Оце ж така напасть — видумали, ніби ми полювали на Черепаху, а того не відають, як важко впоратися з нею… Тьху! Що я мелю?! Я сном і духом не знаю… Виручи, Дем’яночку, відчини клітку. І те неправда, що наші морди в курячому пушку, їй-богу, кожного разу, ото як поласуєш курочкою чи півником, то таки ж і морду лапами вмиєш. Який там може бути пух? Тьху! Що я верзу! Ми ж приятелювали з ними!..
— Що заробив — те й маєш! — відповів Дем’янко нахабному Лисові. — Скажіть, дядьку Слон, а Вовк за що попався?
— На Вівцю напав.
— Напав? — скрикнув Дем’янко. Руки йому ослабли, не втримався і гепнув додолу. Добре, що Туп-Гуп не наступив на нього своєю важезною ногою. Він підняв Дем’янка хоботом, знову посадив собі на шию і турботливо спитав:
— Ти чого злякався?
— Я не боюся, — сказав Дем’янко, — але я… одному Вовкові…
— Що, може, допоміг заманити в ліс Вівцю?
— Так, — признався Дем’янко.
— Чув, чув я про тебе, — похитав хоботом Слон. — Ти електронний хлопчик, який хоче стати людиною?
— Еге.
— То навіщо ж ти стільки лиха накоїв? Коли б Вівчарки не нагодилися, Вовчище роздер би оту бідну Вівцю…
— То її врятували?
— Наледве встигли. Вона, правда, понівечена… А Вовчисько — ось у клітці сидить.
— От спасибі вам, дядечку Слон! Я ж не знав, що він такий. Каже, поговорити тільки…
— Але ж ти і Котові послугу зробив!
— А хіба що? — злякано спитав Дем’янко.
— А те, що Котисько добре-таки поласував рибкою! На щастя, я нагодився та заставку опустив. Рибка тепер плаває.
— А де ж Котисько?..
— Утік, — із жалем сказав Слон. — Ніколи було за ним ганятися — треба було пожежу гасити. Вогонь такого лиха накоїв…
— Ой! Це ж я і Вогневі допоміг… — чесно признався Дем’янко. — Я ж думав, що добре діло роблю, а воно, бач…
— Ну, не побивайся, Дем’янку, — заспокоїв його Слон. — Адже тепер ти знаєш — щоб добро робити, треба розум мати.
Слон ще довгенько повчав свого пасажира. А той слухав і силкувався все затямити. Так вони дійшли до місця, де стежка розгалужувалась. Одна вела на узлісся, а друга губилася десь у глибині лісу.
Тут Дем’янко і попросив зсадити його. Стежина, що вела в ліс, була йому знайома.
Розпрощався з Слоном і подався в гущавину.
Ось підходить до ставка.
А на греблі стоїть Кіт і торгає лапами заставку. Побачив Дем’янка — почав жалібно нявкати:
— Ня-а-ав… Няв… Допоможи, хлопчику, підняти заставку, бо риба потопиться у воді-і…
— Зараз, зараз, Котиську, — сказав Дем’янко і взяв тонкого дубця, що лежав на траві. Потім схопив Кота за хвіст: — Знову рибки схотілося?
Та як хльосне його дубцем!
— Ня-я-в… Якої рибки?! — занявчав Кіт. — Нащо вона мені здалася?
— Не придурюйся, шкодливий Котиську! Забув? Я тобі нагадаю!
І знову хльось, хльось.
Покаравши Кота, Дем’янко пішов Шукати Вогонь. Ліс у багатьох місцях дуже вигорів. Замість зелених дерев стирчали обвуглені стовбури, а далі цілими купами лежав попіл. Видно, Слонові довелося добряче попрацювати, щоб загасити пожежу. Перестрибує Дем’янко купи попелу, поспішаючи геть із лісу. Коли це одну купку він якось ненароком зачепив і… Ой леле!.. Побачив у ній жарини. Так ось де сховався цей руйнівник! Під ковдрою із попелу жевріє до слушного часу…
— Допоможи мені, хлопчику, — блимнув червоним оком Вогонь. — Дай чогось попоїсти…
— А пити не хочеш? — спитав Дем’янко.
— Ні-ні! — злякано прошелестів Вогонь, ховаючись у попіл. — Де ж ти бачив, щоб голодний хотів пити? Підкинь мені сухеньких дровець, гіллячок!..
— А чого б перед обідом не випити водички? Для апетиту.
— Нехай їй всячина, тій воді. Я недавно так напився, що трохи не вмер. Хочу їсти…
— А я принесу пити!
— Їсти!..
— Пити!!
Дем’янко вистрибом побіг до струмка, що жебонів у траві. Ось вода, а в що її набереш? Поміркував. А тоді вирвав лопушину, взявся за краї і зачерпнув води. Ніс обережно, щоб не розхлюпати. Приніс та як лине туди, де сховався Вогонь:
— Прошу!
Вогонь тільки зашипів:
— …Ш-ш-ш-шу-у.
Приніс Дем’янко ще, хлюпнув, примовляючи:
— Пий, а їсти не проси!
Тільки засичав лютий Вогонь:
— …С-с-си
Носив Дем’янко воду аж доти, доки не згинув хижий Вогонь. Туди йому й дорога.
На узліссі Дем’янко почув якесь веселе гоготіння, поглянув — і тут Вогонь! Цей підліз під казан, причеплений на триногах, і жадібно лиже його випукле дно. І видно, це йому дуже подобається, бо аж сміється, аж виспівує. А казан тільки шипить, мабуть, від болю…
Не довго думаючи, Дем’янко кинувся заливати Вогонь. А тут підійшов Рибалка:
— Що це ти витворяєш, хлопче?
— Це ось Вогонь витворяє, — сказав Дем’янко, — бачите, він хоче спалити казана!
І розповів про те, як лютий Вогонь мало лісу не спалив.
— Он воно що! — усміхнувся Рибалка. — Ти правильно зробив, що залив той Вогонь, бо то Вогонь дикий. А цей — приручений, цей допомагає людині. Бачиш, не казан він палить, а варить нам юшку!
Спочатку Дем’янкові аж не вірилось: як це так — одне й те ж то шкідливе, то корисне! Рибалка пояснював, аж поки Дем’янко не второпав. Тоді підклав прирученому Вогню хмизу і попрощався з Рибалкою.
— А юшки не хочеш скуштувати?
— Спасибі, — подякував Дем’янко. — Я не голодний.
ДЕМ’ЯНКО У ВЕЛЕТНЯ
Коли Дем’янко Дерев’янко вибрався з лісу, поминув пшеничне поле і підійшов до будинку Велетня, то зустрів тут Живчика. Той зрадів, побачивши Дем’янка, й одразу ж повів його до майстерні.
— Ну, як твої діла? — спитав у Дем’янка Велетень.
— Добре, добре! — весело вигукнув Дем’янко. — Тепер я вже стану людиною! Бо знаю, як добре діло робити.
— Це ще не все, любий хлопчику, — лагідно сказав Велетень. — Добре діло й машина може робити… А от скажи, чи ти знаєш, що то є краса?
Дем’янко розгубився. Про таке йому ніхто досі не говорив.
— Краса? Ні, не знаю. Хто вона така? Де живе?
— Краса живе скрізь, — якось мрійно промовив Велетень. — Подивися на це безмежне поле…
Дем’янко повернув свої скляні очі, подивився.
— Ну що ж, пшениця… В колосках у неї зернята…
— А ти чуєш, Дем’янку, як сонячне проміння черкається об колоски, і вони дзвенять, дзвенять?
— У мене добрий слух, — відповів Дем’янко, — але я цього не чую.
— А ти бачиш, яким сизим пасмом видніється на обрії ліс? Здається, хмара припала на хвилинку до самісінької землі, щоб перепочити, і от-от полине далі…
— Та що там, — знизав плечима Дем’янко, — ліс та й годі. Багато дерев, є кущі.
Велетень докірливо посміхнувся:
— А ходімо зі мною.
Узяв обох хлопчиків на руки та й поніс по сходах на самісінький дах майстерні. Там стояв такий гарний-прегарний літачок.
— Це вертоліт, Дем’янку! — загукав Живчик. — Тато запустить його, і ми полетимо високо-високо.
І справді, Велетень посадив Дем’янка з Живчиком у прозору кабіну й запустив мотора. Гвинти вертольота почали обертатися — спочатку повільно, а потім так, що й око не змигне… І вертоліт спершу помалу, а далі все швидше почав підійматись угору.
У радіотелефонах лунав Велетнів голос:
— Бачите там далеко море? Придивіться, яке воно голубе під сонцем, як переливається різними кольорами. Прислухайтеся — воно грає!
— Море… — міркує Дем’янко вголос. — Та що там такого? Просто дуже багато води. Величезна калюжа та й годі.
А Живчик подивився і аж усміхнувся — таке море гарне.
Дем’янко спитав:
— Чого це ти смієшся?
— Бо гарно як… — тихо відповів Живчик.
Вертоліт знову сів на дах — це Велетень по радіо подав команду знижуватись. Відчиняючи прозору кабіну, він мовив, ласкаво посміхаючись:
— Знаєш, коли ти станеш справжньою людиною, Дем’янку?