Позивні Альфи Лебедя, стр. 27

Я натиснув на кнопку вдруге… і опинився на Землі.

Я сидів край урвища на стрімкій скелі; глибоко внизу, в долині, сіро-жовтою гадюкою звивалася старовинна дорога; переді мною, аж ген до обрію, піднімались кам’яними хвилями гори; над ними — безмежно високе синє небо, орлиний клекіт і терпкий запах полину.

Я знав: це — Чуфут-Кале, древнє печерне місто біля Бахчисарая, в Криму.

На мить у мені ворухнувся дивний спогад: здалося, ніби я був тут колись, був давно-давно, мільйони літ тому. Тоді я сидів так само, як і тепер, а потім озирнувся — і побачив Галю. Вона сказала… Вона сказала…

Мій невідомий друже, я навмисне описую всі свої відчуття до найменших подробиць, аби ти знав, як тонко і як підло впливає “Га-латея” на людський мозок. Вона бере твій спогад, твою уяву і трансформує їх, надає їм найпривабливішого для тебе змісту.

Я справді був у Чуфут-Кале влітку 2053 року. Справді сидів на тій скелі над урвищем. Тільки тоді туга стискала моє серце, і сонце видавалось чорним: саме там кохана дівчина сказала мені, що не любить і, власне, ніколи не любила, отож і зустрічатись більше не варто.

Але то було наяву, а “Галатея”. все перекрутила по-іншому.

…Я озирнувся — і побачив Галю. Вона лежала горілиць, мрійливо дивлячись у небо. Потім перехопила мій погляд, усміхнулась до мене, простягла руки.

А я все продовжував дивитись на неї, відчуваючи, як з кожною секундою в мені наростає буйна, дерзновенна сила; як дивовижно розквітає довколишній світ, надихаючи на якісь незнані подвиги, і як усе найкраще, що тільки може бути в природі, вливається в образ цієї золотокосої синьоокої дівчини, — моєї наймилішої, моєї найріднішої!

Ні, я не можу описати цей стан. Ні, ні, ні! Якщо я не зумів передати фантасмагорію космосу, то там хоч йшлося про неіснуючі органи чуття, а значить, і про брак відповідних зразків для порівнянь. Але ж тут мене охопили загальнолюдські, загальновідомі почуття. Любов. її знає кожен. Вона може бути маленькою чи великою, щасливою чи скорботною. Однак її не розчленуєш, не виміряєш, не проаналізуєш, бо сухий логічний дотик зруйнує райдужну оболонку і лишиться, як від мильної бульбашки, прозаїчний сірий туман.

Справді, що робить одну чи одного най-милішими, найдорожчими в світі, заради яких людина переступає найсильніший тваринний інстинкт самозбереження і готова віддати власне життя, аби існував коханий? Чому всі інші блякнуть порівняно з обранцем, хоч насправді часом набагато красивіші, розумніші, привабливіші за нього?.. Може, справа зовсім не в обранцеві, а в тім, який саме образ створила уява закоханого?

Я недарма запитую про це. Я намагаюсь зрозуміти дію “Галатеї”. Зрозуміти, щоб ще раз застерегти: створювані нею міражі устократ сильніші за реальні сприйняття. Я й зараз, досі відчуваю смак губів і запах Галиного волосся, хоч ніколи не цілував її насправді; мною й досі володіє запаморочлива скорбота за втраченим почуттям незміряної і невичерпної любові… якої в дійсності не було. Але що з того? Вона живе в мені, і відтепер знаю: навіть коли б лишився живий, я не зміг би вже покохати ні одну жінку, бо жодна реальна жінка не зможе піднятися до рівня мрії.

І все-таки я спробую ще раз відновити в собі оту повінь почуттів. Марево кличе мене, манить, як струмок у хвилину нестерпної спраги.

Яку любов подарувала мені “Галатея”?.. Безмежну. Безкраю. Невичерпну. Вона вмістила у собі все — від тваринного реготу пітекантропа до натхнення творця музичної симфонії. Саме так я тільки й можу визначити: в мені одному ніби з’єдналися воєдино мільярди кохань тих, хто жив і хто ще житиме на Землі. Чи була вона світлою, ота моя феєрична любов? Ні, вона була як райдуга — від найчорніших спалахів лютих ревнощів аж до рожевої глупоти; в мені жили Ромео і Отелло, раб і Цезар, Дон-Кіхот і Дон-Жуан; я був здатний і вбити мою кохану, і віддати за неї життя. Здавалося б, до кого мені ревнувати, якщо я — найсильніший, найкрасивіший, найрозумніший? А я ревнував її до сонячних променів, що пестили її золотаву шкіру; до вітерця, який шарпав її сукню; ревнував її до неї самої, якщо вона замислювалась хоч на мить. Але то були скороминучі напади люті, - мабуть, просто необхідні в коханні, щоб після них радість і піднесеність були ще яскравіші.

Я кінчаю. Мене кличе до себе солодке забуття, непоборна отрута. Мені дедалі важче стримувати себе. А я ж повинен розповісти все до кінця.

Тільки тиждень минуло відтоді, як я вперше увімкнув “Галатею”. За цей час я не спав ані години і спати не хочу. Може, я сплю під час дії апарата? Не знаю. Не хочу я також їсти: тільки дві години тому силоміць примусив себе проковтнути шматків зо два консервованої шинки. Я не хочу нічого. Мене ніщо не цікавить. Тільки одне пекуче бажання тріпоче у мене в грудях: швидше! Швидше кінчай і вмикай “Галатею”!

Я ще тримаюсь, бо, мабуть-таки, в свідомості людини є щось значно сильніше за могутні темні інстинкти, пробуджені наркотизатором. Це — почуття обов’язку, почуття відповідальності перед людством.

Автомат щойно повідомив мене, що запас мезоніту вичерпано. Це значить, що мій зореліт перетворився на мертве космічне тіло, яке мчатиме міжзоряним простором за інерцією, аж доки потрапить у гравітаційний простір якоїсь зорі або зіткнеться з іншим віковічним мандрівником. Дуже й дуже далеко до Землі. На жаль, я не набрав і десятої долі міжзоряної швидкості, і навряд чи намацають зореліт локатори Північного космодрому. Шкода. Мій “ВЛ-3” ще міг би придатися людям. Але мене втішає те, що в свої останні години він просигналив яскравим лазерним променем моє попередження про “Галатею”.

“Галатея”… Тепер я розумію зловісний натяк Кіма Черняка про “інший шлях для задоволення примітивної жадоби свіжих вражень”!.. Я описав тільки два “сеанси” марень. А їх було двадцять, а то й більше!.. Клятий прилад негайно виконує найдерзно-венніші, найпотаємніші бажання! Я “побував” і в зоряній системі Альфа Центавра, і в найвіддаленіших галактиках; “перетворювався” в мешканців інших світів і в первісних ящурів; я “творив” нові закони природи і “ламав” старі… Ставлю ці слова в лапках тільки для того, щоб показати моє розуміння безглуздості отих марень. Але ж — слово честі! — всі ці спогади живуть у мені як беззаперечна реальність. І це-страшно.

Бійтеся “Галатеї”, люди! Опіум, морфій, мескалін, героїн і всякі інші наркотики — ніщо проти цього всемогутнього засобу самознищення! Не експериментуйте з мозком!

Прощайте!

Астронавт М. Кобзар,

борт зорельота “ВЛ-3”.

Леонід Перов

ПОЗИВНІ АЛЬФИ ЛЕБЕДЯ

сьогодні час ніби зовсім зупинився. Стрілки приладів завмерли. У тиші обсерваторії було чутно, як повільно, страшенно повільно спливають хвилини.

Ось уже багато днів проводжу я біля Великого радіотелескопа. Щоранку поспішаю на роботу, сподіваючись, що саме цього дня ми почуємо нові сигнали, сигнали розумних істот з інших галактик. Здавалося, мине ще день-два і так само несподівано з’явиться довгожданий гість. Обтрусивши космічний пил, він спуститься на антену нашого радіотелескопа й розповість про життя далеких, невідомих світів.

Та минали місяці моїх чергувань, а сигналів не було. Можливо, саме тому так сонно тягнувся час і разом з тишею приходили сумніви. Чого вони мовчать! Десь на інших планетах розумні істоти є! Я вірив у це. Але невже у них досі не з’явилося бажання послати про себе звістку в далекі простори Всесвіту? А якщо сигнал цей буде достатньо потужним, ми на Землі неодмінно почуємо його. Адже ж уловлюємо ми радіовипромінювання галактик. Адже ж наш Великий радіотелескоп реєструє їх. То чому ж немає сигналів живих істот?