Еліксир життя, стр. 43
Заява
Цим ставлю Вам до відома, що 29 травня цього року під час відвідин Меркуріанського залу Вашого музею я, не питаючи дозволу, взяв експонат № М-2437/бц-1981 (еліпсоїдальне тіло вагою більше 4 кілограмів) і під час експериментів розплавив його у вакуум-термостаті. Злочин я вчинив сам один і готовий дістати за це покарання.
30 серпня 1982 р. (Підпис).
Ну, то які коментарі ще потрібні?!
* * *
12.09.82. Од батька мені перепало добряче, але Мезонові — гірше. Його виключили з піонерів!
Мама збирається написати заяву до Спілки письменників, щоб вплинули на Мезонового батька. Я не раджу цього — Мезонів батько тут ні до чого.
* * *
17.12.83. Я весь тремчу від обурення: де справедливість?! Ні, ви уявіть: у грудневому номері журналу “Наука и жизнь” опубліковано статтю Дмитра Книша під претензійною назвою “Кремнійорганічне життя на Меркурії”. Наш чесний-пречесний Мезон на шести сторінках розписує проведений нами дослід, зовсім не посилаючись на мене. Тільки аж наприкінці він милостиво повідомляє, що в експерименті йому допомагав Б.Ляпсус. Ви розумієте — “допомагав”?!
Батько радить негайно написати до редактора журналу. Так і зроблю.
* * *
1.07.87. Так ось куди ви цілили, вельминешановний громадянине Книш! Так он заради чого ви давали мені хабарі, підлещувалися до мене, прикидалися дурником! В усіх газетах і журналах зараз тільки й мови, що про “феномен Книша”! Мезонові ж тільки вісімнадцять років; він ще ж тільки скінчив перший курс університету, а його вже включили до складу групи, яка буде досліджувати “меркуріанське яйце”, нещодавно знайдене Четвертою експедицією! О, звичайно ж, він “захистить” кандидатську дисертацію! Так-так, “захистить”, бо буде давати хабарі всім, од кого буде залежати!
Зараз сідаю писати заяву до Президії Академії наук. Треба гнати геть мерзотників, які, прикриваючись пишними фразами, дбають тільки про себе!
В науці нема місця для підлих егоїстів!
Леонід Сапожников
ОСТАННІЙ ЧВАК
Коли я дізнався, що в черговий політ нам доведеться взяти пасажира, на моєму обличчі, м’яко кажучи, не було захоплення. Секретарка Зоя, яка оформляла льотні документи, співчутливо подивилась на мене:
— Не гнівайтесь, Панасе. Скандали марні. Візу наклав сам Архангел.
З начальником Бази Архангельським сперечатись було справді даремно. Він аж ніяк не вергав громів і блискавок — навпаки, терпляче вислуховував і дивився майже лагідно, а коли ви вичерпували свої гнівні докази, турботливо казав:
— Щось у вас, товаришу пілот-космонавт, нерви розходились. Чи не перевести вас на рік-півтора із загону пошуку космічних цивілізацій у загін вантажоперевезень?
Після цього найзапальнішого сперечальника як вітром здувало.
Знаючи це, я безсило дивився, як Зоя красиво вписує в графу “Склад експедиції”: “Бернард Білопух, космобіолог”. Я механічно відкинув у думці дві перші літери прізвища, і серце в мене стислось від зовсім уже недобрих передчуттів.
Космобіолог з’явився на стартовий майданчик у чорному костюмі і з портфелем. У накрохмаленому комірці вільно вертілась довга веснянкувата шия. Знайомлячись, він соромився, намагався виставити запалі груди і човгав ногою в лакованому черевику. Ми із Сташеком лише мовчки перезирнулись.
— Готувати вмієте? — спитав я, ховаючи неясну надію знайти пасажирові бодай якесь заняття.
— Лише вегетаріанські страви, — скромно відповів він. — Я прихильник безубійного харчування.
Першого дня польоту ми не бачили пасажира. Рух в околицях Бази був як на Хрещатику в години пік, і вести корабель доводилось удвох. За цілий день Білопух дав знати про себе лише одного разу: він викликав мене по радіотелефону якраз у ту мить, коли нам треба було розминутись із зустрічним рудовозом та безпілотним поштовиком, що йшов напереріз.
— Даруйте за турботу, — забурмотів він конфузливо, — мені, далебі, страх незручно відволікати вас від роботи…
— Коротше! — гаркнув я не своїм голосом.
— Де у вас гігієнічні пакети?
…Вдосвіта я пішов на камбуз, щоб приготувати собі і Сташекові яєчню з консервованою шинкою. Бернард, ще блідіший, ніж напередодні, місив якийсь фарш із спаржі та зеленого горошку.
— Чого це вас так скрутило? — запитав я співчутливо. — Морська хвороба на космічному кораблі — випадок, що не кажіть, унікальний.
— Все лихо в моїй клятій уяві, — похмуро відповів Бернард. — Я так яскраво уявив собі безодню під ногами…
Поступово ми примирились із присутністю пасажира. Поводився він тихо й ненав’язливо: цілими днями щось роздивлявся у свій мікроскоп або читав. Крім довідників та наукових монографій, він узяв з собою десятка півтора книг із “Бібліотеки жахів”, обкладинки яких рябіли закривавленими кинджалами, павуками-гігантами та подібною нечистю. Щовечора перед сном він боязко розгортав одну із них і пробігав ошалілими очима кілька сторінок.
Потім у темряві його наелектризований страхом чуб випромінював легке сяйво на зразок полярного.
Загалом життя на борту проходило в межах норми. Корабель без усяких пригод просувався до своєї мети — планети Супремум, на якій телеінтелектрометр Бази виявив досить потужне інтелектуальне поле. По дорозі ми мали встановити причину дивного мовчання колонії землян на Ейвілеусі: вона утворилась двадцять років тому й відтоді не подавала ніяких ознак життя. В службовому додатку до Зоряного регістру вказувалось, що сто шість чоловік, які переселились на Ейвілеус, були особами без певних занять.
…Якось уночі я прокинувся від того, що хтось полоскотав мою ногу. У тьмяному світлі недалекого вже Ейвілеуса я побачив величезного тигра, який по-господарському принюхувався до моєї висунутої з-під ковдри ноги. Із швидкістю блохи я відстрибнув подалі в куток і прикрився подушкою, немов щитом. Тигр похмуро дивився на мене бурштиново-зеленими очима. Я гарячково намагався пригадати які-небудь придатні в цій ситуації відомості про тигрів, але в голові вперто спливала одна і та ж фраза: “Особливо ціняться їхні колінні чашечки, з яких готують активні ліки від подагри”. За дверима каюти почулися кроки Сташека: його чергування скінчилось, і він ішов будити мене. Моє заціпеніння одразу пройшло. Однією рукою я ввімкнув верхнє світло, а другою з войовничим криком пожбурив подушку в нахабну морду володаря джунглів. Здивований Сташек завмер на порозі:
— Що сталося, старий?
— Тигр! — відповів я, нишпорячи очима по каюті. — Обережно! Він щойно був тут!
Губи Сташека розтяглись у розуміючій усмішці.
— Смугастий? — діловито спитав він.
— А який же іще!..
— А може, в клітинку?
Я розлютився:
— Бортінженере Заремба, облиште непотрібні жарти! На борту корабля знаходиться тигр! Негайно озбройте особистий склад імпульсаторами!
Сташек демонстративно виструнчився:
— Дозвольте доповісти, товаришу командир корабля, імпульсатори не заряджені!
— В такому разі, — вигукнув я, відчайдушно борючись із блискавкою комбінезона, — оголошую вам за халатність догану із занесенням у бортовий журнал!
— Дозвольте вам нагадати, — єхидно повів бровою Сташек, — що, згідно інструкції номер дванадцять-бе, імпульсатори належить ставити на зарядку за годину до початку посадочного маневру.
— Гаразд, твоя взяла, — махнув я рукою. — Але тигр був. Ти ж знаєш, кошмари мене по ночах не переслідують.
— Здається, в усьому винен я, — почувся з верхньої полиці тихий голос космобіолога.
— Ви?!
Бернард не жартував. Він дивився на нас з білосніжного простирадла сумовитими лагідними очима.
— Чи не хочете ви сказати, — почав я, холонучи від страшної підозри, — що звір з’явився на борту завдяки вам?
— Боюся, що саме так, — щиросердно відповів Бернард.
— Звичайно, він потрапив до вашого біологічного вантажу помилково. Ви переплутали його з каністрою формаліну або з рентгенівською установкою. Тепер, оскільки нічого вже не зміниш, він прикрашатиме нам життя і створюватиме затишок. Буде тертись об коліна й муркотіти… Чи знаєте ви, як офіційно зветься ваш вчинок?