Зустріч з тайфуном, стр. 19
— Може, це й помилка, — стиха мовив він, — та ми не можемо ризикувати. Треба йти… стривай… Вип’ємо на прощання, друже. Одягайся, я приготую.
Він висунув шухляду. Дістав пляшку, келихи. Коли Амей повернувся, Дан уже тримав їх у руках.
— Одержуй, твоя.
— Як колись камікадзе, — посміхнувся Амей. Та усмішка вийшла крива.
Вони випили і розбили келихи об підлогу.
— На щастя, — знову спробував пожартувати Амей. Зробив крок до Командора, але махнув рукою і вибіг.
Люки клацнули одночасно з двох боків корабля — запасний і головний. Повернувся Археолог і врятовані. Командор пішов їм назустріч.
* * *
Амей повернувся. “Поки що це дійсно я, — шепнув він, випереджаючи Командора. — Ходімо до рубки”.
— Зрозумій мене правильно, Дане, — почав він, переступаючи поріг штурманської. — На жаль, те, що я тобі скажу, спало мені на думку тільки дорогою. Тому я в такому скрутному становищі. Але я не боягуз, не думай. Вважай, що я ще й не виходив. По-перше, мені здається, що ми надто однобоко підходимо до всього, що трапилось. Штучно підтасовуємо факти, але основне — у нас є інші виходи. Десь на зовнішніх станціях біля Землі дамо сигнал, наш корабель блокують і перевіримо все ретельно. Тих, кого ми підозрюємо, зможемо знешкодити під час подорожі, але ми повинні повернутись, повинні доставити на Землю те, що зібрали, в тому числі й наші сумніви щодо цієї планети. Попередити їх.
— Ти таки маєш рацію, Амею, — роздумливо сказав Командор. — На весь час дороги ми господарі становища. Ніхто, крім нас двох, не зможе повести корабель та й не знатиме, куди його вести. В найгіршому разі ми завжди зможемо розвернутись і податися знову світ за очі. Тільки блокіровку не знімати. А ще краще, покладемо їх усіх в анабіоз…
— Я ще не все сказав, — перебив його Амей, — у мене була ще одна поважна причина не виконувати твого наказу, Дане. Припустимо, ти правий щодо своїх висновків. Так не було б це ще одним збігом на їхню користь, якщо вони існують? І дуже дивним збігом. Як ти гадаєш?
Командор зблід.
— Оце так. У, дурепа, — він із злістю вдарив кулаком собі по лобі. — Це ж відкрити карти завчасно! Вони б зрозуміли, що ми їх викрили. Молодчина!
Командор щиро засміявся.
— Ох, Амею, як я кляв себе за цю дурницю. Якби ти дійсно виконав наказ, я не простив би собі цього ніколи. Подумати тільки, я ледь не став убивцею свого кращого друга. І даремно. Молодчина!
* * *
Вже другий тиждень зореліт долає космічну безодню. Екіпаж в анабіозі. Все обійшлося напрочуд спокійно. Відверто кажучи, Командор і Амей не розраховували на це, — сумніви ж були занадто сильні. Амей не спускав з ока підозрілих. Дан закодував маршрут так, що у випадку найгіршого, його ніхто не міг би розплутати. Та все це виявилось зайвим.
“Анабіоз так анабіоз, — тільки й промовив, позіхаючи, Мікробіолог і перший попрямував до ванни. — На добраніч!”
Амей і Командор перезирнулись.
— Здається, помилка, — шепнув Дан, — наші побоювання марні. Але перевіримо…
А потім пішов до ванни і Амей, щоб пробути там доти, поки доведеться лягати на прямий курс до Сонця. Тоді настане черга Командора, аж до орбіти Плутона. Решту шляху вони поведуть зореліт разом. А поки що Командор залишився один. День у день він переглядав записи, знімки, зразки, підводив підсумки. Непомітно наблизився і кінець зміни.
Але, раніше ніж попрямувати до Сонця, раніше ніж розбудити Амея, Командор послав потужний сигнал, віддавши йому майже всю енергію.
“ВСІМ, ВСІМ, ВСІМ.
ПЛАНЕТА БЦ-1387 ОМЕГА, ЯКУ МИ ДОСЛІДЖУВАЛИ ЗГІДНО З ПРОГРАМОЮ, ВИЯВИЛАСЯ ЗАСЕЛЕНА Й АГРЕСИВНО НАСТРОЄНА ЩОДО НАШОЇ ЦИВІЛІЗАЦІІ. У НАЙБЛИЖЧІ ЧАСИ НЕ ПОСИЛАТИ НІЯКИХ ЕКСПЕДИЦІЙ У ТОЙ БІК. МИ НЕ ПОВЕРНЕМОСЬ, ДОКЛАДНИЙ ЗВІТ У ПОШТОВІЙ РАКЕТІ, ЯКУ Я ВИСИЛАЮ СЛІДОМ. І ЩЕ ОДНЕ: ПРИТЬМОМ ВИМАГАЮ ЗАНЕСТИ ДО ОСОБЛИВОГО СТАТУТУ КОСМОНАВТА ОБОВ’ЯЗКОВИЙ ДОДАТОК — НІХТО НЕ ПОВИНЕН ПОВЕРТАТИСЯ З КОСМОСУ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ВІН УЖЕ НЕ ПОВИНЕН ПОВЕРНУТИСЯ.
ПРОЩАЙТЕ, ДАН”
Командор довго вдивлявся в екран радара, проводжаючи поштову ракету. Вона мчала у напрямку до Сонця, до Землі, сповненої запахів трав і росяних світанків, які він так любив і які йому вже ніколи не доведеться побачити.
“Ех, Амею, Амею, — думав він, — я не помилився в тобі. Ти до кінця був моїм другом, до кінця був Людиною. Я гадаю, що ти зрозумів мене і вибачиш за те, що я отруїв тебе тою останньою чаркою. Якби випало йти мені, я випив би отруту сам. Вона вбила б рівно через десять хвилин після того, як настав би час зробити це самому. А ти б знищив корабель, як тільки побачив би мене на екрані радара. Бо мертві не повинні повертатись. Особливо двічі мертві”.
Командор підвівся. Вимкнув радар і повільно підніс руку до червоної цяточки під склом.
В останню мить Командору здалося, що він чує якийсь шум, чиїсь кроки. Але це, мабуть, тільки здалося. Хіба може людина самотужки вийти з герметично замкненої ванни?
Якби поблизу були розумні істоти, їм би здалося, що спалахнула нова зірка.
В. Бережний
ЕКСПЕДІЦІЯ В ПРИРОДУ
— Лежи, лежи, синку, тобі ще не можна рухатись. Отак. А тепер порозмовляємо. Скажи, синку, поясни мені: навіщо ви це зробили?
— Навіщо? А хто його зна… Хотілося до природи, кортіло дихнути тією… дикою атмосферою…
— Невже ви не розумієте, що півсфера над містом захищає усіх мешканців…
— …від грізних явищ природи — це ви хочете сказати?
— Авжеж, синку. Півсфера дає…
— …можливість підтримувати оптимальний стан повітря — найкращі фізико-хімічні й температурні характеристики. А це в свою чергу…
— Ну от, бач, ти все добре розумієш, синку, в тебе ж середня освіта, і все-таки ви наважились пошкодити цю півсферу. Це… ну, як би тобі пояснити… наче маленька дитина штрикає в долоні матері, теплі долоні, які її зігрівають. Де ваш здоровий глузд?
— Здоровий глузд… Набридло нам жити під ковпаком! Від міста до міста довжелезні тунелі.
— Так усе ж видно! І півсфера прозора, і труби-тунелі прозорі, їх просто непомітно. Хіба ми не милуємося хмарами, річками, плантаціями?
— Та воно-то видно… Але ж хочеться дихнути тією атмосферою! Відчути її в роті і в носі, обличчям і руками! Як ви, дорослі, не розумієте, що в теплиці, в оранжереї, хоч і обладнаній ідеально…
— І звідки це у вас взялося? Диво та й годі. Бач, він ще й посміхається. Добре, що нагодилися аварійники!
— Добре… Зірвався задум.
— Невже ви хотіли вискочити… туди?!
— А що ж? Для того й розплавили шмат ковпака, чи то пак півсфери. Якби Юрко не зачепив своєю лінзою так багато — не зразу б помітили!
— І ви… хотіли в пролом… у ту крижану завію? Ви ж бачите, що там водяна пара замерзає і падає, наче вата! Ваші дихальні шляхи одразу б замерзли! Який жах!
— Але ж, мамо, колись люди жили віч-на-віч з природою.
— Колись!.. На світанку цивілізації. А тепер… Хіба ти, синку, не розумієш, що там — стихія?!
— Отож і цікаво!
— Їм цікаво! Там же не контрольовані сили природи — вітри, бурі, дощі, снігопади, електричні розряди — усе ж це вороже людині, вороже життю. Хаос, буяння страхітливих сил, руйнація.
— Ми хотіли хоч трохи побути віч-на-віч із стихією, хотіли здійснити експедицію в природу…
— Зрозумій, сипку, що вся історія людства — це боротьба з природою, невтомна, невщухаюча боротьба. Хоч це коштувало величезної витрати енергії незчисленним по колінням, та все-таки людство свого досягло. Людина таки виділилася з природи, ізолювалась од неї, створила собі нову, другу природу, в якій виключено всякі випадковості. А ви пориваєтесь до стихії, надумали “експедицію в природу”… Ну, скажи, хіба це не хлоп’яцтво?
— Те, що ми зробили, може й хлоп’яцтво… Та певно, що хлоп’яцтво. Треба було все обміркувати серйозніше, зважити не тільки на міцність матеріалу півсфери, а й на міцність… опору дорослих. А ми експромтом. Згоден: погарячкували.