Вбивці на борту, стр. 25
Він мав ще підписати документ про добровільність своїх показань, що його не примусили до них тортурами.
По тому його відвезли до прокуратури, яка повинна була видати постанову про його арешт.
Іронія долі: жахливий злочин Грехема був повністю безглуздим. У поспіху він не заручився підписом матері на страховому полісі, і той не мав сили. Грошей Грехем все одно ніколи б і не одержав.
Процес проти Джека Грехема відбувся вже за два тижні перед судом присяжних у Денвері. Коли Грехем дізнався, що його судитимуть не за терористичний акт, за який його могли б ув'язнити лише до десяти років, а за вбивство 44 людей, він відмовився від свого зізнання, заявивши, що взяв на себе провину під тортурами. Але докази, що їх пред'явила прокуратура, були настільки вагомими, що присяжним знадобилось лише сімдесят дві хвилини, аби оголосити його винним. А судді Пауеллу, що мав встановити кару, вистачило хвилини, щоб присудити Грехема до смерті на електричному стільці.
Страта Грехема відбулася 9 лютого 1956 року. На шляху з камери смертників до місця страти Грехем двічі втрачав свідомість і щоразу приходив до неї після втручання лікаря, бо закон вимагає, щоб смертник був страчений лише у стані повного духовного і фізичного здоров'я.
Екзекуція над Джеком Грехемом тривала 4 хвилини і 37 секунд — одна з найдовших страт на електричному стільці. Американські газети зауважили наступного дня, що смерть вбивці була жорстокішою, ніж, смерть його жертв. Але жодним словом не згадувалось, як ФБР і сенатор Маккарті використали злочин цього недолюдка для того, щоб ще більше розпалити в США потрібну для виправдання гонки озброєнь антикомуністичну істерію…
«ВЕРШКИ СУСПІЛЬСТВА»
Даремно було б запевняти, нібито буденне життя Голлівуду — взірець благопристойності й благочестя, особливо у вечірні та нічні години. Проте, коли настає неділя, жителі «світової кіностолиці», натягнувши машкару доброзвичайності, перевантажують тягар гріхів зі своїх душ на Всевишнього. Нескінченною низкою, солідно, не поспішаючи, тягнуться городяни до храмів; найбільший натовп лине до церкви, розташованої поблизу великою парку Беверлі Хілл.
Так було і знаменної липневої неділі 1960 року, коли атмосферу благочестя було порушено у найнесподіваніший та иайбрутальніший спосіб. Кінозірки, яким у будні сам чорт не брат, картинно заплющували від жаху очі, в кіногероїв, навпаки, очі вилазили на лоба, а деякі літні леді знепритомніли. На паперть вибіг зблідлий пономар і квапливо, тремтячими руками, почав зачиняти двері храму, немов хотів урятувати святе місце від самого диявола.
Цей шарварок стався через те, що на галявині біля церкви, не звертаючи будь-якої уваги на перехожих, бігало, витанцьовувало, пустувало троє миловидих дівчат та стільки ж чоловіків; усі вони були абсолютно голі. Поліцейський патруль, який негайно прибув за сигналом тривоги, вчинив облогу новоявлених німф та фавнів за всіма правилами мисливського мистецтва; невдовзі, нашвидкуруч закутані у пальта й ковдри, всі вони опинились у поліцейському участку, де, однак, продовжували бешкетувати. Зрештою, прибулий лікар встановив, що члени цього дивного товариства перебувають у стані тимчасового потьмарення свідомості, викликаного наркотиками, очевидно героїном.
Шарварок швидко перетворився на сенсацію, коли стали відомими імена «пустунів». Справа в тому, що компанію очолював один з найпопулярніших американських авторів кримінальних романів Ерл Стенлі Гарднер, який геть усі свої твори — аж 162 опуси! — присвятив саме боротьбі зі спекуляцією наркотиками! Разом з ним влетіли у халепу актор Уїльям Телмен — незмінний виконавець ролі незмінного героя гарднерових творів детектива Месона, невтомного переслідувача спекулянтів, та режисер телебачення Д. Гамільтон, який здійснював екранізацію цих романів, що їх з цікавістю дивилися мільйони телеглядачів. Дівчатка ж — Пеггі Фленніген, Уїллі Доновен та Лола де Уїтт — були «зірками» невисокого рангу.
Певна річ, американська преса, скориставшись із слушної нагоди, роздмухала цю історію на весь світ. Ще б пак, «великий Гарднер», непримиренний ворог наркотиків, сам опинився в їхніх лабетах!
Проте фактичний бік «дивного випадку», тобто його причини, нікого не здивував: адже Америка, за висловом однієї з газет, «дедалі більше захлинається у паморочливих хвилях білої отрути». Якщо не так давно преса відзначала, що наркоманія — майже виключно хвороба розбещених снобів (тоді згадувались імена тих, які побували у лікарнях для наркоманів: Уїнтроп Рокфеллер, Джон Астор, Франклін Д. Рузвельт-молодший — синки з найбагатших, відомих усьому світові американських родин), то тепер вона стала «надбанням» мільйонів. «Цигарки з маріхуаною, що їх можна придбати у будь-якій аптеці або газетному кіоску всього за 25–50 центів, та ампули з героїном геть чисто витіснили невинні сигарети й віскі», — ремствували газети. Так воно і є: лише в одному Нью-Йорку в 1960 році було зареєстровано понад 100 тисяч наркоманів, що їх вважають невиліковними; понад 15 тисяч нью-йорківських школярів віком від 12 до 16 років вживають наркотики, і потрібні спеціальні заходи, щоб віднадити більшість із них од цієї пагубної пристрасті.
Вживання наркотиків — прямий шлях до злочинів: запаморочена ними людина здатна на все.
«Тисячний натовп безмовно дивився на тіло мертвої дівчини, що лежало на бруківці: десять хвилин тому 15-річна Тереза Джі була вбита бандою підлітків, що зчинила стрілянину на одній з вулиць в районі Манхеттен Вест-Сайд. Вбита без жодного приводу…», — так писала влітку 1960 року «Нью-Йорк таймс».
Вбивство Терези Джі— не єдиний злочин банди. За годину по тому вона зарізала 16-річного Роберта Янга; йому було заподіяно 16 ножових ран! Стікаючи кров'ю, хлопець усе ж доповз до домівки, але вмер, не дочекавшись лікаря. Банда ж подалася далі, перекидаючи на своєму кривавому шляху автомобілі й кіоски; зрештою, вона розгромила невеликий універмаг, погрожуючи ножами й пістолетами, розігнала покупців, а чотирьох дівчат, що потрапили до рук бандитів, було зґвалтовано.
«Найспритнішій у світі» нью-йоркській поліції знадобилося кілька тижнів для того, щоб знайти злочинців. Ними виявилися 21-річний ватажок банди Хуан Рівера, 16-річні Сел Агрон і Тоні Ернандес та 15-річні Вільфредо Рабассо і Рубен Агірре. Всі вони — діти пуерторіканців, які належать до найбідніших верств населення Нью-Йорка. Поліцейський протокол окремо відзначив: «Жахливі злочини, вчинені ними, були наслідком винятково гострого збудження під впливом наркотиків; усі затримані визнали, що з 11—12-річного віку регулярно вживають маріхуану та героїн».
«Лихо століття», «ганьба нації», «біла смерть», ще з десяток таких жахливих, проте вже звичних епітетів із дня на день кочують шпальтами газет, виказуючи той жах, що охопив широкі верстви населення перед нестримною навалою наркотиків. У багатьох країнах, насамперед у Сполучених Штатах, ця навала вже давно вважається «державною проблемою № 1». При Організації Об'єднаних Націй працює спеціальний відділ боротьби з контрабандою наркотиків — так званий «Постійний центральний комітет у справах опіуму», що контролює, вірніше, має контролювати світове виробництво наркотичної сировини. Спеціальні відділи створено в поліціях провідних капіталістичних країн; разом з Інтерполом вони докладають велетенських зусиль до боротьби з «білою смертю». Велетенських, але здебільшого марних.
Яскравим прикладом цього може служити діяльність чи не найдосвідченішого фахівця у цій галузі, колишнього офіцера контррозвідки Чарлза Сирагузи, що більш як 10 років очолював відділ наркотиків американської поліції.
Відомо, що головними постачальниками сировини для видобування наркотиків є азіатські країни, зокрема країни Близького Сходу: щороку вони знімають врожай, якого вистачає на виготовлення щонайменше 12 тисяч тонн «білої отрути». За статистичними даними, світова потреба наркотиків для медичних заходів не перевищує 500 тонн на рік. Отже, решта — 11,5 тисячі тонн! — таємними каналами плине до рук контрабандистів, а через них потрапляє до Європи, Північної й Південної Америки. Канали ті різноманітні — від реактивних літаків та океанських лайнерів і до рибальських човників та контейнерів, що їх жене до берега приплив.