"Головний полудень", стр. 6

— Оце так-так! А що ж можна?

— Викласти всі факти Павлові Остаповичу, коли він прийде. Тільки факти. Щось довгенько він…

Валерка сказав:

— Він обіцяв швидко прийти. Каже, звільниться і негайно ж прийде.

Сур поглянув на годинник. Я його зрозумів. Він думав про Стьопку. Але хто ж розшукає Стьопку краще, ніж міліція?

Ми стали чекати. Сурен Давидович звелів мені залишитися в зброярні, а сам пішов у стрілецький зал. Валерка побіг у двір, виглядати капітана Рубченка. Я від хвилювання заходився надраювати пістолет, щойно вичищений Валеркою. Ганяючи шомпол, зазирнув у блокнот Сура.

На аркуші внизу було написано і двічі підкреслено: “Чому всі троє хапалися за серце?”

Він мав рацію. У пеньку зберігається зброя, з цукерками передаються, припустімо, записки, але чому всі хапалися за серце?

Аж тут Валерка примчав у тир із криком:

— Дядю Сурене, дядя Павло прийшов!

Капітан Рубченко

Павло Остапович Рубченко — друг і однополчанин Сура. Раніше вони дружили втрьох, але третій — Валерчин батько, вмер позаминулої осені. Для нас Павло Остапович був неначе часткою Сура, і я ледве на шию йому не кинувся, коли він увійшов. Великий, охайний, у білосніжній сорочці під синім піджаком. Він рідко вдягав форму.

— Доброго здоров’я, хлопці! Я сказав весело:

— Доброго здоров’я, товаришу капітан!

— Що у вас діється? Поки що бачу — чистите зброю. Знову школою нехтуєте?

— Ой, тут таке діється… Ви Стьопки не бачили?

Він Стьопки не бачив. Тут зазирнув Сур і попрохав хвилину зачекати, поки він прийме гвинтівки. Рубченко кивнув на тир і похитав пальцем. Сур сказав: “Вас зрозумів” — і покликав мене віднести гвинтівки. Ого! Рубченко не хотів, щоб його тут бачили, виходить, уже відомо дещо… Я вискочив, бігом потяг гвинтівки. Сур навіть чистку відмінив, щоб скоріше спровадити студентів із тиру, і сам замкнув вхідні двері. Тепер нам ніхто не заважав, а Стьопка, коли що, відімкне тир своїм ключем або подзвонить. Я всівся так, щоб бачити двір крізь вікно. Сурен Давидович причинив двері в зброярню, закурив свій астматол і показав на мене:

— Ось наш доповідач.

Рубченко підняв брови і поглянув досить непривітно. Мабуть, кожен міліцейський начальник здивується, якщо його притягнуть у спеку слухати якогось хлопчиська.

Сур почервонів і сказав:

— Альоша — хлопець серйозний. Розповідай з подробицями, будь ласка, — і розгорнув свій блокнот.

Я почав розповідати і хвилювався що далі, то дужче. “Де ж Стьопа?” — пульсувала в голові думка. Я раптом забув, як Федя познайомився з таксистом, які слова вони говорили біля пенька. Сур підказав мені по блокноту. Рубченко тепер слухав уважно, кивав, піднімав брови. Коли я дійшов до розмови про цукерки — першої, ще на путівці, — грюкнули вхідні двері, і в комору влетів Стьопка.

Ми закричали: “У-рур-ру!” Сурен Давидович сплеснув руками. Степан поривався щось сказати і зненацька побілів, як стіна. “Що за халепа, неначе він найнявся бліднути! — подумав я. — Проґавив він гітариста, чи що?”

Стьопка стояв під дверима, втупившись очима в підлогу — як води в рот набрав. Таким білим я його ще не бачив.

Мабуть, Сур щось збагнув. Відчув, точніше. Він швидко підвів Стьопку до віконця, посадив на койку і налив води, як мені щойно. Стьопка ковтав голосно і випив дві склянки підряд.

— Набігався хлопчик, — ласкаво мовив Рубченко. — Вода не холодна в графині? Наковтаєшся холодного — раз-два — і ангіна!

Стьопка і тут промовчав. Навіть Валерці-нетямі стало ніяково — він заусміхався й засяяв своїми очищами: не ображайся, мовляв, дядю Павле, Стьопка хороший, тільки чудний.

Сурен Давидович сказав:

— Стьопа брав участь у цьому ділі. (Рубченко кивнув). Після Альоші він теж дещо розкаже. Добре, Стьопику?

Стьопка пробурмотів:

— Як скажете, Сурене Давидовичу.

Сяк-так я розповідав далі, а сам дивився на Стьопку. Вони з Суром сиділи навпроти світла, тому облич не можна було відрізнити. Я бачив, як Сур подав йому гвинтівку і шомпол, підсунув мастило. Сам також узяв гвинтівку. І вони заходилися чистити. Стьопка відразу витяг затвор, а Сур, притримуючи ствол під пахвою, відчинив тумбочку й дістав пляшечку із пілюлями проти астми. Я в цей час розповів про порожню галявину і про сліди в один бік, а Рубченко кивав і примовляв:

— Так, так… Не було слідів? Так, так… Стривай, Альошо. — Він повернувся до Стьопки. — Ти, хлопчику, до самого міста проїхав на таксі?

Стьопка відповів:

— До місця доїхав.

— Куди ж?

— В’їхав у ваш двір, з боку вулиці Леніна. Через арку.

— Вони тебе виявили?

— Я зіскочив під аркою. Не виявили.

— Молодець! — гаряче мовив Рубченко. — Спритно! Простежив, що вони робили потім?

Цієї миті Сурен Давидович клацнув затвором і пробурчав:

— От негідники! Патрон забули у казеннику…

Капітан повернувся до нього:

— Прошу не заважати! Тут ідеться про державний злочин!

Бач! Я ледве не луснув від гордощів. Казав я їм, казав — шпигунство! І я страшенно здивувався, чому Стьопка не зрадів. Він жбурнув гвинтівку на ліжко і сказав тихим, сповненим відчаю голосом:

— Сурене Давидовичу… Ось він, — Стьопка тицьнув пальцем просто в Рубченка, — він теж хапався за серце перед пеньком. Він — П’ятикутник двісті. Я бачив.

Ми завмерли. Ми просто остовпіли. Уявляєте? І капітан сидів нерухомо, дивлячись на Стьопку. Сурен Давидович прохрипів:

— Остаповичу, як це могло бути?

Та капітан мовчав. А Стьопка раптом заплющив очі й відкинувся до стіни. Тоді Рубченко випнув підборіддя й відповів:

— Поясню без свідків. Державна таємниця! — і знову вшнипився очима в Степана.

Він дивився суворо, ніби чекаючи, що Стьопка повинен зректися своїх слів. Та де там! Стьопа підхопився й вигукнув:

— Пояснюйте при нас!

Сур прохрипів знову:

— Остаповичу, як це могло бути?

— Дрібниці, дрібниці, — відповів Рубченко і гарячково запорпався руками в себе на грудях, під піджаком. — Нічого не могло бути…

Упоперек кімнати палахнуло прозоре полум’я, і тріснув постріл з гвинтівки. Я ще нічого не зрозумів, а капітан Рубченко вже падав із стільця. Сурен Давидович дивився на нього, стискаючи гвинтівку; і з стіни, з величезної чорної діри сипався шлак. Діра була поряд із головою Сура.

Нещастя

Кажу вам, ми нічого не зрозуміли. Ми стояли як укопані. В косому стовпі сонячного світла блиснув сивий їжачок на голові у Павла Остаповича, — капітан падав головою вперед, якось повільно, при повній тиші. Тільки шурхотів чорний шлак, засипаючи білу клейонку на тумбочці. Стьонка ще стояв із піднятою рукою — так раптово все сталося. Я ще без страху, ніби уві сні, дивився, як капітан грудьми

й обличчям опустився на підлогу, як з-під його грудей знову шугнуло полум’я, вдарило під ліжко, і звідти відразу повалив дим. Потім Сур вигукнув: “Остаповичу!” — і спробував підняти капітана, а Стьопка невпевнено вхопив графин і заходився хлюпати під ліжко, звідки йшов дим. Я отямився, коли Валерка закричав і підкотив очі.

Мені довелося витягти його в коридор. Він перестав кричати і вчепився в мене. У мене досі синці — так він міцно вхопився за мої руки. Я сказав йому:

— Негайно облиш істерику! Треба допомагати Суренові Давидовичу. А ще гвардієць…

Він трохи послабив руки. Кивнув.

— Ти, може, додому побіжиш? — запитав я.

— Я допомагатиму, — відповів Валерка.

— Ні, йди додому, — сказав я, так, для годиться.

Валерка по-дитячому, з паузами, зітхнув і пішов за мною.

В коморі гостро пахло димом. Павло Остапович лежав на ліжку. Сур стояв над ним і жалібно говорив по-вірменському, б’ючи себе по лобі кулаками. Він зовсім задихався. Похмурий, але нітрохи не зляканий, Стьопка стояв насупившись і не дивився в той бік.

Я прошепотів:

— Стьоп, як це сталося? Він номер?

Стьопка смикнув плечем. Я зрозумів: помер.