451° за Фаренгейтом, стр. 37

— Приїду наступного тижня й заберу.

— А свої иью-йоркські сукні ти взяла? — запитали вони дочку.

Дівчина здивовано глянула на них.

— Навіщо? Вони тепер мені ні до чого.

Перекрили газ, воду, замкнули двері й вийшли до машини. Батько зазирнув у кузов ваговоза.

— Ти ба! Ми зовсім мало беремо з собою, — сказав він. — Порівняно з тим, що ми привезли на Марс, це просто пригорща!

Він завів ваговоз.

З хвилину невідривно дивився на маленький білий будиночок — хотілося кинутися до нього, доторкнутися до нього, попрощатися з ним; він почув себе так, ніби вирушав у далекі мандри й ніколи по-справжньому не повернеться до всього, що залишив тут, ніколи більше все це не буде йому зрозумілим, своїм.

Саме цієї миті проїжджав на ваговозі Сем зі своєю родиною.

— Гей, Біттерінг! Поїхали!

І машина покотилася з міста стародавньою дорогою. У той самий бік їхали ще шістдесят ваговозів. Вони здійняли; важку хмару куряви, що мовчазно зависла над містом. Голубіла під сонцем вода в каналах, у кронах чудернацьких дерев пробігав легіт.

— Прощавай, місто! — мовив Біттерінг.

— Прощай, прощай! — підхопили дружина й діти, махаючи руками.

І вже більше ні разу не озирнулися.

За літо до дна висохли канали, Літо пройшло по лугах, наче полум’я. У збезлюднілому селищі землян лущилась і відшаровувалась фарба на стінах будинків. На задвір’ях висіли автомобільні шини; ще недавно на них гойдалися діти, а тепер вони застигли в спекотному повітрі, наче маятники годинників, що зупинились.

У майстерні поволі іржавів каркас ракети.

Тихого осіннього дня Біттерінг — він тепер був дуже смаглявий і золотоокий — стояв на схилі горба за своїм особняком і дивився на долину.

— Час повертатися, — сказала Кора.

— Так, але ми не поїдемо, — спокійно відповів він. — Навіщо?

— А твої книжки? А твій вихідний костюм? (Твої ллє, сказала вона, і твій йор уеле рре”.)

— У місті нікого немає. Ніхто туди не повертається, — завважив він. — Та й навіщо? Зовсім ні до чого.

Дочка ткала гобелени, сини награвали пісеньки — один на старовинній флейті, другий на сопілці; веселий сміх відлунював у мармуровому особняку.

Біттерінг дивився вниз, на долину, на далеке селище землян.

— Які дивні, смішні будинки будують жителі Землі.

— Інакших не вміють, — задумливо промовила дружина. — Ну й бридкі ті земляни. Я рада, що їх уже нема.

Вони подивилися одне на одного, злякані тим, що сказали. Потім засміялися.

— Куди ж вони ділися? — замислено обізвався Біттерінг.

Він глянув на дружину. Вона була смаглява й струнка, як їхня дочка. А Кора дивилася на чоловіка — він здавався їй майже таким юним, як і їхній старший син.

— Не знаю, — сказала вона.

— Мабуть, повернемося в місто наступного року. Чи, може, за рік або два, — незворушно мовив він. — А поки що… мені душно. Ходімо купатися.

Вони відвернулися від долини. Взявшись за руки, рушили до басейну, тихо ступаючи по доріжці, де струменіла прозора вода ручая.

Минуло п’ять років, і з неба впала ракета. Задимлена, вона лежала в долині. З неї висипалися люди.

— Перемога! Війна на Землі закінчилася! — галасували вони. — Гей! Ми прилетіли вам на поміч!

Але селище, побудоване американцями, мовчало. Мовчали будиночки, мовчали персикові дерева, мовчали амфітеатри. В порожній майстерні іржавів кістяк недобудованої ракети.

Прибулі обшукали пагорби. Капітан влаштував свій штаб у давно покинутому шинку.

Лейтенант прийшов до нього з рапортом.

— Місто безлюдне, але на пагорбах ми знайшли місцевих жителів, марсіан. Вони смагляві, жовтоокі. Зустріли нас вельми гостинно. Ми з ними трохи погомоніли. Дуже швидко засвоюють англійську мову. Певен, сер, ми з ними налагодимо вельми дружні стосунки.

— Смагляві, кажете? — замислено промовив капітан. — А чи багато їх?

— Приблизно шістсот чи вісімсот. Вони мешкають у мармурових звалищах, сер, на пагорбах. Високі на зріст, міцні. Жінки вродливі.

— Чи вони сказали вам, лейтенанте, що сталося з тими людьми, які прилетіли з Землі й побудували це селище?

— Вони уявлення не мають, що сталося з ним та з його жителями.

— Дивно. Може, марсіани повбивали їх усіх?

— З вигляду вони дуже миролюбні, сер. Певне, якась епідемія спустошила це поселення.

— Може, й так. Мабуть, це одна з тих загадок, яких нам ніколи не розгадати. Про та-, ке іноді пишуть у книжках.

Капітан окинув поглядом кімнату, запорошені шибки, за ними — сині гори вдалині, канали, в яких під яскравим світлом струменіла вода. Раптом почувся шерех вітру. Капітан здригнувся. Потім, оговтавшись, постукав пальцем по карті, яку пришпилив кнопками на голому столі.

— У нас багато роботи, лейтенанте.

Сонце сідало за сині гори, а капітан усе говорив і говорив.

— Треба будувати нові селища. Шукати корисні копалини:, закладати шахти. Взяти бактеріологічні проби. Роботи — хоч відбавляй. А всі попередні звіти втрачені. Треба заново скласти карти, дати назви горам, річкам і таке інше. Треба трохи уяви. Он ті гори назвемо горами Лінкольна. Що ви на це скажете? Цей канал буде каналом Вашінгтона, пагорби ген там… ті пагорби ми можемо назвати на вашу честь, лейтенанте. Дипломатія. А ви з ґречності можете назвати якесь місто моїм ім’ям. Непогано придумано, га? І чому б не назвати оцю улоговину долиною Ейнштейна, а он ту… Та чи ви слухаєте мене, лейтенанте?

Той насилу відірвав погляд від сповитих лагідним серпанком пагорбів, що синіли вдалині, за покинутим містом.

— Прошу? Так-так, звичайно, сер!

ГРА В КОТИКА-МИШКИ

Першого вечора вони милувалися фейерверками; мабуть, ця стрілянина могла б і налякати, нагадати речі не дуже мирні, але видовище було надто вже гарне — вогняні ракети злітали в прадавнє лагідне небо Мексіки й розсипалися сліпучими голубуватими зірками. Все це було чудово — в повітрі перемішалися подихи життя й смерті, запахи дощу й пилу, від церкви пахло ладаном, а від естради — міддю духового оркестру, що грав протяглу мелодію “Голубки”. Церковні двері стояли розчахнуті навстіж, і здавалося — всередині палають на стінах величезні золоті сузір’я, що впали з жовтневого неба: яскраво горіли й диміли тисячі свічок. Над майданом, вимощеним прохолодними кам’яними плитами, знову й знов спалахував, щораз дивовижніший, фейєрверк, наче пробігали невидимі комети-канатохідці, вдарялися об вальковані стіни кав’ярень і злітали на вогняних нитках вище дзвіниці, де мигтіли босі хлопчачі ноги; хлопці підстрибували, пританцьовували й безперестанно розгойдували велетенські дзвони, і все довкруж гуло й дзвеніло. На майдані метався вогняний бик, переслідуючи веселих дорослих та дітей, що радісно верещали.

— Тисяча дев’ятсот тридцять восьмий, — осміхнувшись, мовив Уїльям Трейвіс. — Гарний рік.

Вони з дружиною стояли трохи осторонь галасливого шумного натовпу.

Бик раптом кинувся просто на них. Схопившись за руки, пригнувшись мало не до землі, вони, сміючись, подалися геть повз церкву й естраду, крізь оглушливу музику, галас і гам, під вогняним дощем, під яскравими зірками. Бик промчав поруч — хитромудра бамбукова споруда, яку ніс на плечах прудконогий мексіканець; з неї бризкали порохові іскри.

— Ніколи в житті ми так не веселилися! — Сюзен Трейвіс зупинилася передихнути.

— Потішно, — сказав Уїльям.

— Це триватиме довго-довго, правда ж?

— Цілу ніч.

— Ні, я про нашу подорож.

Уїльям нахмурив чоло й поплескав себе по нагрудній кишені.

— У мене отут стільки акредитивів, що вистачить на все життя. Тільки розважайся. Вони нас не знайдуть.

— Ніколи?

— Ніколи.

Тепер хтось, видершись на дзвіницю, запускав величезні фейєрверкові вертушки; вони сичали й диміли, юрба внизу лякливо сахалася, вертушки з оглушливим тріскотом вибухали під йогами танцюристів. Пахло смаженими в олії маїсовими коржиками, аж слина котилася; в переповнених кав’ярнях за столиками сиділи люди, поглядали на вулицю, в смаглявих руках пінилися кухлі з пивом.