Зворотний зв’язок, стр. 20
Справді, у кімнаті, де колись жив мій земляк, я побачив на полиці книги. Виблискували золотом написи: “Острів скарбів”, “Собака Баскервілів”, “Вбивство на вулиці Морг”…
Саме те, що я й передбачав. Алик мав велику колекцію детективів. І він забував свої книжки у найрізноманітніших куточках сонячної системи. За цими книжками можна було безпомилково відшукати його сліди.
Але ж форма мислення гостей була інша, ніж наша, і технічні можливості інші.
Так ось де розгадка! Сталася фатальна випадковість, яка перешкодила контакту двох цивілізацій. Гості втекли від нас світ за очі. Я уявив їхній жах, їхню огиду…
Біля дверей почулися кроки. Це прийшли мої товариші з корабля.
Штурман Стронг вигукнув:
— Він живий і здоровий!
А бортінженер закидав мене запитаннями:
— Що тут коїться! Маскарад? Якісь…
Зблизька пролунав владний голос:
— Іменем закону ви арештовані!
Постріли, вигуки… І вдруге:
— Іменем закону!
До дверей підходило двоє невідомих. Штурман Стронг наставив пістолет, але я поклав йому руку на плече і промовив:
— Заходьте, містере Шерлок Холмс! Заходьте, містере Нат Пінкертон! Ласкаво просимо!
Вони зайшли в кімнату точнісінько такі, якими знали ми їх ще з книг та кінофільмів. Один — високий, кремезний. Другий — худорлявий, стрункий, з люлькою в зубах.
— Дивно! — вигукнув Шерлок Холмс. — Як ви довідалися, що це я вийшов на ваш слід?
— Я вас обчислив, — усміхнувся я люб’язно.
Штурман Стронг з докором дивився на мене і хитав головою: мовляв, як не соромно згадувати давні анекдоти. А непосидющий Нат Пінкертон вигукнув:
— Але хто нам пояснить, як ми тут опинилися, що це за дивний будинок і хто ви такі?
— Я поясню.
Тон моєї відповіді наче заспокоїв Ната, і він поставив на запобіжник свій пістолет.
— Оцей шарварок зчинився через одного забудька, і остаточних наслідків ми ще не можемо передбачити…
На саму думку про це я аж похолов… Глянув на Пінкертона, на своїх товаришів і пояснив:
— Ви, Пінкертоне, і ви, Холмс, а також усі ці пірати, розбійники — всі ви прийшли з книжок, які забув тут мій однокашник Алик Сьомін. Інопланетяни прибули сюди і намагалися за зразками нашої культури скласти уявлення про нас. Гості дослідили приміщення, прилади та машини, — вів далі я. — Знайшли книги і вирішили, що це щоденники чи, може, бортжурнали, залишені якоюсь експедицією. У гостей, очевидно, виникли побоювання щодо контактів між цивілізаціями на зразок тих, які висловлювали свого часу вчені Землі. І вони вирішили якнайбільше довідатися про нас, перш ніж почати переговори.
— О метеоритний дощ і пастка часу! — вигукнув одне із своїх предивних проклять штурман Стронг. — Якщо зважити на їхні передачі, вони мали відповідні апарати і могли матеріалізувати інформацію?
— Ви уже все зрозуміли, — сказав я. — Так, вони матеріалізували зміст книг і подумали, що всі пірати, бандити і сищики — то наші сучасники…
— Уявляю, з якою швидкістю вони втекли геть із сонячної системи, — мовив Стронг.
А я намагався не думати про те, чого могла коштувати землянам неуважність Алика Сьоміна.
СТАРОВИННИЙ РЕЦЕПТ
І
Хтось тихо і нерішуче постукав у двері…
Василь Кузьмич намагався уявити собі людину, яка зараз увійде. Поки двері повільно прочинялись, він устиг подумати: “Затурканий, від якого відцуралися лікарі? Чи, може, один з місцевих знахарів?”
Чоловік був схожий і не схожий на тих, кого уявляв собі Василь Кузьмич. Худе, обвітрене обличчя. Крізь засмагу проступала хвороблива блідість. Різкі зморшки біля очей, як у кожного, хто звик щулитися на південному сонці. Повіки напівприкриті, виразу очей не видно. Ніс з горбинкою. Чоловік більше схожий на араба, аніж на таджика. Василь Кузьмич відповів на привітання і вказав на стілець:
— Слухаю вас…
Усім своїм виглядом він одверто показував, що в нього обмаль вільного часу. Відвідувач зрозумів це.
— Візьміть мене з собою.
“Звідки він міг довідатись про мої плани?” — здивувався Василь Кузьмич. Спробував заглянути у вічі відвідувачеві, але той одвів їх.
— Я кілька разів водив на Памір геологів. Був провідником, робітником, оператором…
— У вас виразка шлунка? — спитав Василь Кузьмич.
Відвідувач не здивувався, що лікар одразу визначив з його зовнішнього вигляду хворобу, і, знаючи, що почує далі, випередив останню фразу Василя Кузьмича:
— Не турбуйтесь, я витримую великі навантаження.
— Саме цього й не слід робити, — повчальним тоном сказав Василь Кузьмич.
— Мене лікували два роки, а хвороба загострилась, — пояснив відвідувач, і його гортанний акцент прозвучав виразніше. — Тепер тільки операція…
— Ну й що? — знизав плечима Василь Кузьмич.
— Ви підете по ягоди галуб-явана? — запитанням на запитання відповів відвідувач, і в голосі його вже не було нерішучості. — Мені сказали, що вам пощастило знайти записки Сейкіла і ви хочете перевірити його рецепти.
— А ви знаєте про Сейкіла, про спалювачів трупів? — поцікавився Василь Кузьмич. Він припускав, що предками опалювачів трупів були греки, які служили у військах Олександра Македонського. Завойовник поселив їх у передгір’ї Паміру як колонізаторів. Якщо здогадки слушні, то медицина опалювачів трупів сягає корінням у медицину стародавніх греків.
— Дещо знаю. Я хотів би спробувати полікуватися за його рецептами. А не допоможе — тоді операція.
— Почекайте до мого повернення, Якщо знайду ягоди…
— Я допоможу вам знайти їх, — у голосі відвідувача почулася дивна впевненість.
— У мене вже є один помічник. Більше мені не треба, — нетерпляче мовив Василь Кузьмич, присуваючи до себе книгу.
Але відвідувач і не думав іти.
— Ви не будете нічого платити мені.
— Ви хворі, виснажені. Вам не можна вирушати в таку дорогу, — роздратовано заперечив Василь Кузьмич. — До речі, звідки ви знаєте про мої плани?
— Чутки, як вода, а людське мовчання — як решето.
“Цікавий тип, — подумав Василь Кузьмич. — Чи не авантюрист? Шкода, що немає часу з’ясувати це”.
— Даруйте, до побачення, — сказав він, розгортаючи книгу.
Відвідувач ступив крок до столу, вперше підвівши очі. Вони були пильні і зовсім небоязкі.
— Все-таки ви візьмете мене. Я — правнук Сейкіла.
“Авантюрист!” — вирішив Василь Кузьмич, уже думаючи, як би швидше позбутися відвідувача. А невідомий дістав з кишені паспорт і поклав на стіл перед лікарем. Василь Кузьмич прочитав: “Румі Сейкіл”.
— Чого ж не сказали про це одразу?
— Боявся, що ви марновірні.
Василь Кузьмич згадав закон опалювачів трупів: “Наші таємниці живуть з нами і відійдуть з нами”. Якщо комусь із чужинців щастило проникнути в таємниці племені, його вбивали. Були випадки, коли люди племені знаходили такого чужинця і в інших країнах. Опалювачі трупів не спинялися ні перед чим, щоб знищити викрадача їхніх таємниць.
Румі підійшов ближче до Василя Кузьмича, глянув у вічі:
— Думав, що ви можете злякатися…
Перш ніж учений зрозумів, що це пастка, він попав у неї:
— Гаразд, якщо ви — правнук Сейкіла, то маєте право йти зі мною. Тільки не думайте, що я доводжу свою сміливість…
Румі всміхнувся.
— Усі знають, що дурні звичаї вмирають раніше за людей.
— Залишіть заяву і документи, я попрошу оформити вас, — запропонував Василь Кузьмич. — А поки що розкажіть трохи про плем’я і свого прадіда. Історики згадують, що Сейкіл був колись знаменитий лікар. Я думаю, він використав знання стародавніх греків, поєднавши їх з місцевою народною медициною.
— Очевидно, ви знаєте більше за мене, — сказав Румі. — Я чув од діда, що його батько був великий лікар. Але дід протоптав собі іншу стежку — став мисливцем. І мій батько прийняв від нього рушницю, але він дуже рано помер. За ним тінню пішла і мати. З тринадцяти років я лишився сиротою, жив у діда, потім — у батькових друзів. Тепер мені тридцять вісім, а я нічого не зробив у житті. Був чужою тінню, ішов по чужих стежках, навіть гнізда не звив… — у його голосі бринів жаль за прогаяним. — І книга минулого розкрита перед вами, а не переді мною. Прадідові нотатки розшукали ви. Я тільки чув про них і мріяв їх прочитати. Мало бути нащадком великого — треба осягнути велич.