Зустріч з тайфуном, стр. 16

Триногий робот, що чергує біля ліфта, відхилив сталеві двері-люк, і сонце вдарило в вічі сліпучим сяйвом. “Краб” осиротіло стояв на краю Ями, розчепіривши свої трубчасті ноги. Пісок струмочками стікав по жолобках між плитами. В глибині Ями мерехтіли невиразні тіні.

— Але як же ви один упораєтеся з такою величезною роботою? — запитав Костя.

— Нас десять. Товариші працюють в інших сховищах. Ми прийдемо до вас завтра, щоб довідатись про життя на Землі.

Ул підняв обидві руки над головою. “Краб” повільно розвернувся й побрів на схід.

— Мені незрозуміло лише одне, — ніби сам до себе сказав Морєв, — п’ятдесят тисяч років, а Улові не більше п’ятдесяти, по-нашому… Як же, виходить, далеко Голуба і з якою шаленою швидкістю вони переміщаються, якщо ефект часу такий величезний!

— Треба було запитати про корабель, — мовив Костя.

— У них нема корабля.

— Тобто?

— Вони повернулися так, як відправляють ці кристали. В кулях.

“Краб” прискорив ходу. Сонце сідало. Тонколиста трава, кущики якої рідкими сірими плямами тулилися на схилах барханів, стала наїжачуватися і згортатися в клубочки Крижане дихання ночі, яка причаїлася за обрієм, обпікало.

Вони були не далі як за два кілометри від ракети, коли в навушниках почули голос Раєва:

— Морєв, Славін, чому не відповідаєте? Негайно повертайтесь на корабель. Одержано радіограму з “Мрії-5”. Вона прибуває завтра. Ви чуєте мене?

— Чуємо, — сказав Морєв, — не хвилюйся.

— Де ви пропадали?

— Були в гостях у марсіян.

— Дурні жарти. Ймовірність існування марсіян…

— Знаємо, — весело перебив Костя, — дорівнює нулю.

— Саме так.

Б. Литвиненко

ЦІЛІ ЧИСЛА

Перед ним на столі лежала пачка бланків спектрограм, купи довідників, таблиць. Складне нагромадження цифр і символів хімічних елементів на бланках не лякало його. Він як фахівець швидко розшифровував будь-які дані й встановлював аналогії.

Обробка потрібних цифр була йому добре відома, і всі питання, що виникали перед ним, звично розкладались по поличках тренованого дослідами мозку.

Іноді в розгадці якоїсь “непомітної дрібниці” й було вирішення всієї проблеми. Йому вже вдалося раз знайти помилку. А ось вдруге…

Цей другий бланк викликав у нього подив. На ньому чітким дівочим почерком було виведено процентний склад хімічних елементів.

Звичайний метод аналізу. На перший погляд нічого особливого немає… Але що це? Результати кількох елементів у цілих числах: залізо 2 відсотки, нікель 5 відсотків… Він підкреслив цифри жирною лінією. Можливо, ці дивні результати треба було б пояснити неуважністю лаборантки, яка провадила випробування, але…

Цей зразок для аналізу доставлено сюди з далеченного світового простору. Він на мить замислився, а потім рішуче запротестував.

“Ні, такого сплаву не може бути!”. Безперечно, тут наплутала Ліда — лаборантка з чудернацькою зачіскою. Вона студентка художнього інституту, готує себе для мистецтва. У його відсутність їй доручили визначити “за інструкцією” наявність елементів у цьому шматочку метеорита. Вона, мабуть, немало попсувала коштовного матеріалу — навряд чи залишилась достатня кількість, щоб перевірити.

“Треба обов’язково перевірити самому числові дані”, — подумав він і поставив на бланку жирний знак запитання. Потім рвучко відчинив двері кабінету й вийшов у лабораторію.

Тут панувала звичайна метушня, що буває перед закінченням робочого дня. Один дописував звіт, інший, знявши з установки електропіч, обдував її вентилятором, а Ліда, не звертаючи ні на кого увалі, щось шукала в сумочці. Він поморщився, повагався якусь мить, а потім рішуче пішов уперед.

— Лідо, я без вас не берусь відгадувати цей ребус, — простяг він їй бланк, намагаючись не дивитися на її пальці, що поспіхом перебирали речі в сумочці. Вона, ніби обпікшись, висмикнула руку й квапливо схопила протягнутий бланк, прагнучи, мабуть, якомога швидше покінчити справу, що виникла раптово, “з волі начальства”.

— Хоч ви працюєте у нас п’ятий день, але повинні правильно записувати дані приладів, — невдоволено зауважив він.

— Я записувала їх правильно!

— Дозвольте, чудес у природі не буває: в метеоритну речовину може входити 2,15 відсотка заліза, нікелю 5,00 відсотків, але аж ніяк не 2 і не 5, як ви написали на цьому бланку.

Він підвів очі від папірця спектрограми, глянув на біляву дівчину, в якій усе: манера триматися, погляд, брошка, плаття — свідчило про те, що вона недавно з студентської лави. На обличчі протест, який буває в учня, коли до нього даремно прискіпується педагог.

— Крім того, якщо ви вже ставите 5 відсотків, то повинні знати, що пишеться три знаки! — Він розмашно вивів 5,00 і підкреслив. — Адже прилад здатний показувати більше одного знака.

Він нервував і гнівався недаремно. Справа в тому, що до хімічних аналізів у лабораторії ставилися дещо неуважно. Всі методики були розроблені, аналізи наперед відомі, і от вважають за можливе переводити досвідчених лаборантів в інші лабораторії, а замість них присилають кого заманеться.

— Хіба я винна, що квантометр показав такі цифри, — капризно відповіла Ліда.

Він на мить онімів, здивований нелогічністю її слів.

Вона ображено натиснула на кнопку квантометра, і полум’я вольтової дуги в’їлось у грудочку метеорита, випаровуючи його.

— Ось гляньте самі на спектр, — запропонувала вона, розгортаючи на екрані райдужну смугу.

Свічення газів цього метеорита, пропущене через призми приладу, утворювало майже суцільну смугу. Ліній було так багато, що вони, здавалось, зливалися. Це свідчило про наявність великої кількості різноманітних хімічних елементів у сплаві, особливо таких, що рідко зустрічаються на Землі. Колонки цифр, що лежали перед ним, — це дані складу сплаву, одержані приладом. Ніби по відбитках пальців, він “знайшов” їхнього “господаря”, встановив, до якого елемента він належить: вуглецю, нікелю чи гадолінію, який рідко подивується на Землі. Чутливі фотоелементи виміряли інтенсивність кожної лінії спектра, прилад сам підраховував процентний вміст елементів. Лаборантці необхідно лише скеровувати його роботу й записувати одержані результати.

Хоч у кожну дію цього приладу по визначенню хімічного складу було вкладено багатий досвід і знання, нагромаджені експериментаторами, які “спалили” перед цим мільйони зразків, але, крім можливих несправностей апаратури, лишалися ще можливі помилки, які важко усунути: атоми різних речовин “заважали” один одному випаровуватись у полум’ї вольтової дуги. Тому доводилось вносити поправки згідно з таблицями.

Посміхнувшись від наївної спроби відвернути його увагу, він швидко передивився спектрограму і простягнув руку за таблицями. Ліда зашарілась.

“Мабуть, не зовсім певна себе, — подумав він. — Добре, що хоч це розуміє, бо інші уявляють собі спектральний аналіз простіше”. Під “іншими” він мав на увазі тих, хто доручив дівчині цю справу.

Пролунав дзвоник. Та Ліда, глянувши на годинник, вперто струхнула головою, мовляв, я залишусь після роботи, щоб довести свою правоту.

Метеоритна речовина… Таємниці космосу… Найретельніший аналіз… Ці слова відскакували від його власної свідомості, бо випробовувати у лабораторії метеоритну речовину — така ж звичайна річ, як вдома кип’ятити чай.

Якусь мить він сидів нерухомо, а потім поклав руки на стіл, уважно оглянув лаборантку. Вона ніби випливла з туману цифр і спектрограм, що ними лише хвилину тому була забита його голова. Він по-новому глянув на дівчину. На його обличчі зосередженість змінилася подивом. Гарненьке личко. Модна зачіска. Розумні очі дивилися на нього уважно, ніби запитували: “А ти все умієш?”. Це було схоже на своєрідний психологічний “шок”, і він опустив очі, втративши на мить ниточку вимогливості. Коли він знову підвів їх, Ліда, насмілившись, запитала: