Восьме коло пекла, стр. 8

— Це визначення давно загубило сенс. Коли ти краще пізнаєш наш світ — переконаєшся. Ти здивувався, почувши, що більше немає королів і підданих, багатіїв і бідняків. Але ж потім зрозумієш — це добре. Хоч у нашому житті ще не все досконале, та вже багато чого поліпшено на Землі. Цінність людини визначається не її походженням та йменням, а передусім знаннями та працею, що приносять користь не тільки їй, але й іншим… Ти гадаєш, що мусить бути інакше?

— Томас Мор, святий мученик єдиної церкви божої, про острів такий писав… Христос теж навчав… Це я розумію… Це не суперечить вірі й заповітам господа нашого… Але тут… щось інше.

— Так про це ти й хотів мене спитати? Він звів очі й хвилю дивився їй в обличчя.

— Ні. Не тільки про це… Я хотів, аби ти розповіла мені про себе. Про своє життя. Чому ти така…

— Яка?

— Не така, як…

— Як хто?

— Як я. Ти не звичайна дівчина.

— Я не зовсім тебе розумію. Я така сама людина, як і ти. Тільки народилася пізніше, ніж Модестус Мюнх, і світ, у якому я росла, інший: мудріший, кращий, а передусім — вільний від страху.

Він стурбовано ворухнувся.

— Не знаю… чи кращий цей світ. Не знаю… поки що, — мовив. — Але ти інша. Знаю. Це я знаю напевне. Ти сказала: “Я була звичайнісінька дівчина. Я звичайнісінька людина, як ти”. Я тобі вірю, але… це не так. Ти не хочеш себе звеличувати. Розумію, пиха — то гріх. Ти не можеш інакше.

— Що ти верзеш?! Можливо, ти дивуєшся, що я, жінка, — учений, доктор? Але в наш час таких жінок мільйони. А втім, і кілька століть тому, за твого, як ти кажеш, часу, теж були освічені жінки. І навіть раніше. Ти, мабуть, чув про Елоїзу? [8]

— Елоїза? Я… — він урвав і мовчки дивився на Каму, та раптом, немов засліплений яскравим світлом, затулив очі рукою. — Не кажи так… — ледь чутно прошепотів він. — Я не тому… Не тому, що ти надто мудра чи прекрасна, мов янгол. Не в цім річ. Я знаю, були прекрасні й мудрі. Але ти інша! Скажи, чому ти така добра… до мене? Чому?

Вона не знала, що сказати.

— Але ж… Я така, яка є.

Його очі дивно заблисли.

— Так. Ти говориш, а я слухаю. І вірю. Вірю тобі. Хоча часом ти кажеш дивні речі… Навіть страшні. Кажеш, а я відчуваю — це правда. Дивлюся на тебе, і… хороше мені. Так, ніби я… — він замовк і лише за хвилину додав:—Коли тебе немає, мені зле. Профак Гарда, Стеф, Мікша, Ава, Сан і навіть Ром Балич теж добрі до мене. Але це не те. Скажи, чому саме ти?

— Не розумію. Я… просто я допомагаю тобі пристосуватися до життя у нашому світі. Дбаю про тебе. Таке моє завдання. Я намагаюся робити це якнайліпше, та й годі.

— Хто велів тобі це робити? А може, про це не годиться питати? — раптом зніяковів він.

Кама посміхнулась.

— Чому ж бо! Тут нема чого таїти. Я сама домагалась, аби мені доручили тебе. Вчена Рада інституту погодилась, тому я…

— Ти сама хотіла? — жваво підхопив він.

— Хотіла. Не дивуйся. Випадок, що трапився з тобою, дуже цікавий. Просто незвичайний!

— Випадок? Незвичайний? Так. Незвичайний! І ти теж…

Загув сигнал візофону.

— П’ять! — мовила Кама гасло, і на екрані з’явилось обличчя доктора Балича.

— Привіт тобі, о Камо, далека річко!

— Облиш! Чого тобі?

— Чи не могла б шановна колега бути такою ласкавою і передати мені на годинку свого підопічного?

— Зараз?

— Насмілюсь уклінно прохати. Ти могла б тим часом збігати в басейн. Я щойно звідти. Вода і сонце — мрія. Окрім того… — він багатозначно знизив голос, — я зустрів там Мікшу. Стеф був би в захваті.

— Не знаю, чи зможу.

Вона запитливо глянула на Мюнха, але той лише опустив очі. Кама зміркувала, що зараз таки слушніше урвати розмову й подумати, як повестися далі.

— Бачу, я обрав не дуже вдалу нагоду, — зітхнувши, промовив Балич. Вирішив, мабуть, що Камине мовчання означає відмову.

Одначе він помилився.

— Слухай, Моде! Ти можеш зараз поговорити з доктором Баличем? — спитала вона.

— Буде так, як ти хочеш, — ухильно відповів Мюнх. Він не полюбляв Балича, але не наважувався показати це в його присутності.

— Я гадаю, ми могли б зараз припинити нашу розмову. Доктор, напевне, хоче сказати тобі щось цікаве.

— Мені б хотілося подискутувати про… пекло, — підохотливо мовив Балич. — А може, ти не маєш бажання, брате Модесте?

Мюнх стурбовано засовався.

— Я маю бажання, — квапливо погодився він. — Ти можеш прийти сюди?

— Уже йду!

— А може, мені теж лишитись? — спитала Кама, але Ром невдоволено скривився.

— Ні. Мабуть, не варто. Про пекло краще говорити віч-на-віч, — багатозначно промовив він. — Чи не так, брате Модесте?

Той кивнув.

Кама підвелася з крісла.

— Ну, то я на годинку зникну.

— Але ми сьогодні ще побачимося? — запитав Мюнх.

— Неодмінно. Скористаюсь нагодою й домовлюся із Стефом про поїздку до Варшави. Можливо, завтра втрьох злітаємо на кілька годин.

— Авжеж. Завтра.

Балича Кама зустріла коло ліфта.

— Модест сьогодні не в гуморі. Не дуже його дошкуляй.

— Не бійся, пастирю заблудлих душ. Я хотів би тільки дещо перевірити. Твоя присутність може змінити реакцію Модеста. Розумієш? Він дуже прислухається до твоєї думки. Коли говорити відверто, навіть занадто… Боюся, тут щось більше, ніж авторитет.

— Я згодна з тобою. Мене це теж хвилює.

— Добре, що ти це розумієш. А чи не здається тобі, що не завадило б ефективніше чинити опір підсиленню цього афекту?

Вона вдала, що не помітила насмішки.

— Роблю, що можу… Але це не так просто, як тобі здається. Тому прошу тебе, уникай такого тону, як зараз. Він не розуміє, що це жарти. Сприймає усе так, як є. Я домагаюсь, аби він дивився на мене, як на звичайну людину. Прошу тебе, не заважай, допомагай мені!

— Твої бажання — закон для мене, о пресвітла! — посміхнувся Балич і помахав на прощання рукою.

— Отже, за годину я повернуся.

— Ну, хоч і за півтори, коли ласка.

— Гаразд, за півтори години.

ЦИРОГРАФ

Балич прохилив двері лекційної зали й увійшов. Чернець сидів у кріслі й шептав Молитву.

— Тут трохи темнувато, — зауважив з порога Балич. — А я хотів показати тобі один документ.

— Якщо треба, пане…

Мюнх простяг руку до перемикача — стіни засвітились.

Балич сів поруч нього в крісло, розкрив тоненьку течку й вийняв з неї загорнутий у прозорий пластик аркуш пергаменту.

— Якої ти думки про це? — запитав він, подаючи аркуш ченцеві. — Повідай, брате Модесте.

Мюнх якусь мить дивився на пергамент, потім обережно поклав його на пюпітр і перехрестився.

— Це єретичний лист, пане. Або навіть… угода з сатаною. Перевернутим письмом написано. Хто не знає — не прочитає. Потрібне дзеркало.

— Знаю, — кивнув Балич. Він добув з течки фотокопію документа. — Це справді цирограф. Ось маєш пряме зображення. Дата свідчить, що листа було написано тисяча шістсот тридцять дев’ятого року. Аналіз підтверджує цю дату. Документ написано трохи пізніше “твого” часу, але в даному разі це не має значення. Чи впевнений ти, як фахівець, що це справжня угода з сатаною?

Мюнх уважно оглянув копію і, перемагаючи відразу, потягся до пергаменту. Довго й уважно порівнював оригінал із копією, розшифровував підписи.

— Справжня, — нарешті промовив він серйозно. — Тут он написано: “Як сказано в цій угоді, буде він, нижчепідписаний Йоахім фон Грюнштейн, тридцять п’ять років щасливо жити на Землі серед людей, а потім прибуде до нас, аби разом з нами бога проклинати”. А ще нижче: “У пеклі на диявольській раді затверджено”. І підписи: Сатана, Вельзевул, Люципер, Левіафан, Асторот… А тут, бачиш, пане, — Мюнх показав пальцем, — підтвердження. Власною рукою Иоахша фон Грюнштейна написано. Що служитиме Люциперові все своє життя, в усі часи…

— Свого часу ти, Модесте, бачив такі цирографи?