"Головний полудень", стр. 24
— А я не набивався до вас у довірені…
Чомусь вони залишилися дуже вдоволені моєю відповіддю. Зареготали. Кисельов відгукнувся схвально про мою психіку. І знову почулося слово “комонс”, яке я вже чув, поки лежав у моху. Гітарист сказав, що начебто не комонс, а хтось інший. Я теж спробував усміхнутися. Хвацько сплюнув на пісок, ніби дуже вдоволений їхньою розмовою, тільки не хочу вдавати. Насправді ж я зненацька збагнув, що вони могли підсадити в мене “копію” назавжди. Раніше я про це не думав. Не вірив. Ну, ви знаєте, як не віриш, що помреш, хоч усі люди вмирають…
Я знову сплюнув і саме тієї миті, коли було треба, сказав:
— Зброю вашу я загубив тут, неподалік. Мені відповів сивий:
— Та-ак. Дев’ятикутник бачив, як ти з нею бігав. Де точно?
— Не помітив. — Я знизав плечима. — Набігався я тут, знаєте. Здається, поруч, біля входу.
— І це знаємо…
— Навіщо ж питаєте, якщо знаєте?
Вони ще раз перезирнулися. Повірили, що я кажу правду.
Я й справді тільки крихту збрехав. Я пам’ятав кущ, під яким залишився лежати бластер у коричневому футлярі для креслень. Біля самого входу. Як його не знайшли, коли вже взялися шукати?
Літак прогудів ще раз. Тепер він пролетів трохи осторонь. Ці двоє й вухом не повели, немов так і треба. Сивий пробурмотів: “Обчислювач” — і заплющив очі. Потім Кисельов допоміг йому підвестися й відвів до корабля. При цьому на руці в сивого заблищав годинник. Я розгледів стрілки — двадцять до сьомої. Тобто залишалося вісімдесят хвилин до моменту, в який їм “доведеться битися”.
Я зробив бездумне обличчя і спитав:
— Федоре, чуєш, Федоре… Що буде о восьмій?
— Цить! Схопиш ти у мене цукерку…
Сивий розплющив очі і скомандував:
— Ще один вертоліт сідає біля радгоспу! Ану, відеозв’язок!
Полковник Ганін
Федір підбіг до корабля, махнув рукою, і на зеленій тьмяній поверхні, за метр від землі, відкрився круглий люк. Безшумно, як велике кругле око з круглою коричневою зіницею, тільки зіниці цієї спочатку не було, а потім вона випливла з темряви і, погойдуючись, застигла посеред ока. Я позадкував, спіткнувся об бугорець, а Десантники, навпаки, присунулися до корабля і нахилилися, вдивляючись.
У зіниці щось миготіло, крутилося… Гвинт вертольота, он воно що! У корабельному люкові похитувався телевізійний екран дивного червоно-коричневого кольору. На ньому дуже чітко виднівся маленький вертольотик — червона зірка здавалася чорною, — і між головами Десантників я бачив на екрані, як відчинилися дверцята кабіни, на землю зіскочив чоловік. Телеекран мигнув і показав цього чоловіка широким планом. Він був у військовому кашкеті.
— Полковник Ганін, з округу. Напевно, парламентер, — сказав сивий. — Дай звук!
Від корабля долинуло шипіння. В цю мить полковник схопився за серце й пробурмотів:
— Тут красива місцевість. Парламентер! Військовий посол, схоже?..
Тільки він уже не був парламентером — йому підсадили Мислячого. Він усміхнувся і спитав:
— Ти Лінія шість? Другий голос відповів:
— Я Лінія шість. Доповідай, з чим прибув. Два розряди слухають нас.
Дивлячись на когось невидимого за екраном, полковник сказав:
— Прибув з ультиматумом. Від моменту приземлення вертольота нам дається шістдесят хвилин на евакуацію. Гарантується безпека літальних засобів у межах зльотного коридора, який ми запросили.
— Після терміну ультиматуму?
— Ядерна атака…
— Це не блеф?
— Хтозна. Очевидно, ні. Настрій пригнічений. Навколо району розгортається авіадесантна дивізія. В її розпорядженні частина радіаційного захисту.
— Звідки у них інформація?
— Надійшла радіограма з телескопа.
Сивий сказав Кисельову:
— От тобі твій Портнов…
Голос за екраном питав:
— Про час сигналу вони поінформовані?
— Не знаю. Із змістом телеграми мене не ознайомили.
— Твоя особиста думка про план дій?
— Зажадати дев’яносто хвилин на евакуацію. Навести кораблі на Москву, Вашінгтон, Нью-Йорк, Лондон, Париж, на всі ядерні штаби. Десантний корабель евакуювати демонстративно, повідомивши їм координати зльотного коридора. Залишити резидентів, звичайно. Все.
— Ми встигнемо дати наводку за п’ятдесят п’ять хвилин.
— Вони погодяться на дев’яносто. Рада?
Неживий голос, крякаючи, прокричав:
— Рада для трьох розрядів! До обчислювача!
Я бачив, як у сивого й гітариста опустилися плечі, екран потемнів, у мене сильно, болюче калатало серце і затерпло лице. Потім сивий сказав:
— Так, правильне рішення! — І екран знову засвітився.
Зірвалося
Я присунувся ближче. Федір і сивий стояли трохи віддалік один від одного, пригнувшись, щоб краще бачити екран. На мене вони зовсім не звертали уваги. Наче мене тут і не було. І я посміливішав і став між ними — ледь нахилившись, як і вони. Справжнього сенсу їхньої недбалості я не розумів, звичайно. Чому вони вели при мені секретні розмови? Чесно кажучи, я думав — уб’ють, щоб не вибовкав їхніх секретів. І не боявся. Надто стомився. Тьмяна зелена поверхня корабля, коричневі фігурки на екрані тремтіли й розпливалися, але я дивився. Екран показував частину вигону, на якому сів вертоліт. Гвинти машини ліниво оберталися, з відчинених дверцят хтось виглядав, а довкола полковника Ганіна зібрався цілий натовп.
— Ну, ну! Акуратненько! — мовив сивий.
Вони там щось робили з полковником. Я подумав — остаточно гіпнотизують, і відразу ж побачив, що зовсім не гіпнотизують, а передають йому такі самі прямокутні ящички, який я бачив тут, у колишнього Сурена Давидовича. Решта зображення була коричнева, а ящички світилися зеленим. Полковник поклав їх у нагрудні кишені мундира. Майор, що зустрічав Ганіна, спитав:
— Досить тобі двох “посередників”? Візьми третій.
— Не в руках же його нести! — заперечив Ганін.
— Спостерігають ретельно, — мовив другий. — Запідозрили? — Він говорив про людей 148 у вертольоті. З відчинених дверцят виглядали вже двоє.
— Уявлення не маю, — сказав Ганін.
— Дій “посередником” просто з кишені. Нитки виведи!..
Ганін промовив:
— Слухаю, Лінія шість! — козирнув і стройовим кроком попрямував до вертольота, до драбинки, спущеної з борту на землю.
А у вертольоті відбулося ось що. Один спостерігач почав дивитися вгору, а другий зник, і замість нього з’явився новий — без кітеля і з пістолетом у руці.
Федір вилаявся. Сивий теж.
Чоловік із пістолетом висунувся з дверцят і крикнув:
— Полковнику Ганін! На місці!
Полковник зупинився.
— Прошу доповісти їхню відповідь, товаришу полковник.
— Вимагають дев’яносто хвилин на евакуацію, — нетерпляче сказав Ганін. — У чому річ, капітане?
— Вам наказано лишатися тут. Простежити за евакуацією, — квапливо промовив капітан і зачинив дверцята.
Закрутилися гвинти. З полковника Ганіна. здуло кашкет, вертоліт стрибнув угору, і відразу ж екран погас. Федір злісно сплюнув. І вони з Лінією витріщилися один на одного. Потім однаковим жестом виплюнули “мікрофони” на долоні. Я відійшов — про всяк випадок.
— Що скажете? — видихнув сивий.
— Один-нуль на їхню користь, — відповів гітарист. — Слухай, Лінія, так же не буває! Не буває! Припустімо, Портнов повідомив про пересадки Мислячих. Ще про щось…
— І про засилку резидента з “посередниками”, ге?
— От і я про те саме! Звідкіля їм було знати? Ти бачиш, усе як по нотах — містечко оточують, бомбардування готують і оцього, — гітарист тицьнув пальцем в екран, — оцього послали подалі.
— Гадаєш, десь просочується? — спитав сивий.
— Авжеж.
— Гадаєш… Е… Замкнені?
— Так! Ти зобов’язаний доповісти Обчислювачу, Лінія вісімнадцять…
— Бо-овдур! — ліниво протяг сивий. — В Обчислювачеві зараз шість Ліній — вони дурніші за тебе, гадаєш? Підемо в маршрут — учистимо загальну перевірку всіх Десантників. Зараз усе одно перевірки не влаштуєш, іде операція… Зараз завдання — дати наводку.