Восьме коло пекла, стр. 10

— А часто поверталися ці видива?

— Ні, пане. Сила молитви й імені божого могутні. Прогнав їх геть.

— Отже, вони з’являлися лише спочатку?

— Так, пане. Тільки спочатку. Опісля, коли я почав стіни хрестом святим благословляти, вони зникли без вороття.

— Чим ти хрестив?

— Хрестом своїм. А то й просто перстом… І варто було мені намалювати на стіні одного хреста, як одразу з’явилося кілька таких самих.

— Цікаво. А ти не пробував малювати написів?

— Пробував, пане! — хапливо ствердив Мюнх. — Ім’я господа нашого Ісуса Христа і матері Божої. І написи ті теж повторювались. Навіть потім, коли я вже не писав.

— Ти гадаєш, що пекельні сили могли малювати знаки хреста й ім’я Христове?

— То могли бути знаки, господом дані.

— А якщо то були не посланці пекла, а істоти з іншого, невідомого нам світу, котрі прилетіли на Землю в дивовижному кораблі? Можливо, не знаючи людської мови, вони намагалися у такий спосіб порозумітися з тобою?

— А вона теж так гадає?

— Хто?

— Кама Дарецька.

Балич відчув, що його починає душити гнів.

— Не знаю, що гадає Кама, — відповів він, стенувши плечима. — Коли хочеш, спитай її сам.

— Я спитаю, пане, скоро вона повернеться

— А коли вона підтвердить моє припущення, ти повіриш, що так воно й було?

— Авжеж. Повірю.

— Ти маєш її за мудру?

— Не тільки мудру, пане. Вона свята! Ром мимоволі пирхнув. Щоправда, одразу перемігся, та було вже пізно.

— Смієшся, пане? — ображено прошепотів Мюнх. — Чому ти смієшся?

— Ні, нічого. Нічого. — Балич намагався якось залагодити інцидент.

— Скажи, чому? — наполягав чернець. Очі його гнівно заблищали.

— Так… мимоволі.

— Не збагну. Скажи, чому?

Ром розумів: що далі він зволікатиме з відповіддю, то скрутніше йому доведеться. Власне, обманювати не було потреби. Адже Кама сама прохала, аби він поміг їй якось погасити кохання, що зароджувалось у Мюнха до неї.

— Ти питаєш, чому я сміявся? — промовив Балич, аби виграти час.

— Авжеж. Чому?

— Кажу ж тобі: ненавмисне Мимоволі. Їй-право, не хотів тебе образити. Коли я почув од тебе, що Кама свята, одразу… подумав: що б вона сказала на це?

— Але чому ти сміявся?

Уникнути прямої відповіді було неможливо.

— Я не уявляю собі Каму в ролі святої, — мовив Балич, водночас розуміючи: відповідь ця — немовби стрибок у невідоме.

— Чому? — голос Модеста прозвучав холодно, вороже.

— Свята — це особа поважна, сповнена гідності, доброчесності, котра цурається земних радощів…

— А Кама? Вона ж така і є!

— Не зовсім. Ти бачиш її лише на роботі. В особистому житті це весела дівчина; вона не цурається розваг.

— Я знаю. Коли ми якось ішли лісом… вона ганялася за метеликом. Наче дитина. Або тут… Вона хотіла навчити мене танцювати… Але це забави юності. Святий Франціск теж полюбляв пустощі… Важливо, щоб… забави не заступили… бога і спасіння душі Сміх і веселощі не завше гріх Часом вони можуть служити в ім’я господа нашого…

— Можливо. Але Кама така, як і мільйони інших дівчат.

— Неправда! — гнівно вигукнув Модест. — Ти брешеш! Або… очі твої засліплені!

Це було вже занадто. Балича раптом пойняло пекуче бажання враз зруйнувати Модестів міф.

— Ти був з Камою у парку на островів

— Ні.

— Хочеш, підемо до неї? Зараз же. І ти сам переконаєшся, що вона така сама, як інші. Ну, хочеш?

— Хочу.

Балич глянув на годинник.

— Минуло лише п’ятдесят хвилин відтоді, як ми розмовляємо. Отже, встигнемо!

ДИЯВОЛЬСЬКА ШТУКА

Станція швидкісного підземного руху була поруч з інститутом. Радово, майже все зведене заново в останнє десятиріччя, за своїми комунікаціями належало до найсучасніших міст Європи. Надземні естакади, що сполучали висотні будинки, виконували лише допоміжні функції й правили, власне, за місце прогулянок та розваг. Основні ж шляхові комунікації проходили під землею.

Мюнх разом з Камою частенько відвідував місто. Він уже звик до барвистих юрб перехожих, що пливли пішоходними доріжками в осяйних тунелях, які рясніли вітринами й рекламами, і навчився користуватись комунікаційним обладнанням. Спритно перестрибуючи з доріжки на доріжку, Балич вів ченця найкоротшим шляхом, і вже за кілька хвилин вони досягли мети.

Широкий ескалатор виніс їх нагору, й вони опинились у маленькому сквері, що його обступав сосновий бір. З будиночків, що ховалися поміж деревами, виходили люди: дорослі, молодь, діти, часом цілі родини. Сміючись і щось вигукуючи, вони прямували вглиб лісового парку й зникали в тінистих алеях, які розбігалися навсебіч.

Ром повів Модеста вузькою тихою алеєю. Перед ним йшло двоє: юнак обнімав дівчину за плечі й, напевне, розповідав їй щось цікаве, бо вона щомиті вибухала дзвінким сміхом.

Дорога то круто підіймалася вгору, то збігала схилам униз. Сосни порідшали, під ногами зашарудів пісок.

Ще поворот, і вони опинилися перед невисокою видовженою будівлею, що губилася серед зелені.

Юнак і дівчина сховалися за широкими двійчатими дверима.

— Купатимешся? — запитав Балич, який досі мовчав.

Мюнх запитливо глянув на свого провідника.

— Скупатися в таку спеку — то справжня розкіш! Це найкращий басейн у парку. Тут завше вільно. А ось тут — гардероб, — показав Балич на видовжену будівлю. — Чи, може, ти взагалі не вмієш плаваги?

— Не вмію.

— Ну однаково, ходімо!

Балич штовхнув двері, пропускаючи ченця. З вузької тераси під дахом, що скидався обрисом на лопушине листя, відкривався вид на маленький круглий пляж. Золотавий пісок широкою смугою облямовував овальний басейн, над яким, немов випростана рука, здіймалася вежа трампліна.

Мюнх поволі підійшов до самого краю тераси й зупинився, побачивши людей. їхні засмаглі, обпечені сонцем тіла й чудернацькі пози нагадали ченцеві бачені колись картини, де були зображені грішники, приречені останнім судом на довічні муки.

Одначе веселий гомін, радісні вигуки й сміх, що долинав звідусіль, аж ніяк не в’язалися з картинами пекла. Чоловіки й жінки, юнаки й дівчата, не соромлячись одне одного й анітрохи не бентежачись, лежали поруч, гуляли, ганялися одне за одним. Час од часу з трампліна або просто з берега басейну з плескотом плигав хтось у воду. Скупавшись, юнаки й дівчата вилазили на кольорові плити навколо басейну.

— Ну, ходімо! — квапив Балич.

Мюнх спустивсь на кілька східців і зупинився.

По піску до сходів, що вели на терасу, йшла молода жінка у прозорій купальній шапочці. Гарну струнку поставу облягав яскравий купальник. Золотиста шкіра, ще мокра від недавнього купання, виблискувала на сонці.

Дівчина піднялася на перший східець і скинула з голови шапочку. Хвилі ясно-рудого густого волосся впали на обличчя. Вона відкинула з чола кучері, підвела голову, глянула у бік тераси й здригнулася, побачивши Мюнха, що стояв угорі на сходах.

— Дивись, то Кама! — вигукнув Ром.

Але Модест уже впізнав її. Скам’янілий, дивився на дівчину, не в силі мовити жодного слова.

Ще хвилину тому він не був певний, вагався. Тепер, коли їхні погляди зустрілися, не сумнівався більше: це була вона!

Заплющив очі. Хотів прогнати цей прикликаний напевне якоюсь диявольською силою образ геть. Але образ не щезав.

Лишалося одне — тікати! І Мюнх різко повернувся, перестрибуючи через східці, метнувся до виходу.

Балич наздогнав його в глибині алеї.

— Моде! Що з тобою?

Він схопив інквізитора за руку, але той вирвався, немовби Баличева рука пекла його.

— Відійди! Відійди! Не підходь до мене! — майже кричав чернець.

— Моде! Вгамуйся! Що з тобою?