У безодні, стр. 52

Таким чином, десь через півтора місяця містер Вейс мусив відмовитися від пошуків кришталевого яйця, коли не брати до уваги двох-трьох його візитів до деяких антикварів. А яйце досі не розшукане. Хоча Вейс признався мені, що час від часу на нього находить запал і він кидає свої найневідкладніші справи, аби знов віддатися пошукам.

Чи знайдеться кришталеве яйце, а чи воно втрачене назавжди й ми нічого про нього не довідаємось, про це можна тільки гадати. Якщо його теперішній власник — колекціонер, він не міг не дізнатися від антикварів про те, що яйце розшукується. Вейс зумів з’ясувати, що пастор і “східний чоловік”, з якими мав справу містер Кейв, були не хто інші, як превелебний Джеме Паркер і молодий яванський принц Боссо-Куні. Їм я завдячую деякі подробиці всієї цієї історії. Наполегливість принца пояснювалась просто цікавістю і екстравагантністю. Йому неодмінно хотілося купити кришталеве яйце тільки тому, що Кейв так не бажав з ним розлучатися.

Могло трапитися й так, що покупцем був не колекціонер, а просто випадковий перехожий, і хтозна, чи не знаходиться кришталеве яйце всього за якусь милю від мене, прикрашаючи чиюсь вітальню або ж навіть правлячи за прес-пап’є, і не виказує своїх чудесних властивостей. Ця думка почасти й спонукала мене написати історію кришталевого яйця в формі оповідання: так вона легше дійде до широких верств читачів.

Моя власна думка про кришталеве яйце в цілому співпадає з думкою містера Вейса. Я гадаю, що між кришталем, прикріпленим на вершку щогли на Марсі, й кришталевим яйцем містера Кейва існує певний зв’язок, який на сьогодні неможливо пояснити. Ми обидва вважаємо також, що той кришталь могли послати з Марса на Землю (ще колись дуже давно) з тим, щоб дати марсіанам змогу краще знати наші земні справи. Цілком вірогідно, що на нашій планеті є ще й інші кришталеві яйця, які відповідають кришта-лям інших щогл. Одне ясно: ніякими посиланнями на галюцинації не можна пояснити викладені факти.

ЧУДОТВОРЕЦЬ

Сумнівно, щоб цей дар був природжений. Особисто я вважаю, що він з’явився в нього несподівано. Адже до тридцяти років цей чоловік був запеклий скептик і не вірив у чудодійні сили. За браком кращого місця, доцільно буде саме тут сказати, що він був малий на зріст, кароокий, рудий і вихрястий. Крім того, він мав вуса, які підкручував догори, і безліч веснянок на обличчі.

Звали його Джордж Маквіртер Фотерінгей (ім’я не з тих, що обіцяють чудеса), а працював він клерком у конторі Гомшотта. Він дуже любив сперечатись, пристрасно доводив свою правоту, і його незвичайний дар виявився саме тоді, коли він стверджував, що чудес не буває.

Ця суперечка відбувалася в барі “Довгого Дракона”, і Тодді Біміш, який виступав проти містера Фотерінгея, відкидав усі його докази монотонним, але дійовим твердженням: “Це ви так вважаєте!” — аж поки містерові Фотерінгею увірвався терпець.

Окрім їх двох, у барі були запорошений велосипедист, власник бару Кокс і міс Мейбрідж — дуже порядна й опасиста буфетниця “Дракона”. Стоячи спиною до містера Фотерінгея, міс Мейбрідж мила склянки. Решта дивилися на містера Фотерінгея й тішилися з його неспроможності обстояти свою думку.

Доведений до білого жару манерою містера Біміша вести спір, містер Фотерінгей удався до незвичного риторичного виверту:

— Послухайте, містере Біміш, — сказав він. — Поміркуймо, що таке чудо. Це щось несумісне із законами природи, те, що робиться зусиллям волі і без зусилля волі відбутися не може.

— Це ви так вважаєте, — сказав містер Біміш.

Містер Фотерінгей спробував знайти підтримку велосипедиста, який доти сидів мовчки. Велосипедист висловив свою згоду з містером Фотерінгеєм, кашлянув і зніяковіло глянув на містера Біміша. Власник бару відмовився висловити свою думку, але коли містер Фотерінгей знову повернувся до містера Біміша, той несподівано погодився з таким визначенням чуда.

— Наприклад, — сказав, підохотившись, містер Фотерінгей, — якби он ту лампу поставити догори дном, то, згідно із законами природи, вона не змогла б горіти, хіба ж не так?

— Це ви вважаєте, що не змогла б, — відповів Біміш.

— А ви як вважаєте? — запитав Фотерінгей. — Отже, на вашу думку вона…

— Ні, — неохоче погодився Біміш, — не змогла б.

— Гаразд, — провадив містер Фотерінгей. — А тепер уявімо, що хтось приходить, хоча б і я, стає ось тут і, зібравши всю свою силу волі, каже цій лампі так, як я оце зараз скажу: “Стань горініж, але не розбийся і гори далі і…” Ой!

Вигукнути “ой!” було від чого. Неможливе, неймовірне сталося у всіх на очах. Перекинувшись догори дном, лампа повисла в повітрі, але горіла й далі, а її полум’я було спрямоване донизу. Факт був такий незаперечний, як і сама лампа — звичайнісінька лампа в барі “Довгого Дракона”.

Містер Фотерінгей стояв, показуючи вперед указівним пальцем і зсунувши брови, як людина, що чекає неминучої катастрофи. Велосипедист, котрий сидів найближче до лампи, пригнувся й перестрибнув через лавку. Усі скочили на рівні ноги. Міс Мейбрідж обернулася й вереснула.

Лампа непорушно висіла в повітрі секунди три.

А тоді містер Фотерінгей застогнав тихо й знеможено:

— Я більше не можу тримати її!

Він позадкував, перекинута лампа спалахнула яскравим полум’ям, вдарилася об край шинкваса, відскочила вбік, розбилася об підлогу й згасла.

Добре, що корпус у неї був металевий, а то виникла б пожежа.

Перший заговорив містер Кокс. Зміст його слів, якщо відкинути круті вирази, вилився в те, що Фотерінгей дурень. Містер Фотерінгей перебував у повному сум’ятті і не спромігся заперечити навіть таке категоричне твердження. Його ошелешило те, що сталося. Заговорили решта присутніх, але ніхто з них не пролив світла ні на суть справи, ні на причетність до неї містера Фотерінгея. Загальна думка збіглася з думкою містера Кокса, але була висловлена ще крутіше. Всі звинувачували Фотерінгея в дурній витівці і доводили йому, що він легковажно порушив спокій і безпеку людей, які його оточують.

Містер Фотерінгей так розгубився й знітився, що був схильний погодитися з ними, тож, коли йому запропонували залишити бар, він уже не мав сили для дійового опору.

Він ішов додому, палаючи від гніву й сорому; комір його піджака був пожмаканий, очі свербіли від поту, вуха розчервонілися. Він нервово зиркав на кожен із десяти вуличних ліхтарів, повз які проходив. І тільки залишившись сам-один у своїй малесенькій спальні на Черчроу, він нарешті зібрався з думками і, пригадавши все, що сталося в барі, запитав сам себе:

“Що ж усе-таки сталося?”

Він уже скинув піджак, роззувся і тепер сидів на ліжку, застромивши руки в кишені, і в сімнадцятий раз повторював слова на своє виправдання:

“Я ж не хотів, щоб та клята лампа перекинулась!”

Нараз він згадав, що, вимовляючи слова команди, несвідомо побажав, щоб ті слова здійснилися, і що пізніше, побачивши лампу в повітрі, відчув, що повинен підтримувати її, хоч і не розумів, як саме.

Якби містер Фотерінгей мав витончений розум, то неодмінно заходився б міркувати над словами “несвідомо побажав”, оскільки вони охоплюють найскладніші проблеми вольової дії. Але в нього не було схильності до абстрактних міркувань, і ця думка була така невиразна, що він прийняв її відразу. Відтак, спираючись на неї (мушу визнати, без належного логічного обгрунтування), заходився перевіряти її на практиці.

Рішучим жестом містер Фотерінгей простяг руку до свічки, зосередився, хоч відчував, що нічого з того не вийде, і промовив:

— Піднімись!

І ту ж мить сумніви його розвіялись: свічка піднялася, повисіла в повітрі, а після того, як містер Фотерінгей ошелешено зойкнув, гучно впала на туалетний столик, залишивши містера Фотерінгея в темряві, якщо не зважати на гніт, що деякий час іще жеврів.