"Головний полудень", стр. 25

Я жадібно слухав. Он воно що! Вони хотіли заслати Ганіна як постійного шпигуна, резидента… І ще — з “посередниками”. Щоб він перетворив на пришельців і інших людей. “Зірвалося, зірвалося!” — думав я зловтішно. І більше не відчував себе самотнім, покинутим, ні! Напевно, ці думки щось змінили в моєму обличчі. Сивий показав на мене:

— Бачиш, очима б так і з’їв… Не шукай складних причин, Кут. Причини всі прості. До Портнова прибігала якась дівчинка, досі не знайшли… А, ось і Квадрат!

Згори спускався Квадрат сто три.

— Зброю заніс собака, — доповів він. — Пес Емми Бистрової, Кут її знає. (Кисельов кивнув). Близько години тому він погнався за Дев’ятикутником, біля входу в “зону” підхопив футляр із зброєю і зник.

— Блюдце послав?

— Зроблено, Лінія вісімнадцять. Жінку з собакою виявлено біля радгоспу, зброї при них немає. Зараз їх перехопить Шестикутник п’ятдесят дев’ять із “посередником”. Хвилин через десять ми дізнаємося, куди поділася зброя. Я розпорядився: Десантнику в собаці лишатися, зброю доставити до навідника і там приєднатися до охорони.

— Схвалюю, — сказав сивий. — Кут, їдьмо! Заводь свою молотилку. (Кисельов повернувся, побіг по схилу). Квадрат, із малюком вирішили питання позитивно. Виконуй. Дані хороші, щоб на старті було нормально, дивись! — 3 цими словами він зник, і відразу ж глухо захурчав мотоцикл.

Вони поїхали.

Квадрат сто три

Я взагалі-то кисляк. Так мене Стьопка лає, і він має рацію. В тому розумінні, що я гублюся, коли треба діяти рішуче. Дивно, як у мене вранці вистачило сміливості піти за гітаристом, але тоді надто вже взяла цікавість. А зараз, коли я вдруге побачив колишнього Сурена Давидовича, зі мною сталося щось дивне. Я просто осатанів — серце гупало, як молот, лице німіло дедалі дужче, і я всіх Десантників ненавидів. Навіть нещасного полковника Ганіна, який зовсім ні в чому не був винуватий, якого послали по-чесному, як військового парламентера, передати чесне попередження. І від ненависті я став хитрим і швидким. А, з вас мало захопити весь світ! Ви зі мною ще “вирішили питання позитивно”, і вам подобаються мої дані…

Ні! Я твердо знав: ліпше розвалю собі голову об їхній проклятий корабель, але нічого не дам із собою зробити. Я, як собака, відчував, що робити хочуть недобре. І чуттям розумів, що єдиний порятунок — триматися якомога далі від “посередників”. Надивилися ми із Стьопкою, як діють ці “посередники”, так що я твердо знав одне: вони діють не далі, як за кілька кроків. “Від корабельного бластера не втечеш”, — подумав я і відповів собі вголос:

— А плювати, нехай спалює…

— Ти про що? — мирним голосом запитав Квадрат сто три.

Він скидався на Сурена Давидовича і говорив як Сурен Давидович, та я відскочив, коли він ступив до мене. У мене тільки вихопилося:

— Що ви хочете зі мною зробити?

Він усе розумів. Він завжди і всюди розумів усе наскрізь і зараз, звичайно, розкусив мій план — триматися від нього подалі. А тому він усівся на корабельну опору і не став мене доганяти. Я помітив, що Десантники при кожній слушній нагоді намагалися доторкнутися до “посередника” або до корабля. Він сказав: — З тобою треба відверто, Альошо. Я розумію. Тож слухай…

І почав мене умовляти.

Я намагався не слухати, щоб не дати себе заговорити, заколисати, щоб не втратити ненависті і не проґавити тієї секунди, коли він підбереться до мене з “посередником”. Дещо я запам’ятав із його балачок. Незабаром їхні основні сили захоплять столиці великих держав, і вся Земля буде підкорена. Однак тоді виникне “трагічне становище”, як він висловився, бо діти, років до п’ятнадцяти-шістнадцяти, не можуть прийняти Мислячого. Це для Десантників несподіванка, проте вони вже придумали, як виправити становище. Вони мають такі штуки, випромінювачі, від яких усе росте страшенно швидко. Усе живе. У кораблі, всередині, є такий випромінювач, і якщо я зайду всередину, то за кілька годин підросту на кілька місяців. Це буде перша проба, а потім вони мене зможуть доростити і до шістнадцяти років.

Я бачив, він бреше про випромінювач. Я сказав:

— Не піду. Не хочу.

— Але чому, скажи?

— Я вас ненавиджу!

Він заходився пояснювати знову. Казав, що вся Земля стане щасливою і здоровою, що люди житимуть до трьохсот років, і не буде воєн, і всі матимуть літальні апарати й механічних слуг, і всі діти виростатимуть до юнаків за кілька місяців. Він промовив:

— Он які будуть чудові досягнення. І врахуй, Альошо: корабель стартує, а ти будеш усередині і зможеш дивитися в ілюмінатор. Непогано, правда?

Тепер він говорив щиро, і я ледве не попався — глянув на корабель і уявив собі, як він підіймається, а я всередині не гірше за Гагаріна. А Квадрат уже витяг із кишені плоску зелену коробочку.

Я відразу отямився й відскочив. Він підвівся і сказав дуже знервовано:

— Умовляння закінчені! П’ять хвилин даю на роздуми! Через п’ять хвилин умикаю променемет, і ти станеш маленькою купкою попелу. Доведеться так учинити — ти чув переговори штабу. Станеш жертвою, дуже жаль…

Було видно, що Квадрат не обманює, що йому шкода мене. У нього сумно відкопилилися губи, але я крикнув:

— Брешете! Всі брешете! В ілюмінатор, так? Самі казали, там тільки кристали і більше нічого, там і кабіни немає!

Він промовив із фальшивою бадьорістю:

— Як ти міркуєш, Лесику! Прекрасно міркуєш! Кабіни, звичайно, в кораблі немає. Ти будеш Мислячим, а твій зір підімкнемо до ілюмінатора.

Мені стало так моторошно, як ні разу ще не було за цей страшний день. Він хотів мене перетворити на кристал. Мене! Мене! Я почав задкувати, не спускаючи з нього очей. Затинаючись від жаху, пробурмотів:

— Чому — мене?

— Тебе вибрали, бо ти знаєш усе необхідне. І в тебе хороша психіка.

Я мовчки стрибнув убік, і тоді корабель ударив мене променем. Це був не бойовий промінь, він лише засліпив мене, немов хлюпнули в очі гарячою водою. Я зойкнув і наосліп кинувся праворуч, до проходу, під захист крутого схилу, і рачки поліз угору, хапаючись за кущі. Скотився, налетів на тверду стіну захисного поля, воно відкинуло мене, я перевернувся через голову, і Квадрат схопив мене, але при цьому впустив зелену коробочку. Я почав пручатися, спершу сліпма, потім став дещо бачити, а Десантник ніяк не міг звільнити руку й підібрати “посередник”. Я виривався й невиразно чув, що він мене настирливо умовляє:

— Дитяча солідарність… Усі діти мріють вирости… ти їх зраджуєш… не хочеш їм допомогти вирости…

Я швидко втрачав сили. Він повернув мене на бік, притиснув, звільнив праву руку і за^ нишпорив по схилу, підбираючись до “посередника”. Видер пучок моху, відшпурнув його, піймав коробку і знову випустив, коли я вдарив його головою, — при цьому з кишені штанів випав пістолет із приліпленим до нього мікрофоном.

Десантник покосився на нього і схопив рукою “посередник”, що лежав поруч. Притиснув мене коліном, звільнив другу руку, а я вивернувся й піймав пістолет за рукоятку, боком. І в ту мить, коли Десантник звівся на коліна й націлився на мене зеленою коробкою, я попав великим пальцем у скобу й натиснув на спуск.

Це був бойовий пістолет, я впізнав його. Макаровський, із тиру. Напівтонний удар його кулі кинув Сурена Давидовича на бік. Він лежав, як мертвий, в обпаленій куртці, що тліла на ньому, і раптом виразно промовив:

— Лесику… тікай звідсіля. Бігом…