Я, робот, стр. 13

ЛОГІКА

Через півроку хлопці змінили свою думку. Полум’я велетенського сонця змінилося м’якою пітьмою космічного простору, але переміна зовнішнього середовища мало що означає, коли маєш справу з експериментальними роботами. Яке б не було тло, постійно доводиться бути віч-на-віч із таємничим, загадковим позитронним мозком, який, за словами отих геніїв з логарифмічними лінійками, повинен працювати так і не інакше.

Проте не минуло й двох тижнів їхнього перебування на станції, як Донован і Пауелл переконалися, що позитронний мозок може працювати й інакше і годі сподіватися на те, що він працюватиме так, як задумали конструктори.

Грегорі Пауелл чітко й виразно сказав:

— Тиждень тому ми з Донованом змонтували тебе. — Він насупив брови й смикнув себе за кінчик рудого вуса.

У кают-компанії Сонячної станції № 5 було тихо, лише десь унизу м’яко дзижчав потужний випромінювач.

Робот КТІ сидів нерухомо. Полірований метал його тіла виблискував у світлі яскравих ламп, а червоні вогники фотоелементів очей пильно дивилися на землянина, що сидів по той бік столу.

Пауелл поборов у собі раптовий напад роздратування. У цих роботів якесь специфічне мислення. Ага-а, три закони робототехніки діють. Повинні діяти. На фірмі “Ю. С. Роботс” усі, від самого Робертсона до прибиральниці, можуть підтвердити це. Отже, КТІ — робот надійний! I все ж… Модель КТ репрезентувала нове покоління роботів, а цей — перший, дослідний екземпляр. А математичні закарлючки на папері не завжди найкраще заспокоєння перед фактами.

Врешті-решт робот заговорив. У його голосі відчувався холодний тембр — нерозлучний супутник металевої мембрани.

— Ви усвідомлюєте всю серйозність такої заяви, Пауелле?

— Але хтось же повинен був тебе зробити, К’юті, — розвів руками Пауелл. — Ти сам припускаєш, що твоя пам’ять тиждень тому виникла з абсолютної порожнечі. От я тобі й пояснюю. Донован і я зібрали тебе з присланих нам деталей.

К’юті з таємничим виглядом пильно розглядав свої довгі гнучкі пальці. У цю мить він якось дивно був схожий на людину.

— Я гадаю, що має бути правдоподібніше пояснення, ніж це. Мені здається неймовірним, що ви мене зробили.

Землянин несподівано засміявся:

— Чому?

— Можете назвати це інтуїцією. Поки що це лише інтуїція. Однак я хочу встановити правду. Низка логічних суджень неодмінно приведе до істини. Я дійду до неї.

Пауелл встав і пересів на край столу, ближче до робота. Він несподівано відчув симпатію до цієї дивакуватої машини, несхожої на звичайних роботів, які старанно виконували спеціальні завдання відповідно до запрограмованих позитронних зв’язків.

Він поклав руку на сталеве плече К’юті: метал був холодний і твердий.

— К’юті, — сказав він, — я спробую тобі дещо пояснити. Ти — перший робот, який замислився над своїм власним існуванням і, як на мене, перший робот настільки розумний, що може збагнути навколишній світ. Ходімо зі мною.

Робот нечутно підвівся і рушив за Пауеллом. У взутті з грубої губчастої гуми він ступав безшумно. Землянин натис кнопку, й частина стіни посунулася вбік. Крізь товсте прозоре скло стало видно космічний простір, усіяний зірками.

— Я це бачив через ілюмінатори в машинному відділенні, — сказав К’юті.

— Знаю, — сказав Пауелл. — Як ти гадаєш, що це таке?

— Саме те, чим воно здається. Зараз за цим склом — чорна плямиста речовина з маленькими яскравими цятками. Я знаю, що наш випромінювач посилає промені до деяких з цих цяток, завжди до одних і тих самих, і знаю також, що ці цятки переміщуються і разом з ними переміщуються й промені. От і все.

— Гаразд. А тепер уважно вислухай мене. Чорна речовина — це порожнеча. Порожнеча, що простяглася у безмежність. Маленькі яскраві цятки — то величезні маси наповненої енергією матерії. Вони круглі. Деякі з них мають мільйони миль в діаметрі. Для порівняння скажу, що станція має в діаметрі всього одну милю. Вони здаються такими маленькими через те, що перебувають надзвичайно далеко. Цятки, на які спрямована енергія нашого проміння, набагато менші і містяться від нас набагато ближче. Вони тверді й холодні, на них живуть люди, як ось я, — мільярди людей. З одного такого світу прилетіли й ми з Донованом. Наші промені живлять ці світи енергією, яку ми беремо з однієї з цих розжарених куль, що міститься порівняно близько від нас. Ми називаємо цю кулю Сонцем. Зараз її не видно — вона по той бік нашої станції.

К’юті застиг біля ілюмінатора, мов сталева статуя. Він навіть не повернув голови, коли спитав:

— З якої саме точки ви прибули? Пауелл оглянув простір.

— Он вона! Яскрава така, отам у кутку. Ми називаємо її Землею. — Він усміхнувся. — Старенька добра Земля. Нас там три мільярди, К’юті, а тижнів через два і я повернуся до них.

Несподівано для Пауелла К’юті замугикав щось незрозуміле: ніякої мелодії в тих звуках не чулося, хоч нагадували вони тихий перебір струн. Вони припинилися так само несподівано, як і почалися.

— Ну, а куди я подінуся? Ви не пояснили мого існування Пауелле.

— Все душе просто. Спершу станції для передавання сонячної енергії на інші планети обслуговували люди. Але через спеку, інтенсивну сонячну радіацію й електронні бурі працювати їм було вкрай важко. Тому з часом людей замінили роботи. Тепер для обслуговування кожної такої станції потрібно лише двоє роботів. Ми хочемо змінити і їх, і саме для цього ти знадобився. Ти — представник найновішого покоління роботів, найдосконаліший з-поміж усіх тих, які існували досі. I якщо ти покажеш свої можливості й доведеш, що сам даси лад станції, люди більше не з’являться тут. Хіба що доставлятимуть запасні частини.

Він знову натис кнопку, й металічна ширма ковзнула на своє місце. Пауелл повернувся до столу, взяв яблуко, потер об рукав і надкусив. Очі робота червоним світлом дивилися на нього.

— I ви сподіваєтеся, що я повірю в цю неймовірну вигадку? За кого ви мене маєте?

Пауелл від несподіванки виплюнув шматочок яблука й обернувся весь червоний.

— Яка в дідька вигадка! Це правда!

К’юті похмуро відповів:

— Кулі енергії діаметром в мільйони миль! Світ з трьома мільярдами людей на ньому! Безмежна порожнеча! Вибачте, Пауелле, але я не вірю. Я дійду до всього сам. До побачення!

Він повернувся і з почуттям власної гідності закрокував до виходу. У дверях К’юті пройшов повз Майкла Донована, згорда кивнув йому й попрямував коридором, не звертаючи жодної уваги на здивовані погляди, що його проводжали.

Майкл Донован скуйовдив рудого чуба й сердито глянув на Пауелла:

— Про що говорив цей ходячий металобрухт? У що він не вірить?

Пауелл з досадою смикнув себе за вуса і в’їдливо сказав:

— Наш робот — скептик. Він не вірить, що ми створили його, що існує Земля, космос, зірки.

— Спопели його Сатурн! Нам бракувало тільки божевільного робота!

— Він каже, що збирається до всього дійти сам.

— Дуже приємно, — глузливо мовив Донован. — Сподіваюсь, він зласкавиться і пояснить усе те мені, коли розбереться. Так от! — раптом спаленів він. — Коли оця купа заліза почне й зі мною так патякати, я поламаю йому хромований хребет.

Він різко сів, витяг із внутрішньої кишені піджака пригодницький роман у м’якій дешевій оправі.

— Цей робот з мене всі нерви висотає. Надто він допитливий!

Майкл Донован невдоволено бурчав, уминаючи здоровенний сандвіч із салатом, коли, після тихого стуку в двері, до кімнати зайшов К’юті.

— Пауелл тут?

— Він збирає дані про функції електронних

потоків. Здається, насувається буря, — відповів Донован, не перестаючи жувати.

Увійшов Грегорі Пауелл і, не відриваючи очей від графіків, що він їх тримав у руках, всівся в крісло. Він розклав аркуші з графіками біля себе й заходився щось підраховувати. Донован дивився через його плече, хрумкотів салатом, розсипаючи крихти. К’юті мовчки очікував.