У підводних печерах, стр. 28

Це він нагадував мені, що кожна річ, крім звичайної ціни, яку ми даємо їй, має ще одну, приховану, і, може, найголовнішу ціну…

ТАЄМНИЦЯ ПРОФЕСОРА КОНДАЙГА

І

Тонкий, як голка, фіолетовий промінчик шастав по шкалі. То виписував складні закрути, то перескакував через поділки, наче закреслював їх.

Х’юллет Кондайг знеможено опустився в крісло. Йому було несила збагнути своє творіння. Він прибрав з кабінету, ба навіть з лабораторії все, що могло давати нейтринне випромінювання, а реєстратор все-таки не вгамувався.

Це було незбагненно. Усе, що знав Кондайг, не давало ключа до розгадки. Хоч куди ставили приймач, — до екранованого кабінету, в підземелля, під воду, — промінь робив карколомні стрибки.

Після досліду, номер якого позначався чотиризначним числом, Х’юллет вкрай знесилів. Звичайно, можна було б висунути заманливу й сміливу гіпотезу, заспокоїтися на тому й працювати далі з менш чутливими приймачами. Проте Х’юллет Кондайг не любив фантазувати й висувати хисткі гіпотези. Для нього прилад, сконструйований в лабораторії, був важливіший за будь-яку теорію. А ще Х’юллет мав особливість порівнювати речі не за їхньою схожістю, а за відмінністю. Через те й зайшов у безвихідь, неспроможний ні обрати якусь гіпотезу, ні погодити незвичайне явище із звичайним.

Х’юллет сидів у кріслі й байдуже дивився кудись у куток. Там миготіли фіолетові зайчики, переламуючись на екранах приладів. Ні про що не хотілося думати. Він ніби дрімав.

Та ось він ненароком знову глянув на шкалу. І враз подався всім тілом вперед, до приладу. Те, що він побачив, було досить дивним. Невгамовний промінець реєстратора немовби теж лагодився дрімати. Він, як маятник годинника, що ось-ось має зупинитись, мляво, одноманітно розгойдувався у згасаючому ритмі.

“Що сталося за ці хвилини? — подумав Х’юллет. — Тепер, коли я смертельно стомився, коли в мене немає сил навіть на те, щоб подумати, промінь уперше за останній час так уповільнив рух. Він поводиться, як… відбиток моєї думки!”

Від хвилювання Х’юллет мерзлякувато зіщулився. Думки, мов змилені коні, яких раптом підстьобнули, нестримно рвонули. І водночас затанцював промінь на шкалі, не затримуючись на поділках.

“Що це?.. Невже хід моїх думок впливає на прилад? Стривай! — наказав собі Х’юллет. — Спершу перестань хвилюватися”.

Він мовби напнув віжки своїх думок, і ті стали дибки, протестуючи проти наказу. І знову промінь затанцював, але вже не по всій шкалі, а тільки в її центрі.

Цей приймач значився під номером 18. Кондайг працював над удосконаленням апаратів для реєстрації нейтринного випромінювання. У спеціальних камерах газ опромінювали потоками нейтрино. Електрично нейтральні елементарні частинки завдяки своїй нейтральності легко проходили в ядра і змінювали внутрішньоатомні сили. Утворювалися ізотопи, і промінь реєстрував їх народження на шкалі.

Х’юллет будував дедалі чутливіші приймачі, поки створив оцей — № 18 — з одним лише входом для променів.

І тепер він дивився на нього так, начебто бачив уперше. Він міркував: “Скрізь — у підземеллі, в батисфері, в лабораторії — я був поряд з апаратом. Хвилювався, мучився, шаленів, неспроможний відшукати джерело випромінювання. Шукав його всюди — в космічному промінні, в рухові хвиль та їхній взаємодії з обшивкою батисфери, в самій обшивці, — де завгодно, тільки не в собі самому.

Він уявив, як мчать через Всесвіт, вільно пронизуючи зірки, нейтринні потоки — загадкові “хвилі думки”. Їх можуть приймати мислячі істоти в різних світах.

Х’юллет скривився. Він не любив таких високих розмірковувань. Подумав: “Ядро атома не залишається байдужим до змін електронних орбіт і внутрішньоатомних сил. У відповідь на будь-яку подію воно випускає різночастотні потоки нейтрино. Ці потоки, вільно проходячи крізь землю й скелі, море й дерева, інколи потрапляють у мозок людини, “настроєний” на частоту такого потоку. Проходячи у ядра атомів, нейтрино викликають зміни внутрішньоатомних сил і електронних орбіт. Це вже викликає електричні явища у мозку. А втім, — одразу ж заперечив він собі, — це тільки мої припущення. Цьому явищу, як і багатьом іншим, можна дати десятки різних тлумачень. Усі вони здаватимуться правильними, і в той же час…

Х’юллетові туманилося в голові. Він одкинувся на спинку крісла. Кабінет набув червоних тонів. Кондайг бачив кров і вогонь на стінах, на підлозі. Виблискувала зброя. Когось вбивали, когось кликали на поміч. З туману виринули дві маленькі людські постаті. Х’юллет бачив їхні красиві обличчя. З гори, зарослої рудим чагарником, скотилося якесь металеве чудовисько, а люди чомусь заклякли на місці й не могли тікати від нього. “Що з ними буде?” — схвильовано подумав Х’юллет.

Чудовисько блимнуло очима — це були розлючені людські очі — і вергонуло блискавку…

Потім видиво розвіялося, щезло, як марево. Збуджено дихаючи, Х’юллет рукавом змахнув з чола піт. Погляд його впав на віконце реєстратора. Фіолетовий промінь уповільнив свій танок.

“Що це означає?” — міркував Х’юллет. Йому стало чомусь страшно.

II

— До вечора, Х’ю!

— До вечора, Еммі! Поцілуй за мене малюка!

Він повільно опустив телефонну трубку на важіль, квапливо зачинився у своєму кабінеті і засміявся на повну силу. Тут не було непроханих свідків, хіба що реєстратор запише на стрічці його думки та настрої.

Х’юллєт згадав свого маленького Кена, рожевого здоров’ячка з ямочками на щічках. “Викапаний батько”, — казали сусіди. “Навіть ніс трішки набік, як у тебе”, — жартувала Еммі. Батько радів і з того, що малий стільки важить, і що в нього чудовий апетит, і навіть, що ніс трішки набік.

Поправляючи перед люстром зачіску, Х’юллєт пригадав свого діда, на якого був схожий. Цим еін гордився з дитинства, бо мав від того багато переваг. Йому одному серед усіх онуків дозволялося бавитись прокуреними дідовими люльками, пробувати пальцем лезо його кортика. Та й узагалі хіба це не чудово бути схожим на діда — велетня з тростинкою, із скісними трохи кучерявими бачками на смаглявому усміхненому обличчі. Шкода лишень, що обличчя у Х’юллета дещо спотворене — права половина була помітно більша за ліву…

“Коли людина починає порівнювати себе з старшими або з дітьми — це може означати лише одне: вона старіє. Хоча мені вже за сорок”, — сказав про себе Х’юллєт, але й це не могло затьмарити його радості. Зовсім не хотілося братися за діло, а до кінця роботи ще лишалося години зо дві, не рахуючи п’ятнадцятихвилинної перерви на чай, під час якої обговорюються всі новини.

Х’юллєт, не кваплячись, дістав із шафи щоденник, прочитав останню сторінку й пішов до нового приймача № 43, вдесятеро чутливішого од № 18, який нездатний був реєструвати випромінювання, слабкіші од випромінювань мозку.

Чорна безперервна стрічка виповзала з реєстратора, звивалася, витягувалась, входячи в приймальне віконце аналізатора, як нитка у вушко голки. За півтори години роботи з цим надчутливим приймачем Х’юллет Кондайг устиг про дещо довідатися і відповідно до цього дав йому назву РІ — реєстратор інформації. Тепер можна було вважати встановленим, що не тільки людський мозок, а й усі організми, дерева, метали, морські хвилі випромінюють нейтринні потоки певної потужності й частоти. Будь-який рух, що виникає в них, розгойдує фіолетовий промінь реєстратора і залишає на стрічці свій “автограф”.

Отже, реєстратор, наскільки дозволяла його чутливість, записував усе, що відбувається у Всесвіті.

Х’юллета почало лихоманити. Кабінет швидко забарвлювався з червоне. Х’юллет знав: зараз виникне жахливе марево. Після того першого разу видива повторювалися — і завжди він бачив вогонь і кров.