У підводних печерах, стр. 20

Він бачив, як спрут спершу спалахнув райдугою барв, а потім швидко почав біліти, набуваючи кольору стін. Одночасно посилився тиск на мозок, заскреготіло “свердло”, замололи “жорна”. Але Валерій знав, що тепер зможе все те перебороти. Тієї ж миті, коли він приготувався натиснути спусковий гачок, почув:

“Іду”.

Валерій зачинив за спрутом двері на засув І почав лаштуватися в дорогу.

“Не роби дурниць. Не йди без мене, — благав спрут. — Може статися невиправне”.

Валерій не відповів йому.

Треба було повідомити Славка, але часу не залишилося навіть для того, щоб написати записку. Не можна гаяти жодної хвилини. У Євга кисню лишилося на двадцять хвилин…

Військовий катер, здіймаючи два сріблясто-білі буруни, підійшов до корабля. Славко й Тукало вийшли на палубу зустрічати гостей, про яких сповістили їм по радіо. Одним був Олег Жербицький, другим — незнайомий чоловік у картатому костюмі. Олег відрекомендував його як слідчого. Аркадій Пилипович (так було звати слідчого) чимось скидався на Тукала — чи то рухами, а чи скупою усмішкою, але на відміну від нього був сухорлявий, вищий зростом. Славко, усміхаючись, спостерігав, як вони знайомилися.

— Ходімо в каюту, треба поговорити, — сказав Жербицький.

— Що-небудь трапилось? — запитав Славко, і в Олега навіть губи невдоволено смикнулися через його легковажність, а Аркадій Пилипович окинув керівника експедиції уважним і осудливим поглядом.

Одначе на Славка це ніяк не подіяло і, тільки-но гості з господарями опинилися в каюті, знову запитав:

— Що-небудь трапилося?

— Вибачте, — сказав Аркадій Пилипович, — але спочатку дайте відповіді на мої питання.

Коли б Славко не був зайнятий своїми тривожними думками, то вловив би в його словах застереження: “Запитання тут задаю я”.

— Ви нічого підозрілого не помітили в бухті за останні дві доби?

— У нас припинився зв’язок із “дзвоном”. Щоправда, не дві доби тому, а чотири. Я чекав, що вони пришлють записку в “торпеді”, але…

— Більше нічого?

— З нас вистачить і цього, — роздратовано відповів Славко. — Коли б не ваша радіограма, батискаф був би зараз біля “дзвона”.

— У вашого батискафа є протирадіаційний захист? — несподівано запитав Аркадій Пилипович.

— Немає, — насторожено відповів Славко.

— В такому разі вам доведеться відкласти занурення.

— Це неможливо, — категорично заперечив Славко. — У “дзвоні” — мої товариші.

“Ех, молодий та зелений ти, Вячеславе Борисовичу. Не навчився розпізнавати, з ким і як слід говорити, — подумав Тукало не без задоволення. — І ось такому доручають керувати експедицією. Директор, бачте, бере курс на висування молодих…”

— Ви заміряли радіоактивність води в бухті? — ніби ненароком спитав Аркадій Пилипович.

— Заміряли, А що?

— Коли заміряли?

— Днів п’ять тому. В нормі.

— А зараз вона в сім разів перевищує норму.

— Та що ви? — злякано вигукнув Нечи-пір Арсенович.

— Чому? — запитав Славко.

— А це ми з вами й повинні з’ясувати, — сказав Аркадій Пилипович. — Але я маю ще дещо сповістити. З експериментальної установки по опрісненню морської води зникли два контейнери: один із збагаченим ураном, другий — з радіоактивними відходами. Сліди підвищеної радіації привели нас до цієї бухти. Тут вони обірвалися. Схоже на те, що обидва контейнери знаходяться тут, під водою, причому їхні стінки пошкоджені. Капітан третього рангу Жербицький доповів мені про один контейнер, знайдений вами, який потім безслідно пропав.

— Виходить… — прошепотів Славко.

— Ще нічого не виходить, — спохмурнів Аркадій Пилипович.

— Виходить, що треба негайно йти за товаришами! — Славко повернувся до Тукала: — Готуйте батискаф. Спуск через півгодини. Піду я сам.

Нечипір Арсенович вийняв з рота сигарету і подивився на слідчого, мовляв, бачите, який він. Та Аркадій Пилипович чомусь не розсердився, присунув попільничку до Тукала, щоб у того попіл не посипався на стіл.

— Занурення в батискафі зараз небезпечне…

— Поки я керівник експедиції, мої розпорядження тут виконуватимуться, — відрубав Славко. Одначе йому стало ніяково за цю свою різкість, і він пояснив: — Ви сказали, що небезпека велика. А там, під водою, люди. Отже, у нас немає часу на суперечки.

Голос Аркадія Пилиповича потеплішав:

— Ви не дослухали мене. За півгодини тут буде підводний човен. Підете на ньому. Капітан третього рангу розповів про аварійний механізм вашого “дзвона”. Він підійде і для човна. Товариш Жербицький вирушить з вами.

Олег підійшов до Славка і мовчки став поруч.

Заслінку заклинило, і водолазам довелося витратити чимало зусиль, аж поки таки відкрили її. Але тут, неначе на зло, прорвався струмінь води і спрацювала система блокування. Мусили переборювати і цей бар’єр. Шлюз-камеру відкривали понад годину. Нарешті Славко й Жербицький опинилися в салоні “дзвона”. Усі предмети були на своїх місцях, ніби Валерій і Євг щойно вийшли. Найперше Славко зазирнув у нішу, де містилися скафандри, й сказав:

— Один пішов у легкому скафандрі із семигодинним запасом кисню…

— Але ж ми не знаємо, коли вони вийшли, — обізвався Олег, зрозумівши, куди хилить товариш.

— Доки ми кружляли та причалювали, минуло майже три години. В найгіршому випадку до їхнього повернення залишилося години чотири. Зачекаємо.

— Чекати краще в човні, — сказав Олег якось нерішуче, мабуть, боявся, що Славко неправильно витлумачить його обережність.

— Треба спочатку оглянути басейн.

— Але ж ти бачиш, що двері зачинено на засув. Там їх немає.

— І все ж заглянути туди треба. Нараз обидва ясно почули:

— Відчиніть!

Славко потягнув засув, розчинив двері і сахнувся. В салон укотилося щось схоже на сірий лантух. Воно сопіло, наче пилосос.

— Та це ж восьминіг! — вигукнув Славко і вискочив у коридор.

Чути було, як він біг пластмасовою доріжкою, як відчинив другі двері. Тим часом восьминіг упевнено підкотився до харчового синтезатора, відкрив лючок і заходився їсти зелену масу. Жербицький аж очі витріщив, спостерігаючи за ним.

Славко повернувся. Він був розгублений і здивований. Промовив:

— У басейні нікого немає… “Може, почулося?” — подумав.

— Ти теж почув, ніби хтось кричав? — запитав у Олега.

— Атож…

На обличчі Славка з’явився вираз стурбованості:

— Але хто ж це був?

Спрут перестав їсти і вирячив очі. Люди почули:

— Я, восьминіг.

— Це, здається, він? — не вірячи почутому, сказав Жербицький.

Славко заперечливо похитав головою:

— У них немає чим розмовляти…

— Неправда. У мене є “лійка”.

Саме в цій незвичайній ситуації Славко опанував себе і, нарешті, здогадався, що найперше треба знайти лабораторний журнал — там повинні бути записи про восьминога. Він рився в ящиках, думаючи:

“Значить, Валерка таки мав рацію. Але ж як, як восьминіг створює звуки? “Лійкою”? Неправдоподібно. А чим він чує? Шкірою? Може, вона перетворює звук на якісь коливання? Неймовірно. Але ж тоді це невідомий нам вид октопуса. Коли неможливе сталося, лишається повірити в нього. А там видно буде…”

Він перебрав усе в ящиках і не знайшов того, що шукав.

Запитав у октопуса:

— Ти маєш ім’я?

— Люди назвали мене Мудрецем.

— А де вони зараз?

— Пішли.

— Куди?

— Не знаю.

— Доведеться чекати, — сказав Славко Жербицькому. — В крайньому разі тепер можна припустити, що це їхній звичайний робочий вихід. Ось тільки журнала чомусь немає…

Обізвався восьминіг:

— Ви хочете чекати, доки двоє повернуться? Нащо?

— Заберемо їх з собою, — пояснив Славко.

— Заберіть мене.

— Ну що ж, ми згодні взяти й тебе.

— Тоді ходімо.

— Не зараз. Ще почекаємо.

— Кого?

— Я ж сказав: наших товаришів.

— Чого вони були тут?